«Коли мене просять - а розкажи про той матч, а розкажи про цей, я найчастіше відповідаю, що не пам'ятаю, при цьому зовсім не лукавлю. Дійсно не пам'ятаю. Просто їх було стільки, цих матчів, важливих і не дуже, що вони злилися в одну велику нескінченну гру... А ось недавно прислали купу старих фотографій. Переглядав... І раз - спогад.
Яскраво так, ніби вчора було. 1997. Листопад. Іспанія. Барселона. Ліга чемпіонів. Ми прилетіли на матч-відповідь. Перед цим у Києві виграли у «Барселони» 3:0. Іспанська преса гуде про великий реванш, всі чекають нашої поразки. Приймають нас у Барселоні, якщо чесно, так собі. Автобус не подають вже півтори години, сидимо в аеропорту.
Навколо стоїть кіпіш - обурюються журналісти, які приїхали з нами, адміністратори, функціонери клубу, всі, хто летів із нами. Не обурюється тільки Валерій Васильович, він незворушний як завжди. Автобус все-таки подали, години через дві. Приїжджаємо на передматчеве тренування - а поле, де буде гра, не дають. Дають якесь ліве, хоч і в районі «Камп Ноу», але просто поле. Добре хоч не штучне. Це нонсенс, перед такою грою не давати поле для тренувань - такого собі жоден нормальний європейський клуб не дозволяє. За регламентом зобов'язані давати одну гру на полі, за негласним етикетом - так мінімум дві-три, а тут маячня якась... Ні, ну в Україні частенько таке бувало, що перед матчем з «Динамо» поле не прибирали, не укочували, автобус неохолоджений або непрогрітий давали, в надії що нам це завадить зіграти, але зіткнутися з таким в Барселоні ну ніяк не очікували. Такий клуб, світовий рівень, а тут як діти малі, їй богу. Їдемо далі, на «Камп Ноу» нас не пустили. Васильович навіть бровою не повів.
Це не турбота тренера - полями займатися. Він завжди вважав, що кожен повинен робити свою справу, тренер - свою, адміністратори і функціонери - свою. Дивлячись на нього, всі абсолютно спокійні - дійсно, у кожного своя справа, нам-то чого паритися, від нас же це не залежить... Я навіть більше скажу - ми не особливо тоді зрозуміли, що щось іде не так.
Потренувалися як зазвичай, без нервів. Наївні ці каталонці. У нас, на відміну від європейських спортсменів, є досвід гри в українському чемпіонаті! А це, в кінці дев'яностих, часто-густо відсутність гарячої води в роздягальнях. І поля обмерзлі, де в хокей грати можна, а не в футбол... І автобусом, який запізнився або зламався - нас не здивувати. Ха... Це вони ще в готелі «Спорт» жодного разу не жили... Неважливо, в якому місті. Тих, хто в Україні грав - важко чимось вивести з себе.
Тренування на «Камп Ноу» все-таки було. Після того, як наші влаштували величезний скандал. І там стало ясно - гра легкою не буде. Стадіон знаходиться ніби в поглибленні, в кратері, повітря стоїть, грати дуже важко. Вийшли на поле в вітрівках, в кофтах - все зняли, жарко стало. Перед грою сильно паморочилося в голові. Не знаю, різниця в тиску або задуха позначилася, але було так погано, що не розумів де перебуваю. Хоча, може, так і мандраж проявлявся. У мене завжди було так - якщо відповідальна гра, то мандраж перед грою б'є такий, що ноги тремтять.
Тільки свисток просвистів - все як рукою знімає. А ось, наприклад, Саня Шовковський - той навпаки, перед грою спокійний, а після свистка мандражувати починав. Ну, він - воротар, йому потрібно... Трибуни ревли. Так, як вболівають у Барселоні, вболівають мало де в світі. Каталонці дійсно люблять свою команду, практично обожнюють її футболістів.
У метрі один від одного вже нічого не було чутно. Я, до речі, в таких матчах зазвичай використовував тільки жести, говорити або кричати марно, все одно ніхто не почує. Пробігаючи повз мене, Віталік Косовський крикнув - ти як? Я йому - та капець просто... І свисток просвистів. Відразу стало чим дихати, свідомість прояснилася.
Наче в інший режим переключили. Коли з першого торкання відібрав м'яч, відразу зрозумів - ми виграємо. У кожного футболіста є свої прикмети на фарт. Незабобонних футболістів не буває, якщо чесно, що б там хто не говорив. Розповідати про такі речі зазвичай не прийнято, вважається - працювати перестане. Я вже не граю, так що можна. Хтось бутси з лівої починає одягати, хтось не голиться, хтось їсть в певних місцях, хтось футболку не змінює... Є особливо збочені форми футбольних забобонів, але це вже особиста справа кожного. У мене ж була своя заморочка. Якщо з першого торкання на початку гри м'яч відібрав - гра виграшна буде. Працювало практично в ста випадках зі ста.
Найцікавіше, страху тоді перед суперником не було взагалі. Було абсолютно все одно з ким ми граємо, настільки були впевнені в своїх силах. Фігу, Рівалдо, Серхі - ми все одно сильніше. Не знаю, що робив з нами Васильович, як він нас так налаштовував, але ми чітко відчували себе єдиним цілим. Скажу більше. Ми відчували себе сім'єю.
Так ми на ділі і були сім'єю. Жили разом, весь час проводили разом, відпочивали разом. Зрозуміло, що була конкуренція, навіть всередині команди, але при цьому ніхто нікого не підставляв, допомагали один одному. Майже всі потім дітей друг у друга перехрестили, кумами стали... Хтось більше між собою спілкувався, хтось менше, але чужих не було, всі свої.
Тому і на полі було легко. Одним словом - команда. Коли Шева забив перший, потім другий, всі зрозуміли - кураж пішов. Попросив пенальті бити - відразу ж дали, хоча пенальті у нас зазвичай завжди Серьога Ребров бив. Хеттрик. На перерву йшли під оплески стадіону. У роздягальні Васильович сказав: «Не розслабляємося. Забуваємо перший тайм. Граємо».
Зібралися. Четвертий м'яч Серьога Ребров закочував вже під оплески як своїх, так і каталонських уболівальників. Коли пролунав фінальний свисток - думали від радості з розуму зійдемо - 4:0!!! Весь стадіон махає білими хустинками - вболівальники «Барселони» показують таким чином невдоволення грою своєї команди. Білі хустки - це чисто каталонська тема, символ недовіри тренеру, символ протесту чи обурення чимось. Хустки часто роздають при вході на арену, багато їх просто в кишені носять. Кажуть, в футбол білі хустки колись прийшли з кориди. А потім весь стадіон, без винятку, починає нам аплодувати.
Вболівальники висловлюють таким чином своє захоплення нашою грою. У нас такого ніколи не бачив, та й в Європі дуже нечасто трапляються такі випадки. Взялися за руки, підійшли до своєї трибуни подякувати своїх уболівальників, підняли хвилю - а вона, враження, що по всьому стадіону пішла.
Чужому стадіону!!! Стадіону противника!!! І оплески не змовкають. Що ж, виходячи - ми оплесків не зібрали, але в кінці з нами стадіон за все розрахувався... Я не знаю, якими словами передати ті відчуття. Коли це переживаєш - пофіг на все. На травми, за власний кошт, на шалену конкуренцію, на якісь інші футбольні проблеми... Заради таких моментів і варто йти в футбол. Заради таких моментів варто жити. А ще я тоді на все життя засвоїв урок - чим важче все починається, тим легше потім. Оплески повинні бути в кінці, а не на початку. Тоді все йде правильно. Причому це не тільки у футболі. Хоча були, звичайно, і зовсім інші матчі», - написав Ващук у Facebook.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
