- Про сенсаційність перемоги «Динамо» в чемпіонаті 1961 року нема чого й казати – її сприйняли, немов грім серед ясного неба. А перед стартом сезону самі футболісти верили в те, що можливо відібрати чемпіонство у московських команд?
- Так, це був справжній героїчний подвиг нашої команди. Тим паче, минуло достатньо мало часу з того моменту, кінця 1959 року, коли було взято курс на омолодження складу. Ті ж Коман, Фомін, Грамматикопуло, Терентьєв уже були близькими до завершення кар’єри, й потрібно було вливати нову кров. Заручником цього й став Олег Ошенков – омолодження складу позначилося на результатах, що в підсумку призвело до його відставки посеред сезону. Хоч він і робив усе правильно, у нас у команді на той момент був безлад, не було стабільності складу. А хто винен у цьому – звичайно, крайнім зробили тренера.
На його місце прийшов В’ячеслав Соловйов – представник команди, яка була на перших ролях у СРСР, п’ятиразовий чемпіон Союзу. Він мав дух переможця, й перше, що зробив, очоливши «Динамо», – змусив хлопців повірити в себе, зрозуміти, що ми такі ж самі гравці, як у московських командах, і нічим не гірші за них. Два роки знадобилося В’ячеславу Дмитровичу, щоб переконати нас у цьому, щоб молоді хлопці змужніли – ті ж Серебряников, Сабо, Лобановський, Базилевич, Трояновський, Біба тощо. Чемпіонат 1960 року був своєрідною репетицією («Динамо» виграло попередню підгрупу, але на фінальному етапі посіло друге місце, поступившись московському «Торпедо» лише трьома очками – прим.), а 1961 рік став нашим «зірковим часом».
- В’ячеслав Соловйов прийняв «Динамо», коли йому було лише 34 роки. Як прийняли молодого тренера, панібратства в команді не було?
- Звичайно, ні! Можу згадати, як у 1956 році до «Динамо» прийшов грати Юрій Войнов – футболіст, який уже на той момент багато чого досяг, гравець збірної Союзу. Такі люди були для нас, ніби ікони, ми намагалися рівнятися на них – як він одягається, працює на тренуваннях, поводиться в побуті тощо. Те ж саме можна сказати й про В’ячеслава Дмитровича. Ми дивилися на нього із захопленням, адже він прийшов із сильної команди, маючи багато виграних титулів, тому й прийняли його з повагою. Приїхавши до Києва, він розпочав із дисципліни, прищепив культуру, тому ми на нього хіба що не молилися. Упевнений, він би й продовжував працювати з нами, але лише через те, що його покликав рідний ЦСКА, та через сімейні обставини вимушений був повернутися до Москви після сезону 1962 року.
- Який момент по ходу сезону став визначальним у боротьбі за чемпіонство? Можливо, таким стала безпрограшна серія з 13-ти матчів на фініші сезону…
- У першій частині чемпіонату ми показували нестабільні результати. Утім, це не дивно, адже у складі «Динамо» було багато молоді, яка не була готовою до рівня тих навантажень. До того ж, це був чемпіонат Радянського Союзу, а не лише України, й у суперниках – московські клуби («Торпедо», «Спартак», ЦСКА, «Локомотив»), ленінградський «Зеніт», «Пахтакор», «Динамо» з Тбілісі тощо. Звичайно, на одному диханні неможливо було пройти всю турнірну дистанцію, й на попередньому етапі у нас був невеликий спад – зокрема, програли московському «Динамо» (0:5), «Спартаку» (0:2), «Пахтакору» (1:2). Але тренерам вдалося розвантажити нас, можна сказати, «навпомацки» визначити причину невдалих виступів, адже тоді не було таких технологій, як зараз, і в підсумку на заключному етапі ми видали серію без поразок, завдяки якій завоювали золоті нагороди.
- Не прикро, що в «чемпіонському» матчі, домашньому проти «Авангарду», ви участі не брали?
- Жодних образ не було, адже ми робили одну спільну справу. Сьогодні не граю я, завтра на поле не вийде хтось інший (Андрій Андрійович не міг пригадати, з якої причини не грав у тому матчі, але, відповідно до протокольних даних, він не виходив на поле у шести поспіль іграх фінального етапу, які проходили з 20 вересня до 17 жовтня включно – прим.)… Тоді існувало «золоте» правило, що переможний склад не міняється. Це зараз застосовують ротацію, футболісти зіграють три-чотири матчі – й уже втомилися. А тоді навіть із температурою 38,5, як у Василя Турянчика, виходили на поле, тому що боялися тренеру сказати. Після сезону їхали в турне до Африки чи Південної Америки, думали, що відпочинемо – але ні, потрібно виходити й віддаватися по максимуму, адже потрібно було тримати марку радянської команди.
- Були розмови про те, що «Динамо» з «Авангардом» домовилося про позитивний для киян результат. Наскільки це відповідає дійсності?
- Жодних домовленостей із харків’янами не було й не могло бути. Збоку могло здатися, що дві команди з України могли домовитися, щоб «Динамо» стало недосяжним і вперше в історії стало чемпіоном Союзу. Але на полі був справжній бій, мотивація у гравців «Авангарду» була позамежна – уявіть, яку ціну для Харкова мало шосте місце в чемпіонаті СРСР, за яке футболісти отримували звання майстрів спорту. До того ж це було принципове протистояння двох тренерів-москвичів, Соловйова з нашого боку та Пономарьова з їхнього. Ми цілком могли й програти ту гру, якби Крощенко реалізував хоча б один із двох виходів віч-на-віч із Макаровим… Але в підсумку все закінчилося результативною нічиєю, й лише перемога «Пахтакора» над «Торпедо» (1:0) в паралельному матчі дозволила нам достроково оформити чемпіонство.
- Які премії отримали за перше чемпіонство, привезене до Києва?
- Якихось великих подарунків не було. Щось перепало по лінії МВС, яке нами опікувалося, щось – від товариства «Динамо», але це все було незначним. Також пам’ятаю, що нам належала офіційна премія з Москви – здається, 500 рублів, але після всіх відрахувань залишалася сума, на яку можна було купити хіба що телевізор «Електрон».
- Що, на ваш погляд, не склалося в наступному сезоні, щоб захистити чемпіонський титул?
- Можливо, після двох сезонів, виданих «на гора» («срібло» в 1960-му та «золото» в 1961-му), дозволили собі трохи розслабитися. Це не було зверхністю, але суперники вже налаштовувалися на нас по-іншому, як на гру з чинними чемпіонами Союзу, маючи подвійну мотивацію. Також позначилося те, що протягом сезону точилися розмови про те, що В’ячеслав Соловйов повертається до Москви. Ось це все в купі й призвело до підсумкового п’ятого місця в турнірній таблиці в 1962 році, - цитує Андрія Андрійовича офіційний сайт ФК «Динамо» Київ.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
