Мабуть, в ізраїльському футболі Віктор Чанов вважається навіть більшою легендою, ніж в українському. Все ж в «Динамо» та у збірній СРСР було багато й інших зірок. А ось в Ізраїлі він був піонером, предтечею, вчителем. Його будинок у Хайфі розфарбовували в зелено-білі кольори місцевого «Маккабі», при зустрічі з ним вболівальники непритомніли, нападники команд-суперників не вірили, що його взагалі можна пробити. З ним зустрічався кандидат на посаду Прем'єр-Міністра, що шукав підтримку півночі країни. Він став першим (і одним з дуже небагатьох), хто отримав від ізраїльської преси оцінку «10» за виступ в одному з матчів, його методики тренувань досі використовують тренери воротарів ізраїльської ліги, його рекорд «сухих» хвилин як дебютанта клубу був побитий лише в сезоні 2016/17. Партнери по команді називали його прибульцем, Гуллівером в країні ліліпутів і захоплювалися його неймовірним професіоналізмом та скромністю. Реакцію будь-якого вболівальника «Маккабі» на ім'я «Віктор Чанов» треба просто бачити. Тож абсолютно не дивує, що в зв'язку з його смертю ізраїльська футбольна громадськість сумує не менш, ніж українська.
Начебто апологет Західного Світу та опонент СРСР, Ізраїль насправді довго зберігав чимало соціалістичних рис. Монополія держкорпорацій майже у всіх галузях, неймовірна міць профспілок та кібуців (колгоспів), лише дві радіостанції та один телеканал в країні до 1993-го року, і звісно ж, всі державні. Спортивні клуби, що належать спортивним товариствам («Маккабі», «Хапоель», «Бейтар»), якими керують фактично виконкоми. Заборона на трансфери легіонерів. Лише наприкінці 80-початку 90-х Ізраїль помирився з СРСР і відіграв серію товариських матчів з представниками цієї країни (причому головний тренер збірної та київського «Динамо» Валерій Лобановський особисто подбав про те, щоб на Святу Землю першими вирушили саме динамівці). A також був прийнятий в УЄФА і за кілька років переграє збірну Франції на «Парк Де Пренс» завдяки двом голам на останніх хвилинах, за допомогою болгар позбавивши її Мундіалю, Еріка Кантона, Давіда Жінола і Жана-П'єра Папена. Потяглися і легіонери з СРСР (потім колишнього), які бажали заробити і пожити у теплій країні, в якій можна поспілкуватися з тисячами колишніх співвітчизників.
Так потрапив до Ізраїлю й Віктор Чанов. Після поганого початку сезону 1990/91 з дев'ятьма пропущеними в восьми матчах і шостим місцем у лізі головний тренер одного з провідних клубів країни Шломо Шарф заявив, що більше не бажає бачити у воротах Гіору Антмана і вимагає взяти іншого воротаря. І тодішній спонсор і майбутній легендарний президент клубу (першого в країні, що перейшов у приватні руки) Яаков Шахар вилетів до Києва. Де був радо прийнятий і одразу домовився про угоду на суму в 90 тисяч доларів, причому трьома рівними платежами, з обумовленою на прохання президента «Динамо» Віктора Безверхого зарплатнею гравця не менше 50-ти тисяч доларів. До речі, Шарф, дізнавшись про трансфер, не повірив («ти наді мною знущаєшся»), а потім продовжив: «Якщо це правда - ми виграємо чемпіонат». І в підсумку він виявився навіть надто песимістичним. Оскільки «Маккабі» зробив «золотий дубль».
Хоча не все було так гладко. У виконкомі «Маккабі» у Антмана було досить потужне лобі, незадоволене зміщенням улюбленця. І йому вдалося домогтися скасування угоди. Щоправда, лише на кілька днів. Поки в черговому матчі ліги ізраїльський голкіпер не пропустив п'ять м'ячів. Тож Шахар знову вирушив до Києва. І новий воротар не пропустив в п'яти матчах поспіль і потягнув нагору цей поганий сплав занадто молодих із занадто досвідченими, що грав у надто нудний футбол.
12 з наступних 23-ох перемог (з них чотири - з Антманом через травму Чанова) з різницею в один м'яч, чотири нульових нічиїх. Тим більше, що дві з «нулівок» були з великими труднощами здобуті в матчах проти набагато більш яскравого конкурента - петах-тіквінського «Хапоеля», який в підсумку забив більше і пропустив менш, ніж чемпіон. Та й провальний перший тайм фіналу Кубка для «Маккабі» врятував лише Чанов. «Я не пам'ятаю гравців, які б так впливали на свою команду» - говорив головний тренер петах-тіквінців і майбутній тренер-фіналіст Ліги Чемпіонів Авраам Грант. «Ми були набагато кращі, ніж «Маккабі», але щоматчу Чанов робив просто неймовірні речі».
Ну а легендарним українського воротаря в Ізраїлі зробив матч в передостанньому турі проти найлютішого ворога - тель-авівського «Маккабі» (4:1). В якому він вперше в історії клубу відбив два пенальті протягом матчу, рятував ще не раз і в підсумку став першим в історії, хто отримав «десятку» від ізраїльської преси. Цей матч згадують й досі.
В чому ж секрет успіху Чанова в Ізраїлі? У його серйозності, не баченому тут професіоналізмі і характері. І в пасах на 60-70 метрів, що з дивовижною точністю знаходили форвардів. А це в Ізраїлі було «ноу-хау». «Він залишався після тренувань і бив по м'ячу сотні разів, тренуючи ці удари. Він нібито володів лазерними променями. Сьогодні ми всіх вчимо по його техніці» - повідомляє його партнер по тій команді Рафі Осмо. «Нам не потрібно було вміти тримати м'яч. Він вибивав його на наших швидких форвардів, і так ми вигравали» - погоджується Шарф. «Просто унікальна гра ногою. Він відкрив новий шлях для ізраїльських воротарів». «Ізраїльські футболісти, м'яко кажучи, ледачі. Але дивлячись на нього всім хотілося тренуватися» - погоджується тодішній тренер тель-авівського «Маккабі» Цвіка Розен. «Він був доброю людиною, дуже тихим в роздягальні. Йому було важко з мовою, оскільки він не знав англійської. Але вже з перших тренувань він працював важко і не терпів жартів. І всі розуміли, що мова про дуже серйозну людину» - додає Осмо. «Це було ясно хоча б по тому, як він примудрявся люто тренуватися в своєму теплому воротарському светрі, вбивчому в ізраїльську спеку. Якби не він, ми б у фіналі Кубка пропустили три голи вже до перерви».
Наступні три роки були набагато важчими для нього, як в особистому, так і в професійному плані. Але при цьому він лише додавав цеглинки в стіну власної легендарності. Залишившись в Ізраїлі під час Війни в Перській Затоці і обстрілів країни іракськими ракетами. У той час, як майже всі легіонери, серед них й його партнер в «Маккабі» Володимир Безсонов, повернулися додому. У тому ж 1991-oму році його дружина потрапила в реанімацію, проте Віктор відмовився повертатися до Хайфи, поки не відіграє матч ліги в Єрусалимі («Маккабі» в підсумку виграв). Під час страйку гравців першої команди він вивів юнацьку на матч ліги, і вона програла лише з рахунком 0:1. У січні 1993-го потрапив в автокатастрофу, але швидко повернувся.
А команда в ці сезони, крім гри, втратила і результат. «Старі» ще більше постарішали. «Середнє покоління» виявилося дуже посереднім. А молодь була все ще сирою. То вже за два роки і без Чанова вона розірве лігу з нулем поразок і 97-ма голами в 39-ти матчах, переможе грізну «Парму» в гостях в Кубку Кубків (майбутнього фіналіста) і програє їй лише в серії пенальті, а також делегує своїх лідерів Еяля Берковіча, Хаїма Ревіво, Алона Мізрахі, Таля Баніна, Сергія Кандаурова до кращих ліг світу. Та й взагалі запам'ятається як краща команда в історії ізраїльського футболу.
Поки ж було третє місце в сезоні 1991/92 з великим відставанням від лідерів. І жахливе п'яте в сезоні 1992/93. В якому новий головний тренер Гіора Шпігель вже щосили відраховував «старих», запрошував молодь і експериментував з тактикою. Чанов ще встиг витягнути команду до Кубка в перший сезон Шахара в якості президента, з п'ятьма мінімальними перемогами, з них трьома - з рахунком 1:0. Але влітку був відданий в оренду «Бней-Єгуді». І ця команда, яка в останні два сезони до цього була другою та третьою, саме в сезоні 1993/94, втративши своїх головних зірок Мізрахі, Ревіво та Андрія Баля, почала неухильне скочування вниз. Грала вона погано, і не вилетіла і навіть залишилася дев'ятою лише завдяки двом - голам екс-форварда «Дніпра» Миколи Кудрицького і обороні Чанова. І вболівальники, незважаючи на 8:2 над «Бейтаром» (рекорд клубу) і переривання 14-матчової безпрограшної серії тель-авівського «Маккабі», пам'ятають цей сезон виключно як проклятий. Через трагічну смерть свого кумира Кудрицького в автокатастрофі. У наступному після якої матчі на полі перед стартовим свистком Чанов зібрав всіх партнерів і сказав їм, вже на івриті: «Сьогодні ми не «Бней-Єгуда». Сьогодні ми всі Ніко».
Віктор Чанов далеко не одразу звик до Ізраїлю, «до виду спорту номер один» (його слова про їжу), до організованих молитов в роздягальні, до фамільярності, до лінощів, до недостатнього професіоналізму. Важко було і гравцям звикати до замкнутого і неговіркого партнера. Однак в підсумку йому вдалося зробити неможливе - своїм професійним ставленням до справи змінити ставлення до справи самих ізраїльських футболістів і заслужити їх шанування і обожнювання вболівальників. Тож в Ізраїлі його не забудуть.
Загалом Чанов відіграв за «Маккабі» 78 матчів ліги, 18 - Кубка та 10 - Кубка Тото, виграв Чемпіонат і два Кубка Ізраїлю. За «Бней-Єгуду» відіграв 28 матчів ліги, два - Кубка і два - Кубка Тото.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
