Він поперся у чемпіонат країни-окупанта, хоча мав, за словами аґента Панкова, й інші варіанти продовження того, що вже років п’ять як складно назвати спортивною кар’єрою. Засуджувати його складно, адже свою Батьківщину він зрадив вже давно, ще коли у юному віці злакомився на гроші пана Суркіса і перестав бути білорусом. Відповідно очікувати, що Мілевського мала б якось зачепити війна України з північно-східним ворогом, було б наївно.
З нашої держави він вже вийняв все, що міг. Тут з ним носилися, неначе з коштовною іграшкою. Іграшкою, від від якої шкоди було більше, ніж користі, однак хтось свого часу заплатив за ту ґалакалку надто дорого, щоб просто взяти й викинути її на смітник. Ґалакалка це теж розуміла і довірою зловживала.
З Мілевським молодіжна збірна України вийшла до фіналу чемпіонату Європи-2006. Він забив «панєнку» в зустрічі 1/8-ї мундіалю того ж року швейцарцям, а через два роки відзначився дублем в одвічному дербі «Динамо» й «Спартака». Герой. Дарма, що на подвигах того «героя» виросло ціле покоління дегенератів. Ні, зовсім не на футбольних подвигах.
Поспілкуйтеся близько з молодими футболістами нижчих та аматорських ліг. Більшість з них, мліючи в диму кальяна, допиваючи келих пива, черговий шот чи банальні сто грамів горілки, скаже вам, що еталон футболіста для нього – Мілевський.
Географія шани до Артема в певних недоумкуватих колах не має меж. Згадайте знамените відео під кодовою назвою «Звоні Рінтату!» Адже ті двоє гравців молодіжного складу донецького «Шахтаря», крім спроб залякати працівників поліції іменем найбагатшої в країні людини, ще й браво хизувалися: «Я – Мілєвскій!» Не повірите, але точно те саме, хміліючи від випитого в кнайпах Тернополя, зараз повторюють так звані футболісти аматорської «Ниви».
«Зіданами», «шевченками», «раулями» і «ребровими» вони були раніше, коли бігали в футбол на вулицях і дитячих школах. Але згодом було запрошення у дорослі команди, свято першої зарплати і розуміння, що вбиватися на тренуваннях і режимити не обов’язково. Бо ж є живі приклади – Мілевського та Алієва. У «пацанів» - найдорожчі автівки, «моделі-тьолочки» і життя на повні груди. Граєш – не граєш, а своє отримуєш. Приклад цих двох демонстрував, що футболіст – то не важка праця, а лише статус, отримуючи який, стаєш у цій країні пупом землі.
Ну, й ось дожилися. Зганьбившись у Хорватії та Румунії, так званий футболіст Мілевський довго без діла не сидів. Він ж бо – молодий і перспективний. За паспортом йому лише 31. Хто ще міг клюнути на таке диво, як не брати наші менші? То вони, викупуючись у нафтодоларах, збирають навколо весь футбольний непотріб.
Зрештою, хай збирають. На те вони й стервятники, волонтери нашого футбольного лісу. Є сподівання, що бодай після такого кроку «кумира» комусь у цій країні відкриються широко заплющені очі. На одне нещастя в Україні стало менше. Бодай тимчасово.
Іван Вербицький
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
