Про «Динамо»
Моя улюблена команда – «Динамо» – перетворилася з великої команди у звичайну, середню.
Тішить наявність в основному складі «Динамо» все більшої кількості українських гравців – це повернення до природи. По-іншому бути не може. Тільки так має розвиватися справжня команда з традиціями і з породою. «Динамо», безперечно, є такою командою.
Життя показало, що ти не можеш, граючи в бідненькому середовищі, окремо готуватися до міжнародних виступів і фантастичним чином перевтілюватися у суперсилу. Так не буває. Природу не обдуриш.
Блохін як був великим мотиватором, таким і залишається. Це у нього найсильніша риса і чеснота. А от глибини тактичної в його команди немає.
У «Динамо» – типова легкоатлетична команда, без художників в ансамблі.
Я не розумію такі футбольні команди, де немає режисера гри. «Динамо» його бракує багато років.
Пам'ятаючи футболіста Реброва, зараз важко уявити, що він може перетворитися на пихатого тренера. Поки що він залишається простим хлопцем-роботягою, яким був на полі.
Я не спостерігаю і не спостерігав за «Шахтарем». Перший раз буду на нього дивитися у матчі з «Динамо».
Про збірну України
Футболісти Ольстера стояли, наче боксери, або боксери-собаки, яких забрали з поля бою, відірвали від шматка м’яса. У них були такі скажені очі, які шукали можливість, щоб знову побігти і з’їсти нарешті це м’ясо. А що робила українська збірна? Вона побігла за мохеровими рушниками.
Для людей, які туди (на Євро-2016, – «Футбол 24») поїхали вболівати, ця збірна справді була дуже дорога, на відміну від футболістів. Футболістів, які одягали футболку, які, начебто, співали гімн, але чомусь не заряджалися очима людей, що витратили просто скажену енергію заради них. Вони стояли, як, вибачте, доходяги.
Такої пустопорожньої і мертвої команди у нас ще не було. Можна вибачити технічні огріхи. Але порожніх сердець ти ніколи не вибачиш.
Розумієте, вони живуть у своєму маленькому, але дуже затишному світі. Значна частина цих футболістів. Вони чхати хотіли на те, що народ про них думає.
Якщо брати до уваги єврокубки, то наші футболісти напружуються у 7-8 матчах на рік.
Вони не звикли, що їх критикують. Вони звикли тільки давати автографи і знімати селфі на пам'ять.Коли ж їм кажуть правду в очі (причому, жорстку правду) – це не подобається. То така позиція дуже лякливої людини.
Про все інше
Як правило, гравці виступають у найгіршій своїй формі. Вони виснажені приїжджають на Мундіаль.Чому раніше такого не було? Та тому що ніхто не грав 80 матчів за сезон. Футболіст зараз – робот просто. І не зараз навіть, а вже давно з'явилися команди роботів. Це ера техногенно-кібернетичного футболу, і це мені не до вподоби.
Для мене головне, коли один футболіст може зробити свято на полі для людей, які на стадіоні, або спостерігають за ним по телевізору. Чарівників, оцих магів стає неймовірно мало. Відсоток магічного футболу вкрай падає. Він зараз найнижчий за всю історію футболу.
У нас народ звик жити, трішки відірвавшись від землі. Така людська природа – вимагати дива, яке хочеться бачити кожного дня. Так не буває. Потрібно ходити по землі, а не літати.
Чому у нас непрофесійне футбольне керівництво? Тому що їм плювати на людей, хоча у Європі запорукою успіху та існування клубу є вболівальники.
Я це називаю «настільний футбол». У нас досі ера, коли є 3-4 олігархи, які контролюють усе. Знову ера Григорія Суркіса в українському футболі. Тому що хто такий Павелко без Суркіса?
Мізерно мало гравців, заради яких хочеться піти на стадіон, на рідний чемпіонат України. Їх практично немає.
Я не буду лукавити і казати, що дивлюся чемпіонат України. За винятком матчів «Динамо», таких ігор небагато.
Український чемпіонат – це авгієві стайні.
Таких рабів ще треба пошукати, як українські судді в нашому футболі.
Наскільки мені відомо, у нас засуджують дитячі команди. Тобто навіть там купують суддів!
Дуже хочу, щоб Джулай повернувся, бо він там («Сетанта» – «Футбол 24») мучиться (принаймні, я так думаю). Дмитро має працювати на рідній землі, у себе вдома.
Побажаю нам всім, щоб футболісти перестали бути роботами. Хоча це малоймовірно, бо гроші перемагають поезію і романтику.
Мені б хотілося, щоб у футболі існувало поменше бляттерів усяких і подібних йому. Тому що Бляттер – це гидотна модель шляху для багатьох, хто прагне керувати у футболі.
Мене не цікавлять всі ці розмови про «Золотий м’яч». Це тема для газет, які глибоко не занурюються у футбол. Роналду – божественний футболіст, що там говорити. Але все-таки «Золотий м’яч» останнім часом – попсовий конкурс. Не можна сказати, що його футболісти виграють незаслужено. Проте як у футболі, так і в музиці я дуже не люблю хіт-паради.
Про себе і ремесло
Що більше ти працюєш коментатором, то більше матчів «стирається».
По-справжньому розбиратися у футболі можна лише за умови, якщо ти знаєш цю гру зсередини, а не просто бачив це по телевізору. За дорослу команду «Кооператор» райцентру Березанка (Миколаївська область) я почав грати з 14-річного віку. Бачив і чув, як матюкають один одного на полі мужики, як ламають один одному ноги.
Найбільш сильна сторона коментаторської роботи, коли ти – небайдужий, і через серце пропускаєш те, що бачиш.
Мій підхід – такий: слід навіть щодо типових ігрових ситуацій підшуковувати нетипові слова та оцінки, застосовувати нові терміни, уникати кліше. Бо якраз набір кліше – найстрашніше для коментатора.
Навіть нудний матч, у якому немає інтриги, слід відпрацьовувати так, щоб глядач перейнявсясправжніми емоціями і не перемкнув на інший канал.
Улюблені матчі італійського чемпіонату я часто дивлюся в запису, тому що в цей час працюю в ефірі на іграх Португалії, Голландії, Бельгії.
Найперша ознака професіоналізму українського коментатора – знання української мови. Хай дивляться на це по-різному. Все одно мене ще не переконали в тому, що має бути якось по-іншому, що рідною мовою може бути російська. Це тоді не українська журналістика, я вважаю.
Якщо ти насправді переживаєш за цю землю і за цю країну – має бути високий рівень знання рідної мови. У мене був той гріх. Я коментував російською один матч – на чемпіонаті Європи 2000 року. Він досі не дає мені спокою. Але після цього я сказав собі: зась! Навіть при тому, що в мене мама російськомовна, і російська мова була в моєму дитинстві найпершою.
Я не збираюся нікуди йти, тому що я патріот і люблю цю компанію («Поверхность», – «Футбол 24»), яку ми робили довго. Я не з тих людей, які легко міняють команду. Адже є футболісти, які запросто можуть перейти з «Мілана» в «Інтер», або навіть пограти в «Мілані», «Інтері», «Ювентусі», або в «Ромі» з «Лаціо». Це не для мене.
Мені телефонував Вітя Вацко – його керівництво попросило. Пропонував коментувати Серію А. Я не хочу працювати на телеканалі «Футбол». Чому? Тому що для мене важливо – де ти працюєш. Для мене важливо, хто навколо тебе.
Мені завжди було комфортно і цікаво працювати з Джулаєм. Так багато, як з ним, я не працював ні з ким. Були фахівці, хокеїсти, футболістів – менше, але такого органічного взаєморозуміння, як з Джулом, у мене, напевно, вже й ні з ким не буде. Ми дуже давно працюємо і, відповідно, гарно один одного знаємо.
Твіттер? Я його нашою українською мовою називаю «цвіркун». Мені це не цікаво. Ясна річ, що треба взагалі щось говорити, але не «цвіркати». «Трьопер» – ще один варіант назви.
Фейсбук? Я просто не люблю популярні речі і тримаюся від них осторонь.
Дуже багато читаю поезію. Тамара Коломієць, наприклад, для мене відкрилася після народження сина, після того, як я почав купувати дитячі книжки і йому читати. Коломієць – прекрасний поет для малечі. Ну а що вже коментувати Ліну Василівну Костенко чи мого улюбленого Василя Симоненка. Це мої духовні вчителі, їхні книжки у мене завжди перед очима.
Як правило, читаю паралельним курсом дві книжки – історичну і художню. Така в мене з'явилася звичка останнім часом.
Я б з радістю, звісно, купував енхаелівські кепки. Одного разу мені привезли з Бостона кепку моїх улюблених «Брюїнз». Однак в Україні справжні енхаелівські кепки купити дуже проблематично, вони до нас не долітають.
Я ще не такий старий, щоб школи коментаторів відкривати. За великим рахунком, я й сам продовжую вчитися.
Всього лиш хочу займатися улюбленою справою, але, на жаль, це поки що дивина для цього ремесла в нашій країні. Якщо вдається – то це просто справжнє щастя. Я – щаслива людина, бо робив це і роблю. Інша річ, що не так часто зараз працюєш – завжди хочеться робити більше і рухатися вперед. Ось це непокоїть – що не просуваєшся.
Вже не 39. Сердечно вітаємо!
Прагну робити публіцистику – найвищий клас журналістики. Ми це робили. Робили на незалежному телеканалі. Але щастя тривалим не буває, на жаль.
Після падіння головне – підніматися. А не займатися дешевими стрибками чи поневіряннями, пристосувальництвом.
Дивитися вперед, на горизонт, а не озиратися назад. Почнеш озиратися, рахувати, що зробив – вважай, ти вже не йдеш, а стоїш на місці.
Скромна мрія романтика: щоб футбол повернувся у ті часи, коли ще не було «епохи Адідасу» і Авеланж не продав гру з потрохами. Але це, напевно, нереально в нашому прагматичному світі.
Олег Бабій
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
