Шість голів у п’яти матчах чемпіонату та Кубка України. І це – упродовж жовтня та початку листопада. Динамівський талант Роман Яремчук, який виступає на правах оренди за «Олександрію», увірвався у реєстр найкращих снайперів сезону, а також переписав історію. Перший із двох його голів у ворота «Ворскли» виявився найшвидшим за увесь час існування українського елітного дивізіону. Двічі Яремчук забивав і «Шахтарю». Проте у списку запрошених на матчі збірної України проти Фінляндії та Сербії його прізвища не виявилося. І це при відчутному дефіциті забивних форвардів!
Такий стан справ не засмучує Романа Яремчука. «Я ще молодий, головне – прогресувати», – бадьоро заявляє він. Цей хлопчина – розумний не по роках. Із непростими випробуваннями він зіткнувся вже в 11-річному віці, коли покинув батьківський дім у Львові і поїхав у динамівську академію. Там пройшов серйозний футбольний вишкіл і справжню школу життя.
«Засмучувати «Шахтар» – завжди задоволення»
– Романе, статистика ваших останніх 5 матчів вражає: ви забили 6 голів. Цей період – найкращий у житті?
– Звичайно, приємно забивати голи у Прем’єр-лізі. Хоча у мене була висока результативність і в «Динамо» U-21. Забивати в елітному дивізіоні України все ж приємніше. Зараз переживаю дуже позитивні емоції. Хочу, щоб вони продовжувалися якомога довше.
– Який із тих шести голів вам самому сподобався найбільше?
– Кожен гол для мене важливий, бо в нього вкладені старання всієї команди. Я, як наконечник, повинен завершувати кожну атаку. Для мене немає поділу на «красивіший» чи «менш красивий». Кожен з них важливий для мене і команди. Хочеться частіше забивати дальніми ударами, як це вдалося із «Дніпром». Але, за великим рахунком, немає значення.
– У Полтаві вам вдалося відзначитися через 7,8 секунд після стартового свистка. Пережили приємний шок?
– Чесно кажучи, спершу не звернув увагу на те, що це може бути рекордом. Вже потім, коли приїхав додому, мені сказали: є абсолютний рекорд! Особливо позитивних емоцій не було, бо ми втратили 2 дуже важливі для нас очки. Якби рекорд співпав із перемогою – було б значно приємніше.
– Як гадаєте, ваше досягнення реально перевершити?
– Важкувато буде, але можливо усе (Усміхається). Можливо, десять років тому також сумнівалися, що хтось поб’є рекорд Косиріна. Проте це сталося.
– «Олександрія» якось віддячила вам за високу результативність?
– Я – форвард, це моя робота. Захисникам же не віддячують. Неважливо – 20 мені років, чи 30 – я повинен забивати голи у Прем’єр-лізі і бути корисним для команди.
– Ви двічі змусили капітулювати голкіпера «Шахтаря». Як вихованець «Динамо», відчули у цю мить особливу насолоду?
– Забити «гірникам» у чемпіонаті було трішки приємніше. Але якихось особливих емоцій не відчував, зараз я – гравець «Олександрії». Засмучувати «Шахтар» – завжди задоволення. Це – найсильніший клуб України, бренд.
– Лише одним м’ячем поступаєтеся лідерам бомбардирських перегонів – Мораєсу, Коломойцеві і Феррейрі. Чи ставите собі за мету стати найкращим снайпером чемпіонату України?
– Найголовніша ціль, яку ставлю перед собою – прогресувати у кожному матчі, додавати у майстерності. Звичайно, хочеться забивати якомога більше. Якщо продовжуватиму працювати над собою так, як потрібно, голи будуть приходити.
«Із Шевченком поки що не спілкувався»
– Які цілі перед «Олександрією» у цьому сезоні?
– Хочемо потрапити у першу шістку. Кожен футболіст, кожен член команди робить для цього все можливе. Якщо продовжимо в такому ж дусі – це нам вдасться.
– Як щодо здобуття путівки у єврокубки?
– Станом на сьогодні маємо потрапити у першу шістку, а потім спробувати піднятися вище. В «Олександрії» зараз важкий календар, але намагаємося брати очки в кожному матчі.
– Дебют «Олександрії» у єврокубках виявився невдалим. Довго страждали через фіаско?
– Скажу так: якщо б ми з «Хайдуком» грали зараз, результат цих матчів був би зовсім іншим. Тоді ж ми лише входили в сезон і, якщо можна так сказати, були трішки неготовими до такого суперника.
– Які у вас відносини із Володимиром Шараном? Чим вам імпонує цей тренер?
– У нас нормальні робочі стосунки. Він – тренер, я – гравець. Він каже, що робити, я виконую. Володимир Богданович є для мене авторитетом у команді, дуже його поважаю. Вдячний тренеру за те, що дав мені шанс пограти на такому високому рівні.
– Нещодавно Шаран припустив, що ви можете не дограти сезон в «Олександрії» і вже взимку повернетеся в «Динамо». Справді?
– Не хочеться на цю тему розмовляти. Я – гравець «Олександрії». Як буде далі – не знаю, бо розмови про це ще не було. Поки що хочеться бути в «Олександрії» і прогресувати з цією командою.
– Попри високу результативність, вас не викликали у збірну України, причому – навіть у молодіжну команду. Як ви відреагували? Образливо було?
– Ні. Я працюю. Все нормально. Не звертаю на це увагу. Я – молодий, мені лише 20 років, у мене не таке відоме прізвище. Найголовніше – прогрес, тоді й запрошення прийде. Особливо на цьому не зациклююся.
– Підтримка від вболівальників, одноклубників додає сил, чи не так?
– Так, це надихає. Вже є певна планка, нижче якої опускатися у своїй грі не можна. Треба працювати з потрійною самовіддачею.
– Андрій Шевченко вже спілкувався з вами?
– Поки що ні.
– А хтось із представників тренерського штабу збірної України?
– Ні.
«Не міг повірити у смерть Белькевича»
– Повернімося до «Динамо». Зважаючи на теперішні проблеми столичної команди з атакою, чи відчуваєте у собі сили допомогти їй у найближчій перспективі?
– Важко вам відповісти. Справа в тому, що не хочеться розмовляти про «Динамо», поки я є гравцем «Олександрії». Звичайно, це рідний для мене клуб, прагну там грати. Але дивлячись на те, як склалося життя, цього не можу зробити. Зараз я там, де маю бути. Дуже радий, що потрапив в «Олександрію».
– У «Динамо» ви працювали пліч-о-пліч із Лукашем Теодорчиком, який роззабивався за «Андерлехт». Чи було у вас тоді враження, що це – гольова машина?
– Коли ми працювали на зборах, на тренуваннях, то, безперечно, я бачив, що це – великий професіонал свого ремесла. На кожному тренуванні Лукаш надзвичайно заряджений, щоб забити гол. Дивишся на нього, і хочеться й собі почерпнути такі якості. Я знаю, що ті голи, які він зараз забиває – не випадкові. Це таранний і дуже вмотивований нападник.
– З ким із гравців «Динамо» ви на постійному зв’язку?
– Із Микитою Бурдою. Зі старшими гравцями поки що не налагодив контакт.
– Сергій Ребров телефонував вам після того, як ви перейшли в «Олександрію»?
– Ні.
– Свого часу ви грали під керівництвом двох легендарних білорусів – Валентина Белькевича та Олександра Хацкевича. У чому полягала принципова різниця їхніхтренерських методів?
– А вони обоє не відрізнялися – були, наче єдине ціле (Усміхається). Навіть думали однаково. Ці тренери – одні з найважливіших людей для мене. Вони зробили величезний внесок у те, щоб я здійснив помітний крок у своїй кар’єрі. Хацкевич і Белькевич – люди з великої літери і професіонали своєї справи. Недаремно Олександр Миколайович зараз очолює збірну Білорусі.
– Даруйте за болюче запитання, але як ви пережили смерть Белькевича?
– Чесно? Дуже, дуже важко. Не міг у це повірити. Ми під його керівництвом ставали чемпіонами U-19, а я – найкращим бомбардиром. Словом, пережив найкращі емоції у своєму житті на той момент. Потім – смерть. Так сталося… Це життя, потрібно змиритися.
«Прочитав Ібрагімовіча, візьмуся за книгу Пірло»
– Ви зростали у Львові, займалися в школі «Карпат». Мріяли про кар’єру в цьому клубі, чи одразу ставили собі більш високу планку?
– Мій батько був футболістом (хавбек Олег Яремчук виступав у львівських «Карпатах» та «Динамо», дрогобицькій «Галичині», комарнівському «Газовику» та інших клубах 1990-х – початку 2000-х, – «Футбол 24»). Я за ним спостерігав і також кортіло стати професіоналом. Не зациклювався на «Карпатах». Мені було 9-10 років, тож я про це не думав. Коли згодом перейшов у «Динамо» і закінчив динамівську школу, прийшло розуміння – хочу тут залишитися, це мій рідний клуб. Але ситуація склалася так, що мені потрібно було покинути Київ.
– Вас не відлякувало від футбольної кар’єри, що батько іноді не отримував зарплати, що мучився із травмами?
– Можливо тато переді мною цього не показував. У моїх очах він завжди був сильним. Можливо, батько й не виступав у великих командах, але був бездоганним професіоналом. Я б хотів бути таким же профі.
– Зараз допомагає вам порадами?
– У мене і з батьком, і з усією сім’єю – мамою, братом – дуже міцний зв’язок. Ми аналізуємо мої матчі, обговорюємо, що вдалося, а що – ні. З татом я пліч-о-пліч кожного дня.
– У «Динамо» ви поїхали у віці 11 років. Наскільки важко було?
– У динамівській академії на Нивках створені всі умови для того, щоб молодий футболіст міг зростати як гравець і як людина. Звичайно, спочатку було важко без батьків. Але коли став трішки старший і самостійніший, то зрозумів, що це дуже хороша школа життя. То такий переломний момент, у якому сформувався мій характер.
– Ви полюбили Київ, чи все ж Львів залишається для вас найкращим містом?
– Львів – це місто, в якому мені завжди комфортно, де мене приймуть батьки, родичі та друзі. Але я звідти поїхав і свої найкращі моменти пережив саме в Києві. Тому столиця – найрідніше місто для мене, станом на теперішній момент.
– У вашому віці футболісти мають багато спокус – дівчата, дискотеки, автівки… Як ви протистоїте цим радощам молодості?
– У мене є кохана дівчина. Ми з нею зустрічаємося вже 5 років. Вона зі мною пройшла вогонь, воду і мідні труби (Сміється). Любить футбол і знається на ньому. Словом, дивлячись на те, як мене виховали батьки, академія «Динамо», у мене ніяких таких спокус не виникає.
– Вас дуже важко розшукати у соцмережах…
– Я зареєстрований тільки у «ВКонтакте». Чи багато там шанувальників? Ні, я створив цю сторінку суто для себе – щоб спілкуватися з друзями.
– Що читаєте?
– З книг нещодавно прочитав автобіографію Ібрагімовіча. На черзі – книга Андреа Пірло. Обов’язково знайду час, щоб її прочитати. Книжки такого плану я дуже люблю. Щось інше читати – не так цікаво, це не моя стихія.
– А що слухаєте?
– У музиці вподобання дуже різні: від репу до «Океану Ельзи».
– Який фільм нещодавно переглянули? Або серіал? Можливо, підсіли на «Нарко»?
– О, «Нарко» якраз дивлюся! Наразі дійшов до сьомої серії першого сезону. Це, звичайно, дуже сильний серіал. Починає «затягувати» (Усміхається). Фільми дивлюся рідше, бо в Олександрії немає кінотеатру. А ось в Києві ходили в кіно регулярно.
– Тим не менше, в Олександрії не нудьгуєте?
– Спершу було важкувато, але зараз я вже звик. Почуваюся комфортно.
Олег Бабій
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
