- Мироне Богдановичу, чому кар’єру футболіста Ви завершили у 27 років?
- У мене була серйозна травма, два роки не виходив на поле. Тоді виступав за «Спартак» із Орджонікідзе. 1977 року перейшов у луцьке «Торпедо», яке виступало в другій лізі. Отож зрозумів, що варто починати працювати тренером. Про таку роботу завжди мріяв. Мій батько був тренером, хотів піти за його слідами. У Луцьку я закінчив кар’єру футболіста.
- Яких успіхів Ви досягнули як футболіст?
- У 1970 – 1972 роках виступав за дубль львівських «Карпат». У нас тоді підібралася хороша команда, ми посіли третє місце в Радянському Союзі. Це був доволі серйозний рівень. Потім у першій всесоюзній лізі грав за «Спартак» із Орджонікідзе й пропустив два роки. А догравав у Луцьку.
- А на якій позиції Ви грали?
- У півзахисті, інколи на правому фланзі, інколи в центрі. Якщо відверто, мені бракувало швидкості, тому висот я не досягнув.
- Потрапити у всесоюзну Вищу школу тренерів у Москві було дуже складно. Як Вам вдалося це зробити?
- Мені допоміг тепер покійний Володя Булгаков. Він тоді закінчував ВШТ, познайомив мене з директором школи. Ми спілкувалися впродовж вечора на футбольні теми, директор ВШТ у мене повірив. За що я йому дуже вдячний.
- Перший тренерський досвід Ви дістали у луцькому «Торпедо». Мабуть, отримали цю роботу завдяки тому, що раніше грали в цій команді?
- Так, через те, що грав за «Торпедо». Тоді волинський спорткомітет очолював Станіслав Кирилович Рубців. Він стежив за тим, як я грав за луцьку команду, після того, як закінчив ВШТ, Станіслав Кирилович наполіг, щоб я був головним тренером «Торпедо». Можу сказати, що саме ця людина дала мені путівку в життя.
- Мабуть, прорахунків на початку роботи наставником припустилися чимало?
- Звісно, без цього не обійшлося. У ВШТ нам викладали Гавриїл Качалін, Костянтин Бєсков, Микола Люкшинов. Це – серйозні фахівці. Вони завжди нам говорили: «Ми вас нашпигуємо знаннями, ви усе будете знати, але у вас все прийде з часом, наб’єте гулі і дійдете до своїх висновків. Будьте готові, що не все відразу виходитиме». Так і сталося.
- Зараз які свої помилки згадуєте з усмішкою?
- Повернувшись із Москви, я змінив тренувальний процес «Торпедо». На тренувальних зборах ми всіх обігрували, а почався сезон, і ми забуксували. На щастя, змогли вилізти з тої ями. Тоді зрозумів, що не завжди потрібно спішити.
- Віталій Кварцяний був Вашим помічником у «Торпедо»?
- Так.
- Як Ви з ним познайомилися?
- Він працював у колективі фізкультури, грав на першості України. Запросив його у свою команду на посаду другого тренера.
- Віталій Володимирович за ці роки суттєво змінився?
- (Сміється) Так, суттєво. При мені Віталій Кварцяний поводився інакше, він же був помічником. Ну, а пізніше, коли став головним тренером, розкутіше почав поводитися. Віталій Володимирович виховав чимало футболістів, дуже багато зробив для волинського футболу. Фундамент закладати почав я, потім мені допомагав Кварцяний, шість років попрацювали пліч-о-пліч.
- Мироне Богдановичу, в кого Вам доводилося стажуватися?
- Перше стажування пройшов у Валерія Лобановського. Це було під час навчання у ВШТ. Був на стажуванні у Крістофа Даума в леверкузенському «Баєрі» (тоді команда була другою в Німеччині), у Фабіо Капелло в «Ромі», у Йохана Кройфа в «Аяксі», в Карло Анчелотті в «Челсі». Стажувався у хороших тренерів.
- Що із побаченого за кордоном Ви запровадили у своїх командах?
- Ну, що означає запровадив? У мене є власне бачення процесу. Звісно, дещо взяв до уваги, й це допомогло переглянути ставлення до деяких речей. Потрібно завжди прагнути вдосконалюватися. Тренер, який не навчається, який не аналізує і не шукає нових шляхів, є «порожнім». Не можна бути зацикленим на тому, що «я – найрозумніший». Потрібно їздити, вивчати і не забувати, що ти сам хочеш зробити. Не кожен тренер має можливість працювати із суперфутболістами. Потрібно відштовхуватися від своїх умов. Необхідно працювати, доводити гравцям, що ти хочеш від них. Це не простий процес.
Олег Петренко
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
