У рік перемоги над гітлерівською Німеччиною я пішов в перший раз у перший клас. На шкільному подвір'ї лоботряси постарше завербували мене в учасники футбольної січі, мої новісінькі штани тріснули по швах - і до сидіння за партою справа не дійшла. Ну чистої води знамення! Адже футбол донині тримає мене при собі. А в яких академіях міг засідати...
Ось дивлюся я на старшого тренера київського «Динамо» Сергія Реброва - і якийсь в мені протест піднімається. Найбільш сумлінний, старанний із футболістів київського «Динамо» всіх часів, наділений Всевишнім талантами нестримного форварда, він не таїть, що в грі з «Волинню» вкрай незадоволений психологічним станом своїх підопічних. Мало того, що елементарно прогавили результативну атаку суперника, так ще навіть тоді, коли взялися за розум і повели в рахунку, все одно повернулися до безладу.
Відкрита душа наш Сергій Ребров, інтелігентна натура. Я знав на посаді старшого тренера київського «Динамо» й інших персонажів. Їх методи роботи з гравцями команди була простою, як парена ріпа, зате безвідмовною, як розстріл: в день получки підійшовши до клубної каси, футболіст недолічувався пристойного куша. У побуті це називалося «око за око, зуб за зуб».
Жарти-жартами, але якщо в клубі рангу київського «Динамо» вдруге піднімає голову зневага до можливостей суперника, то це говорить насамперед про те, що просочилися в колектив якісь елементи міщанського крою. Мій друг Юрій Войнов називав таке явище зрозуміліше - жлобство.
Валерій МИРСЬКИЙ, «Футбольний клуб»
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
