У ДЮФШ «Динамо» ім. Валерія Лобановського навчаються понад 300 дітей, кожен із яких мріє досягти у футболі найбільших успіхів.
У цьому їм усіляко допомагають кваліфіковані тренери, лікарі та інші фахівці. Серед них – фельдшер-фізіотерапевт Станіслава Пліско. Важко повірити: у динамівській структурі вона працює з початку далекого 1972 року, тобто 45 років…
- Я закінчила медичне училище й у 1972-му прийшла працювати в кабінет ЛФК при Київському міському спорттоваристві «Динамо». Розміщувалися ми на стадіоні «Динамо» й опікувалися спортсменами з майже 40 видів спорту. Медчастина – не з маленьких, у нас працювало близько 50 фахівців. Були медпункти у відкритому та критому басейнах, на інших спортмайданчиках. А моє робоче місце знаходилося в адміністративній частині, де сидів головний, спортивний та зубний лікарі. У кабінеті ЛФК провела понад два десятиріччя. Цікаво, що він розташовувався на місці, де зараз офіс президента «Динамо».
- Коли вперше перетнулися з футболістами «Динамо», з якими проблемами вони зверталися до вас?
- У першої команди «Динамо» були свої лікарі: Володимир Малюта та Віктор Берковський. До нас футболісти приходили на процедури, які їм призначали. Пам’ятаю, Володимир Онищенко лікував у мене задню поверхню стегна, Володимир Мунтян відновлювався після проблем із меніском, Анатолій Бишовець – із коліном, Михайло Фоменко, Євген Рудаков… Як на той час, у нас було доволі сучасне обладнання, включаючи клінічну та біохімічну лабораторії. Спортсмени-динамівці успішно виступали на чемпіонатах світу та Європи, з кожної Олімпіади привозили до десяти медалей. Тож робота була поставлена дуже серйозно.
- Як ви взаємодіяли з Малютою та Берковським?
- Лікарі з командою працювали на базі в Кончі-Заспі, але медичного обладнання в них майже не було. Воно з’явилося на початку 90-х, а після зведення нової бази команда отримала справжній сучасний медичний центр. До цього гравці за призначеннями лікувалися в різних медичних закладах Києва, а до нас приходили на відновлення та проходження різних процедур. За нашою роботою уважно спостерігав Валерій Лобановський. Кожного дня, коли він був у своєму кабінеті на «Динамо», проходив повз нас і завжди ввічливо, з ледь помітною посмішкою вітався. Давав зрозуміти, що робота кожного з нас дуже важлива для його команди. Окрім того, важко було не помітити ту любов, яку виявляли кияни до «Динамо». Гравці на базу їздили клубним автобусом, щодня відправляючись о 17:00 зі стадіону. Біля пам’ятника загиблим динамівцям, де паркувався автобус, щоразу збиралося щонайменше 20-30 уболівальників. Це теж був своєрідний ритуал, за яким я щодня спостерігала з вікна свого кабінету.
- Ваше спілкування з футболістами обмежувалося лише стінами медичного кабінету?
- Окрім футболістів, у мене в черзі стояло багато інших спортсменів, у яких проблем зі здоров’ям було аж ніяк не менше. Щодо неробочих стосунків, то я, окрім посади в медичній службі, була керівником комсомольської організації, а головою партосередку був Віктор Банніков. Пам’ятаю, Олександр Бойко й Михайло Фоменко приносили мені внески футболістів. Кожен із них щомісяця платив по 30 або 50 копійок. Я це все підсумовувала та здавала в касу. Зарплати тоді були невеликі, і внески, відповідно, теж. А потім ми з комсомолу рекомендували гравців до вступу в партію. Приємно згадати про тодішнього адміністратора Рафаїла Фельдштейна. Не секрет, що в ті часи був дефіцит якісних товарів, особливо одягу та взуття. Футболістам робили виняток, дозволяючи «отоварюватися» закордонними речами. Коли якісь із них залишалися непроданими, Рафаїл Мойсейович гукав нас до себе.
- Коли ви перейшли працювати в дитячу школу «Динамо»?
- У 90-х роках зі стадіону «Динамо» виселилося ФСТ «Динамо» на чолі з Олександром Бандурком. А 1998-го, коли в офісній будівлі почалася реконструкція, мені запропонували перейти на роботу в ДЮФШ «Динамо». З того часу працюю фельдшером-фізіотерапевтом. Після відкриття в 2003-му нового корпусу школи отримала свій спеціально обладнаний кабінет, до якого щодня заходять десятки юних футболістів.
- Спробуйте порівняти стан здоров’я нинішніх хлопців та їхніх однолітків 70-х років.
- На жаль, таке порівняння не на користь сучасної молоді. Раніше майже не було сколіозу та плоскостопості, а зараз це – наче норма, багато хто має проблеми з хребтом. Стало більше розривів зв’язок, хоча не можу сказати, що зросли навантаження. Тоді, окрім навчання у футбольній школі, діти бігали у дворі, навіть візуально були більш активні. Знаєте, як у приказці про бройлерну курку, яка не ріжеться, а рветься. Так само й у дітей організм став більш крихкий. Також відзначу: у середньому зріст нинішнього нашого учня на 3-4 сантиметри більший, ніж у 70-ті. Але тоді хлопці були міцнішими. Це я кажу як фізіотерапевт, можливо, тренери дотримуються іншої думки.
- Яке місце фельдшера-фізіотерапевта в медичній службі ДЮФШ?
- У нас є два лікарі та два масажисти, які працюють з чотирма старшими віковими групами, зараз їх називають Академією. А також два фельдшери, у обов’язки яких входить робота на тренуваннях та матчах дитячих команд на базі в Кончі-Заспі. Хтось із нас завжди повинен бути присутній під час виходу гравців на поле. Основна моя робота проходить у фізіотерапевтичному кабінеті. Подивилася статистику: минулого року в мене п’ять тисяч записів. Тобто в середньому десь двадцять дітей на день звертаються з якимись проблемами. Це можуть бути забої, струси мозку, кровотечі, компреси, перев’язки та багато іншого. Також у нас живуть та навчаються близько 60 дітей з інших міст. Ми відповідаємо за них, наче за себе. Роботи вистачає, головне, аби наші юні динамівці були здоровими й добре грали у футбол!
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
