- Чи є у вас якісь пам’ятні футбольні нагороди, здобуті в дитячому або юнацькому віці?
- Нічого особливого, хіба що мене не раз називали найкращим гравцем на дитячих турнірах. 2013-го я отримав престижну в нашій країні нагороду – «Футбольна надія Білорусі». Мені було приємно, навіть не очікував.
- Де, на вашу думку, футбол є більш популярним – в Україні чи в Білорусі?
- Як на мене, в Україні набагато більше людей, які люблять футбол. Принаймні, якщо брати до уваги відвідуваність матчів, на поєдинках київського «Динамо» в усіх містах збирається більше людей, аніж на поєдинки мінського «Динамо» в Білорусі.
- Хто був вашим футбольним кумиром у дитинстві?
- У моєму дитинстві, коли «Мілан» був значно сильнішим, аніж зараз, я вболівав за цю команду. Улюбленим гравцем завжди був Дженаро Гаттузо. Дуже подобалася його манера гри, тим більше, я з дитинства діяв на тій самій позиції, що й він, – на місці опорного півзахисника.
- Чи слідкували ви за виступами київського «Динамо»? Припускали, що можете колись зіграти за цю команду?
- Звісно, слідкував, як і всі в Білорусі. З тих часів, коли за «Динамо» грали білоруси Хацкевич та Белькевич, до цієї команди був великий інтерес у нашій країні. Але, відверто кажучи, ніколи не уявляв собі, що сам можу опинитись у Києві. У дитинстві, як і багато моїх ровесників, мріяв грати за клуб на кшталт «Мілана».
- До слова, в Україні вас називають «новим Хацкевичем». Чи знали, що завдяки своєму землякові могли опинитися в «Динамо» ще кілька років тому?
- Так, я знав, що ходять такі розмови і є зацікавленість моєю персоною з боку київського «Динамо». Але невдовзі отримав травму, і, поки лікувався та відновлювався, ці розмови припинилися.
- Але вам усе-таки випав шанс працювати під керівництвом Олександра Хацкевича, адже з тих пір, як він очолив національну збірну, ви почали регулярно викликатися до неї, стали її основним гравцем...
- Я не називав би себе основним гравцем збірної, адже провів у складі національної команди лічену кількість матчів. Для мене виклик до збірної – це радше винагорода за хорошу роботу в клубі. До табору національної команди завжди їду з великим натхненням, адже від роботи під керівництвом Олександра Миколайовича в мене лише позитивні враження. Він сам провів багато матчів у складі збірної, знає, що я відчуваю, і дає мені поради в певні моменти. Тим більше, у нього була така ж позиція на полі.
- У команді Сергія Реброва функції опорного півзахисника набагато ширші, ніж просто руйнування атак суперника. Чи важко було пристосуватися до цих вимог, зрозуміти нові принципи гри?
- Так, спершу мені було непросто. Знадобився певний час на те, аби підлаштуватися до нових вимог. У мінському «Динамо» ми грали за зовсім іншої тактики. Але тренерський штаб на чолі з Сергієм Ребровим приділяє багато уваги та часу теоретичним заняттям, тому мені, хоч і не досить швидко, але все ж удалося зрозуміти структуру гри, свої функції в цій структурі, а згодом – і навчитися робити на полі те, що від мене вимагають тренери. Мені всі допомагали швидше освоїтися, і тепер я комфортно почуваю себе вже в новій ролі.
- Який найбільш пам’ятний матч у вашій кар’єрі?
- Мабуть, поки що це матч Ліги Європи за мінське «Динамо» проти австрійського «Ред Булла». Поєдинок був дуже напруженим, ми перемогли в серії пенальті та пробилися до групового етапу.
- А найбільш пам’ятний гол?
- За свою кар’єру я забив не так багато. Особливо запам’ятався лише м’яч, який забив зі своєї половини поля. Це був матч за молодіжну збірну Білорусі проти бельгійців. Я забив два м’ячі впродовж однієї хвилини, але, звісно, перший – особливий. Таке не забувається. Мені тренер підказував, що голкіпер суперників часто залишає ворота і його можна на цьому підловити. Я спробував – і в мене вийшло.
- Цього року ви одружилися. Розкажіть трохи про свою обраницю.
- Так, ми одружилися в червні, під час відпустки. Мою кохану звуть Катерина. До речі, вона професійно займається акробатикою. Ми навчалися разом у спортивній школі, тому були знайомі вже давно.
- Враховуючи, що Катерина – теж спортсменка, вона легше сприймає ваш режим, постійні роз’їзди?
- Звичайно, адже вона сама багато подорожує під час виступів і все це прекрасно розуміє. Зараз живемо разом у Києві, намагаємося більше часу бути разом.
Ігор Бондаренко, журнал «Динамо Київ»
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
