Роман Сиволап
Збірна України стартує в відборі до чемпіонату Світу 2018 матчем із командою сенсацією Євро-2016 збірною Ісландії. Писати щось про те, як складеться для нашої команди гра складна справа. Якою буде гра збірної України не знає сам тренерський штаб.
Незважаючи на гучний успіх у Франції, писати про ідеальність гри суперника збірної України не варто. Ісландські футболісти вміють робити на футбольному полі не багато. Хоча те що все-таки виконується - робиться дисципліновано та досить якісно.
Головна зброя збірної Ісландії – стандарти та вміння виграти «другий поверх». Тому відсутність чи не єдиного українця, що вміє гарно грати головою, Євгена Хачеріді - викликає занепокоєння.
Спираючись на стиль роботи Рауля Ріанчо в «Динамо» можна прогнозувати, що українці будуть намагатися за рахунок контролю м’яча змусити помилятися не дуже впевнено діючих внизу ісландців. Можливо Шевченко і Ко вдасться здивувати ісландців якісним футболом. Потенціал для цього є.
Але зважаючи на те, що цей матч є взагалі першим у житті в якості головного тренера для Андрія Шевченко всі ці розмірковування мають признак ворожіння на кавовій гущі.
Зараз хочеться порозмірковувати про дуже важливі речі, які не є відчутними на дотик, але являються основою для гучного успіху маленької країни.
В той час, як українські футболісти розчарували своїх прихильників їх ісландські колеги стали героями на батьківщині та улюбленцями уболівальників всієї Європи. Весь світ облетіли кадри єднання ісландських уболівальників і футболістів.
Впевнений, що щось подібне мріють відчути футбольні люди не тільки багатостраждальної України, але й цілком благополучних країн, наприклад таких, як Англія чи Нідерланди.
Сюжет про Попелюшку є мабуть найулюбленішим для таких сентиментальних живих організмів, як людина. Ісландці на Євро-2016 зуміли подарувати чергову варіацію даного сюжету.
Звісно, що подвиг простих потомків вікінгів знайшов відгук в Україні. Багато хто став говорити про необхідність переймання ісландського досвіду розвитку футболу. Взагалі, ми любимо шукати простих рішень наших складних проблем десь за кордоном. Яскравість ісландського успіху дуже підходить для створення чергового популістського проекту по «реформуванню» українського футболу.
Насправді, не думаю, що досвід, якихось адміністративних заходів маленької північної країни здатен допомогти українцям нарешті позбутися статусу невдах європейського футболу. Для цього необхідно все-таки вивчати методику більш досвідчених у світі футболу країн – Німеччини, Франції, Іспанії, Нідерландів, Бельгії.
Але є одна річ перейнявши яку в ісландців українці стануть здатні зробити прорив і не тільки на футбольному полі – це повага до себе та до оточуючих. Потомки вікінгів продовжують дотримуватися кодексу своїх предків, який вказував на необхідність гідно жити. При цьому передбачається рахуватися з гідністю оточуючих.
Українські суспільство не може похвалитися поки такими чеснотами. Думаю, що в нас у відсотковому відношенні гідних людей не менше ніж у Ісландії, але в Україні коли людина отримує, якийсь статус у суспільстві вона стає вважати себе більш гідною ніж оточуючи.
Якщо в Ісландії людина вчиняє не гідний вчинок, то вона може добровільно піти в відставку, наприклад, з посади прем’єр-міністра. А в нас поняття про гідність інші. «Гідна людина» повинна мати для зручності офшорний рахунок, заради грошей їхати грати в країну, яка вбиває твоїх співгромадян, дозволяти розпускати ноги та руки по відношенню до партнерів по збірній.
Питання гідності та поваги мабуть саме актуальне на теперішній час для української футбольної збірної. На мій погляд, саме недостатність цих якостей не дозволила українцям зіграти вдало на цьогорічному єврофорумі. По ідеї такі поразки повинні справляти стимулюючий до змін вплив на керівників футболу. Але в Україні знову йдуть іншим шляхом.
У нормальній футбольній країні гідним є те, що збірну очолює найкращий тренер, який є вільним від клубних зобов’язань на даний момент. У нас це правило не діє. Як завжди процедура призначення головного тренера збірної зводиться до проштовхування кандидата, що подобається президенту федерації.
Звісно, що ми всі звикли до таких методів роботи, тому очікувати, що щось зміниться в роботі керівництва футболу не варто, незважаючи на те хто з олігархів заказує правила гри. Але все-таки є питання до людини, яку я особисто вважаю гідним сином нашої країни.
Андрій Шевченко один з небагатьох символів успіху в новітній українській історії. Простий український хлопець підкорив світ своєю грою, працею зумів не тільки заробити багатство для своєї родини, але й зробити дуже багато для визнання України на міжнародному рівні.
Я особисто є прихильником його футбольного таланту Шевченко, але мені прикро, що Андрій робить вже другий крок, який може повністю знищити позитивний імідж зароблений роками праці.
Перший крок була спроба піти в політику через відверто «фейковий проект», що фінансувався головним ворогом рідного клубу Шевченка. Незважаючи на шалені кошти потрачені на передвиборну кампанію, на виборах український народ показав, що він не такий дурний і наївний. При цьому думаю, що більшість прихильників таланту Андрія вибачили такі не обдумані кроки «молодого політика».
Зараз Андрій Шевченко намагається повернутися в український футбол. При цьому в дуже ризикований спосіб, очоливши національну збірну не маючи жодного дня досвіду самостійної роботи на посаді тренера. Для забезпечення успіху цієї справи під легендарного футболіста створена потужна команда професіоналів – Рауль Ріанчо, Мирон Маркевич, Євген Красніков, Мауро Тассотті та інші. Але навіть наявність таких професійних «одинадцяти друзів Андрія» не гарантує те, що проект буде успішним.
Чому Андрій Миколайович не погодився почекати пару років, набратися досвіду та прийти на посаду головного тренера збірної Україна, яка б звісно нікуди від такої легенди не ділася, будучи дійсно готовим нести таку колосальну відповідальність, залишається загадкою.
Особисто Андрію Шевченко ні хто не міг завадити проявити повагу до вболівальників і відмовитися від такого ризикованого кроку. Але футбольний кумир таки піддався на спокусу перестрибнути через кілька щаблів у своєму розвитку, як тренера.
Незважаючи на вплив доброзичливців, бажаю, щоб футбол таки переміг у душі Андрія Миколайовича. Лише тоді є шанси на успіх. Світ пізнав такого Шевченка саме завдяки любові до футболу, повазі до оточуючих, праці та гідності, а не завдяки знайомству з Суркісами, Ахметовим чи Берлусконі.
Потенціал українського футболу значно вищий за скромну північну країну, але нам всім необхідно виходити з глухого кута корпоративних війн, чвар, кумівства та неповаги до опонентів. Наявність у тренерському штабі збірної представника країни, якій вдалося зуміти використати непримириме протистояння двох клубів на користь національної команди залишає надію, що це вдасться зробити і в Україні.
А розпочати потрібно з простих речей - повчитися в ісландців гідності, поваги до себе, до суперників, до власних уболівальників.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
