— Головна подія вашої кар’єри — виклик у збірну України 1994-го. Вам було майже 32…
— У «Прикарпатті» тренером-консультатном був Олег Базилевич. Ігор Юрченко офіційно вважався граючим тренером, а Олег Петрович надавав консультації, часто приїжджав на матчі. На тренуваннях регулярно не був. Фактично Базилевич був моїм протеже. Я був не в особливому захопленні від виклику до збірної. Хоча це мене приємно здивувало.
— Суперечливі відчуття…
— Мені вже 32, перспективи жодної. Збірна тільки готується, закладає фундамент. Якби мені було 20, то зрозуміло. Відбір на Чемпіонат Європи мав бути лише наступного року. Ні, виклик я прийняв із задоволенням. З радістю поїхав у Ізраїль, але ентузіазму не було. Розумів, що не маю майбутнього в збірній. Грав разом з молоддю, яка потім вистрілила. Приємно, але усвідомлював, що в 33 я не буду нікому цікавим.
— Коли ви приїхали у розташування збірної у якості гравця «Прикарпаття», представники більш іменитих клубів не ставилися по-особливому?
— Я знав багатьох хлопців. Був знайомий, наприклад, з Олегом Лужним. Був епізод, коли сиділи якось за столом на базі з Віктором Леоненком. Дослівно не пригадаю, але Леоненко зневажливо висловився на мою адресу. Щось про село, звідки я приїхав. Добре, що між нами Лужний сидів і стримав мене. «Сергію, заспокойся», — сказав Олег і взяв мене за руку. З чого почалася перепалка, не пригадую, але вона мала місце.
— Лужний був авторитетом у роздягальні?
— Олег був принциповим і завжди гнув свою лінію. Зі всіма спілкувався виключно українською. Для мене це значення не має, адже моя дружина росіянка і за Україну готова все віддати. Я навчався в тираспольському педінституті на філологічному факультеті зі спрямуванням «російська мова і література». Тобто не вважаю, що мова — показник. Але Лужний — справжній красень!
— Синьо-жовту футболку з того матчу 1994-го у Хайфі зберегли?
— Ні, адже то не була спеціальна форма. Ми поїхали, вибачте, як безхатьки. Кожен у своєму. Той в дніпровському, той у динамівському, я з Миколою Юрченком у івано-франківському екіпіруванні. Ігровий комплект дали лише на матч і відразу забрали після фінального свистка. Це тепер роздають по кілька штук. В ті часи це була розкіш.
— У розмовах з Базилевичем після матчу не говорили про свої перспективи у збірній?
— Заявити «не викликайте мене більше» я не міг. Це було б негарно. Я вдячний за виклик. Вдома президенту «Прикарпаття» Анатолію Ревуцькому сказав, що не бачу змісту у моїх поїздках до збірної, не хотів чиєсь місце займати. Своє право грати у головній команді потрібно постійно доводити. А я наступного року ахіл розірвав.
— Як це сталося?
— У Кривому Розі грали. Я не знав, що такий біль існує. Воротар «Кривбаса» вводить м’яч у гру, я крокую назад. В певний момент здається, що хтось стріляє тобі по нозі або б’є дрючком, чи хтось каменем жбурляє. Я падаю, ніби підкошений, ледве свідомість не втрачаю. До мене підбігає Діма Мазур, всі шоковані, запитують, що зі мною.
— Ви впали без сторонньої допомоги?
— Абсолютно. Відчув якийсь тріск і раптовий біль. Всі запитують, не знають, що сталося. «Хтось з трибун камінь кинув», — кажу. «Та який камінь? Ми у центрі поля стоїмо», — хтось відповідає. Газон ідеальний. Футболісти шукають камінь… Нема.
— Що було далі?
— Заморозили ногу, винесли з поля. Свідомість зрештою не втратив.
— За два місяці до цієї травми «Прикарпаття» приймає «Динамо», ви наприкінці зустрічі зрівнюєте рахунок, однак перемогу таки втрачаєте. Приїзд команд такого рівня до Івано-Франківська завжди викликав ажіотаж?
— Так, то була мотивація для нас. Ми завжди налаштовувалися на такі матчі. Розуміли, що для вболівальників ця гра може стати святом. Щодо тих топ-матчів, то найбільше запам’ятав перемогу тернопільської «Ниви» над чемпіоном у квітні 1997-го, - цитує Турянського «Український Футбол».
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
