- «1993. Я, Саня Шовковський, Сергій Федорів і Сергій Баланчук йдемо на розмову з Михайлом Фоменко. Чотири вісімнадцятирічних телепня, що грають за ФК «Борисфен». Розуміємо, що покликали не просто так, але перед тим як заходити - домовляємося, що якщо когось з нас не візьмуть, то в дублі «Динамо» грати відмовимося. Або всіх, або нікого.
Розмова починається несподівано: «Ми подивилися на тебе, подумали... Одним словом, беремо тебе в основу. Ти нам потрібен.»
Сказати, що я ошелешений - значить, нічого не сказати. Адже вчора «Динамо» виграло у «Барселони» 3:1! Це навіть не мрія, це щось казкове!
А я збираюся з думками і випалюю: «У мене друзі! Ми тут вирішили, що ми всі разом...»
Відповідь була жорстокою! Дуже жорстокою!
З кабінету тренера я вийшов гравцем основного складу, а Саня, Сергій і Сергій, звичайно ж, погодилися грати в дублі. Кожен окремо. Дитинство закінчилося. Почався Футбол.
2002. Листопад. Чотири місяці після травми - розрив хрестоподібних зв'язок. Хто знає, той зрозуміє, про що я. Два місяці на милицях потім півроку мінімум відновлення. Лобановського вже немає.
Тяжко хворіє мама. Рак. Щодня йдуть божевільні суми, рак - страшна хвороба.
Місяць намагаюся потрапити до Ігоря Михайловича Суркіса, адже контракт закінчується, а підписувати його продовження ніхто не хоче. Дзвоню щодня до відділу кадрів, а у відповідь - «ні, Влад, нічого» ...
Нарешті пробився до Суркіса. Іду з таємною надією попросити про збільшення зарплати - я ж гравець збірної, капітан команди, іноземці отримують в п'ять разів більше, ніж я.
Відповідь була несподіваною і дуже жорсткою: «Контракт ?! Який, на@уй, контракт ?! Кому ти на@уй потрібен, інвалід?! Пішов геть звідси!».
Як вийшов з кабінету - не пам'ятаю. Що далі робити - не розумію. В «Динамо» я не потрібен, а спробувати себе в інших клубах з травмою - нереально. У лікарні - мама. І кожен божий день потрібні ліки.
Друзям в Києві розповісти відразу не зміг - від образи і відчаю зводило вилиці. Я віддавав клубу, все що міг. А коли травмувався - викинули як собаку з перебитою лапою.
З Єгором Тітовим ми познайомилися через Парфьонова. Розговорилися, знайшли спільну мову. І в розмові з ним на питання - ну що там, як нога, скоро на поле? - Видав все. І про інваліда, і про контракт і про маму в лікарні. Єгор помовчав і сказав: «Давай я спробую у себе в клубі поговорити. Може, заберуть тебе...».
Набрав він мене в той же день ввечері. Сказав, що мене чекають.
Червіченко я зі старту сказав: «У мене - травма. Лікарі кажуть - потрібно ще півроку».
Той не розгубився і відповів: «Ти нам - потрібен. Відновлюйся. Будемо чекати».
Через півгодини в кабінеті з'явилися юристи команди, пояснили, що мені потрібно відіслати повідомлення в мою команду поштою і тільки
після цього підписувати контракт зі «Спартаком».
Приїхав додому, все відправив і став збирати речі в Москву.
За тиждень мені ніхто не подзвонив і я щиро радів, що знайшов роботу, хоч і в іншому клубі, але все ж...
Реакція Суркіса була несподіваною і різкою.
Десь через тиждень (пошта тоді працювала повільно), пролунав дзвінок. Здавленим голосом секретарка сказала: «Влад, до Ігоря Михалойвича. Терміново».
Ігор Михайлович зустрів мене з посмішкою. Сказав: «Ну все, погомоніли і вистачить, йди контракт підписуй». І запропонував зарплату. Точно таку ж, як в «Спартаку». У футбольному світі секрети тримаються недовго.
Я зібрався з думками... і відмовив.
Ви не розумієте, чого мені тоді це коштувало. Звичка підкорятися сиділа вже на генетичному рівні пересилити себе тоді було дуже важко.
Крик стояв такий, що чути було на всіх поверхах. Але я вже чітко розумів - я вже дав слово і повинен за нього відповідати. Рішення я не зрадив. Та пішов. Відкривши тим сам собі двері в пекло, яке мені треба було пережити», - написав Ващук в Facebook.
Хочеш допомогти ЗСУ 🇺🇦?
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
