Море шуму, шалений ґвалт й маса негативу. Динамо продовжує валитися в Лізі чемпіонів, а вболівальники і журналісти ніяк не зупиняться. Воно й зрозуміло – найкраща команда країни не лише не здобуває результату в посередній групі, а навіть не натякає на більш-менш конструктивний футбол в атаці. Коли є момент – його не реалізовують, коли можна обіграти – віддають пас назад, коли нічого не передбачає біди – її знаходять. Не такими нам хочеться бачити хлопців з синім ромбом на грудях.
Джерела невдач пропонуються різні – від відходу Рауля Ріанчо до втрати мотивації, від поганого тренера Сергія Реброва до скнари Ігоря Суркіса, від егоїстичного Андрія Ярмоленка до «дерев’яного» Олександра Гладкого, від вболівальників (яким набрид футбол) до жахливого менеджменту… Список можна продовжувати, обсмоктуючи кожен пункт. Можна обрати всі вищенаведені причини, а можна зосередити увагу на одній. Та справа в тому, що винні всі й водночас ніхто. Буває і так.
Це відбувається тоді, коли втікаєш від реальності й не хочеш бачити очевидне. Коли приємніше повірити в раніше створений образ, аніж зняти рожеві окуляри. Вони стильні, красиві й гламурні, але носити їх серед болота замість гумових чобіт – це досить дивно. «Окуляри й чоботи?» – що за порівняння, запитаєте. Відповідь проста: «Це так само, як шукати причини провалу в Динамо глибоко, коли вони лежать на поверхні».
Скажу навіть більше – ніякого провалу і нема. Провал – це неочікувана відсутність очікуваного. Повернімося до серпня-вересня. Чого ви чекали від Динамо тоді? Тільки чесно й з рукою на серці! Бенфіка, Бешикташ, Наполі… Порядок можете змінювати – суть не в ньому. По факту ж Динамо, яке на перший погляд виглядало силою №2 в цьому квартеті, навіть на папері було аутсайдером. Вдивіться у команди, гляньте кілька матчів у внутрішніх чемпіонатах, посмакуйте атмосферою на домашніх стадіонах (так-так, це теж важливо) – це може дати багато «їжі» для роздумів.
Ми за звичкою бачимо Англію, Італію, Іспанію, Німеччину в топі, а Туреччина, Португалія чи Голландія – це для нас другий світ. Та болячка в тому, що ми, схоже, навіть не там. Тоді, коли вся Україна-держава – третій світ, футбольна Україна перебувала вище. Не завдяки плановому розвитку, мудрому керівництву чи шикарній селекції – ми пачками брали висококласних (коли щастило) легіонерів і періодично вистрілювали. Після чого знову провалювалися.
Ми замилювали собі очі чвертьфіналом Ліги Європи (Металіст), півфіналом Кубка УЄФА (Динамо), фіналом Ліги Європи (Дніпро) та не так давно виграним Кубком УЄФА (Шахтар). Ці успіхи не дозволяли бачити нам справжній рівень українського футболу. Як не дозволяли нам цього робити й жахливі поразки. Згадайте київську ганьбу від Стяуа чи дружній виліт українських команд з єврокубків весною 2014-го. Тоді ганьбився не український футбол, а керівники українських клубів.
Дивно, коли потрібно заплатити, щоб потрапити в академію, дитячі поля в жахливому стані, вболівальники мокнуть на стадіоні, на футболці нема жодного справжнього (відкидаємо одразу ж просування активів власника) спонсора, в клубі не вміють займатися селекцією. При цьому ми вимагаємо чудових виступів на євроарені. Й навіть більше – хорошого футболу.
Справжній рівень пізнається в деталях. Якщо до них ставляться поверхово, то зазнають фіаско й у глобальному плані. Успіхи українських команд в Європі швидше вибиваються із негативної тенденції й здебільшого є плодом тренерської роботи, а не комплексом правильних дій усіх клубних структур. Сьогодні нарешті настав час «ікс», коли загальний розвиток спорту загалом й футболу зокрема виливається у логічний результат.
Тут справа не в засиллі легіонерів. Це явище досить поширене й ефективне за кордоном, але не у нас. В Україні умовні Лукаш Теодорчик, Адмір Мехмеді, Мігел Велозу чи Віторіну Антунеш виглядають чужорідними тілами. Вони нічим не кращі за Артема Бєсєдіна, Віктора Циганкова, Павла Оріховського чи Євгена Макаренка. В Києві «привіз» Антунеш, у Лісабоні «придумав» Макаренко. Ви бачите принципову різницю? Я – ні.
Точкова селекція, виховання молоді й реальний погляд на речі – лише так можна йти далі, забувши про «чернатів, рінконів та майклів». Вчорашнє Динамо – це вже приблизний рівень українського футболу. Заберіть звідти 5-мільйонного Ярмоленка й кількох непродуктивних гравців – отримаєте натуральний український продукт. Він не поганий й не добрий – він наш. Такий, як і ми.
Кишеня Суркіса – не резинова. Кілька десятків мільйонів на покращення улюбленої забаганки – серйозний удар. Вернути гроші – нереально (здавалося б, але шалені заробітки того ж Динамо в єврокубках все одно не допомагають). Ситуація в країні – не з кращих. Висновок один: у сучасних реаліях ніхто не буде давати гроші на красиву телекартинку й тимчасові/нестабільні виступи в Європі. Динамо не здійснило влітку жодного трансферу, і це логічно. До цього треба звикнути.
Нелогічно було б продовжувати жити, як колись. Так само нелогічно чекати бодай якогось прориву на Да Луші чи Сан-Паоло. Український футбол нарешті пішов у ногу з українським часом. Наші реалії знаєте? То чого ж хочете від Динамо? Воно й не добре, й не погане – воно нормальне. Як і результати, як і сама гра.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
