- По-перше, це жахлива втрата, і я відмовляюся вірити, що це сталося. Вітя був чудовою людиною, весельчаком, душею компанії. Хоч ми й претендували на одне місце у складі, але конкурентами ніколи не були – скоріше, колегами.
Допомагали один одному в різних ситуаціях як на футбольному полі, так і в повсякденному житті. Пригадується історія, коли наприкінці кар’єри Вітя грав у Хайфі, а я – в Афінах. Саме тоді в Ізраїлі почалася війна, й він подзвонив мені з проханням прийняти його рідних на той час, поки військовий конфлікт не вщухне. Я відповів, що жодних проблем, і його родина кілька місяців жила в моєму будинку.
Досі не можу повірити, що таке сталося. Він був чудовою людиною, прекрасним чоловіком та люблячим батьком, хорошим товаришем. І, звичайно ж, був блискучим голкіпером, одним із найкращих у радянському футболі.
- Останнім часом вам вдавалося спілкуватися?
- Розумієте, у кожного свої справи, тому переважно перетиналися на різноманітних зустрічах ветеранів. Зокрема, востаннє бачилися з Вітею восени на прийомі у Президента України, який вручав нам державні нагороди з нагоди 30-річчя здобуття Кубка Кубків.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
