«У захисті «Динамо» була вигоріла земля – люди на сто відсотків свою роботу виконували»
– У збірній СРСР в якийсь момент ви формально вважалися третім воротарем після Віктора Чанова і Ріната Дасаєва. Якими були відносини з колегами?
– Лобановський надав мені можливість просто тренуватися зі збірною. Я отримав аванс і мав нагоду втягуватися у цю атмосферу. Мені було незвично бачити таких серйозних воротарів. Спілкування наше було звичайним, жодної зірковості. У збірній було так – чим більш відомі люди, тим простіше вони себе поводили.
– За головну команду країни ви грали у неофіційних поєдинках, але на чемпіонат Європи 1988-го року ви не поїхали…
– Згідно регламенту заявляли лише двох голкіперів. Тому у ФРН мене не взяли.
– Якщо у збірній ви не претендували на пост №1, то у «Динамо» довелося всерйоз конкурувати з Віктором Чановим…
– В «Нефтчі» було набагато простіше, і я не звик до того, що було в Києві. В «Динамо» все не заладилося зі старту. Навіть до смішного доходило – хочу спіймати м’яч, але не можу. Мучив себе запитаннями – що не так? Може, це психологія, може, в ігровий ритм не ввійшов. Навіть зараз не можу дати собі пояснення.
– Колектив у тодішньому «Динамо» був хорошим? Наприклад, поїздки на шашлики були частими?
– Шашликів не було, бо перед іграми по два дні сиділи в Кончі-Заспі. Були жарти, спілкування, більярд. В карти грали мало. В період дворазових тренувань дозвілля майже не було. Ввечері після виснажливого дня всі хапались за телефони. Мобільних не було, тому всі бралися за стаціонарні. Словом, обстановка була робочою.
– У вас був товариш у тому колективі?
– В одному номері я жив з Павлом Яковенком, тому найбільше спілкувався з ним. Хоча хороші відносини були з Іваном Яремчуком, Сергієм Литовченком, Олегом Протасовим. Друзями не були, але міг спокійно зайти в кімнату навпроти до Бєланова і Раца. Поруч жили Безсонов і Баль, з якими теж любив поговорити.
– Душею компанії в «Динамо» був саме Баль?
– Так, мабуть, Андрій. Хоча в центрі уваги могли опинятися і Безсонов чи Дем’яненко. Вміли анекдот розказати, посміятися.
– Для команди дуже важливим є порозуміння воротаря і захисників. Як у вас було в Києві?
– Захист у нас був чудовим! За великим рахунком, навіть керувати партнерами не потрібно було. У грі зі «Спартаком» я серйозно помилився – пішов на вихід і прогадав. Безсонов потім резонно зауважував: «Ти ж гукнув «я», тому всі розступилися і залишали простір тобі». М’яч Володі на голову летів, але він залишив його мені. У захисті «Динамо» була вигоріла земля – люди на сто відсотків свою роботу виконували. В основному, я мав вдало грати лише на лінії.
Фатальний «Спартак», Лужний, «Барселона»
– Березнева гра зі «Спартаком» 1988-го стала фатальною для вас і ключовою у кар’єрі. Ви пропустили від Пасулька і Родіонова, а «Динамо» поступилося москвичам з рахунком 1:2. Ви справді помилилися двічі?
– Про епізод з Безсоновим я вже згадав. Пасулько скористався неузгодженістю і зрівняв рахунок. Другий гол на заключних хвилинах був простим – прохід лівим флангом і подача на голову Родіонову. Там вини моєї не було.
– Після гри Лобановський кричав?
– Ні, жодної розмови не було. Щоправда, після цього матчу у нього виникли проблеми зі здоров’ям через його знервованість. Гра зі «Спартаком» була фатальною – 100 тисяч на трибунах, а ми поступилися 1:2. Було шалено неприємно.
– Після того поєдинку ви не грали 15 турів.
– Я півроку не грав! Навіть за дубль не виходив. Не витримав цього і хотів піти, тому написав заяву. Лобановський її не прийняв. Домовилися, що спільно будемо вибиратися з ями. Сказав, що через дубль зможу повернутися в основу.
– І все ж виходили у старті ви зовсім мало. Проте 1989-го вийшли на поле у дивній грі з «Шахтарем», яка закінчилася внічию 3:3. На 30-й хвилині Чанов попросив заміну. Один з відомих тодішніх журналістів назвав ту гру «договірною». Вам довелося замінювати у воротах Віктора.
– Там і коментатори наговорили чимало… Минуло багато часу, і мені важко сказати, чи була дивною ця гра. Сергій Заєць Валентину Єлінскасу ледве не з центра поля забив третій гол. Тому не скажу, що все так однозначно.
– Журналісти так і написали: «Жидкову довелося щось придумувати…»
– Та ні, нічого я не придумував (сміється – Л.К.) Так просто гра склалася.
– Лобановський з часом їде в Емірати, однак ви в команді залишаєтесь. І це при тому, що в «Торпедо» вас неодноразово запрошує Валентин Іванов. Тепер не шкодуєте про це рішення?
– Звичайно, треба було переходити на пропозицію Козьміча. Я чому залишився – футболісти пороз’їжджалися, я вважав, що хлопці з дублюючого складу якісно підсилять команду. В Києві я на той час провів три роки, не хотів облаштовуватися в Москві. Рішення це було неправильним, але так вже сталося.
– Молодь в головну команду прийшла справді серйозна. Чого тільки Сергій Юран вартує…
– Сергій був дуже амбіційним. Він відразу показав все, на що здатний. Не адаптовувався, а взявся за діло зі старту. Багато хороших молодих футболістів було: Юра Нікіфоров, Сергій Погодін, Віктор Онопко, Андрій Канчельскіс, Михайло Стельмах. Потім прийшов Олег Саленко, хоча він сформувався ще до Києва, адже був на провідних ролях у «Зеніті».
– Ще один молодий гравець вашого «Динамо» – Олег Лужний. Лідерські якості у нього були вже тоді?
– Знаєте, як тільки-но Олег приїхав зі Львова, то відразу показав високий рівень. З першого тренування влився в колектив. З першого! Для нього не було авторитетів. Міг штовхатися і вступати в єдиноборства навіть з Бєлановим. Сміливо йшов у підкати. Ніхто на це не ображався.
– Більшість важливих подій вашого життя траплялися у березні. І мова йде не лише про негатив. У третьому місяці 1991-го ви двічі граєте проти «Барселони. Не скажеш, що до сенсації було близько, але «Динамо» виглядало гідно.
– В Києві ми програли з рахунком 2:3. Шанси були, але в другому таймі Христо Стоїчков реалізував пенальті. На виїзді значну роль зіграла магія «Камп Ноу». Поєдинок розпочинався, здається, о 9-ій вечора. Чесно кажучи, дуже непросто протягом всього дня чекати на стартовий свисток арбітра. Переживань було багато. Напередодні не міг заснути. Вийшов на поле і стало легше.
– У рідних стінах іспанці врятувалися від поразки лише на останніх хвилинах…
– Склад у «Барселони» був зірковим, нам було важко. За перші 15 хвилин вони вже могли забивати. Мені одного разу штанга допомогла. Ми вистояли, адаптувалися, а потім Сергій Юран відкрив рахунок. Цікаво, що мали й вдруге засмучувати Субісаррету.
– Йохан Кройф створив дуже потужну команду. Хто вам найбільше дошкуляв?
– Напевно, Стоїчков. Він тоді багато забивав і був одним з кращих нападників у світі. В середині поля Мікаель Лаудруп роздавав паси. Рональд Куман грав проти нас лише у іспанському матчі, хоча не скажу, що саме тоді проявив себе якось.
Хрісто Стоїчков
– Кажуть, що Анатолій Пузач, який замінив на тренерському містку Лобановського був занадто м’яким для «Динамо». Згідні з цим?
– Ну не всі ж бувають жорсткими. Кирилович був помічником Лобановського, і вся відповідальність була на головному тренері. Коли Пузач став самостійним наставником, йому, напевно, було складно перелаштуватися. Характер у нього був добрий. Хоча не скажу, що був занадто поблажливим. По-людськи з ним завжди можна було поговорити на будь-які теми. Пузач був більш відкритим у порівнянні з Лобановським.
– Що скажете про свої відносини з київськими вболівальниками? «Республіканський» у ті часи часто збирав аншлаги…
– Це незабутні емоції… Зараз, напевно, така кількість людей не збереться. Хоча у Києві ще можуть зібратись, а в Росії, думаю, ні. Ейфорія тоді була. Коли тебе так підтримують, то на полі залишається лише літати. Завжди було дуже приємно і я часто згадую ті часи з теплотою.
Підписи, Вінниця, штрафи Кранкля
– У 1991-му вас відраховують з «Динамо». В одному з інтерв’ю ви пояснювали причину – запізнилися на тренування через сімейні проблеми…
– Раніше були заїзди на базу за два дні до матчу. Все йшло по плану, але дружина зателефонувала: «Син затис палець у телефонній будці. Приїжджай». Сів на машину, зірвався додому, щоб заспокоїти дружину. Я залишився на день, приїхав наступного ранку на зарядку. Мене викликали на розмову до керівництва. Зайшов у кабінет, де сиділи Пузач, Колотов і Вєрємєєв. Анатолій Кирилович оголосив, що я не готуюся на гру, бо не ночував на базі. Сказали їхати додому. Я так і зробив.
– Що було далі?
– Потім поставили перед фактом – я більше не гравець «Динамо». Чекав, що оштрафують, але про відрахування не думав. Здається, через тиждень після цього в команду приїхав Мартінкенас. Очевидно, не все просто так відбулося. Не дуже красиво я з «Динамо» розлучився.
– Ще одна неприємна історія, пов’язана з вашою квартирою.
– Це питання вирішувалося дуже довго. Віктор Безверхий, тодішній президент клубу, пропонував якісь варіанти, але вони були не дуже хорошими. Я прийняв рішення залишитися у службовій квартирі. Але ми з дружиною не могли її оформити. Було багато проблем з документами.
– Ви навіть до Григорія Суркіса зверталися за допомогою.
– В клубі на той момент було два угруповання. Одні казали: «Голосуй за Безверхого, тоді й вирішимо твоє питання». Інша сторона підтримувала Суркіса. Мені насправді було байдуже, я був футболістом. Тому поставив два підписи – і за Безверхого, і за Суркіса. Прийшов до Григорія Михайловича на прийом, і він сказав, що не знає такого футболіста, як Жидков. Я здивувався, посміхнувся і пішов.
– Як довго оговтувалися після відрахування з «Динамо»?
– Спочатку тренувався з дублюючим складом. Потім мене запросили в московський «Спартак», де я перебував протягом місяця. У підсумку відправився у австрійську Бундеслігу.
– Ви встигли пограти і у незалежному чемпіонаті України, коли на 6 матчів стали гравцем вінницької «Ниви». Примітно, що у чотирьох з них ви відстояли на «сухо».
– У мене був товариш з Азербайджану, який жив у Вінниці. Він попросив керівництво клубу, щоб я потренувався у команді і отримав ігрову практику. Дуже цього потребував. В’ячеслав Грозний, як головний тренер, пішов мені назустріч.
– Жодного контракту, лише джентльменська домовленість?
– Саме так. Тоді й контрактів не було. Розглядав «Ниву» як підготовчий етап перед поїздкою за кордон. В Україні, здається, в обіг гривню ще не було запущено, футболісти зарплатню купонами отримували.
– Команда у Вінниці була серйозна: Горшков, Косовський, Надуда…
– Так, колектив був хорошим. Сергій Заєць приїхав туди догравати. В «Динамо» він якось раптово закінчив. Йому тоді 28 було. Кажу: «Сергію, приїжджай у Вінницю». Він так і зробив.
– Ви згадували про «Спартак». В’ячеслав Черчесов готувався до поїздки за кордон і у такому разі ви могли залишитися в команді?
– В команді було приблизно 6 воротарів: Стауче, Прудников, Чижов, ми з Черчесовим… Тому я вирішив їхати у австрійський «Медлінг», адже реально оцінював ситуацію.
– Там вам пощастило працювати з легендарним Хансом Кранклем, одним з кращих бомбардирів в історії австрійського футболу, екс-гравцем «Барселони». Які спогади?
– Перше, що пригодить на згадку – амбіційність Кранкля. Людина для Австрії велика і заслужена, жорсткий характер. Попридумував цілу купу штрафів. За запізнення зрозуміло, але навіть за пропуски м’яча «між ніг» в квадраті. Чи, наприклад, маніжку кинув у не відведене місце. За все штраф.
Ханс Кранкль
– Яке було цільове призначення цих грошей?
– Кранкль збирав команду і запрошував до пивбару. Їли сосиски, спілкувалися. До мене добре ставився. Щоправда, в один момент виник конфлікт між моїм менеджером і президентом клубу. У них обопільні претензії були. Закінчилося все судами і тим, що через півроку мене, а також росіянина Андрія Калайчева, інтереси якого також представляв цей агент, в клубі вже не було.
– Ви повернулися до Вінниці, де якраз виник варіант з працевлаштуванням в Ізраїлі…
– Все сталося спонтанно. Були підприємці, які займалися ігровими автоматами. В Україні робили коробки, а в Ізраїлі – начинки. Через знайомих запропонували спробувати себе у «Хапоель-Цафрірім». Летів я туди на власний страх і ризик.
– У підсумку 6 сезонів там провели.
– По-перше, там зустрів вихідців з СРСР, адаптувався швидко. Українських воротарів було чимало: Сергій Краковський, Віктор Чанов, Борис Білошапка.
– З польових гравців виступав Роман Пец.
– А ще Сергій Кандауров, Сергій Третяк. У хлопців вдалася хороша кар’єра в Ізраїлі. Там класно: тепло, свіжі овочі і фрукти. Ми цю країну жартома Бразилією називали (сміється – Л.К.)
– Завершували активні виступи ви в Томську. Місцеві газети писали, що наприкінці кар’єри навіть до атак підключалися.
– Було таке у грі з хабаровським СКА. На останніх хвилинах пішов в атаку, відкрився під удар. Проте вирішив ввірватися у штрафний майданчик, де побачив вільного нападника. Подав на нього, а він заробив пенальті. Користь!
– Прощалися ви з футболом у 39. Коли вас називали «Віталійовичем», відчували себе, як колись Крамаренко?
– Я міг ще грати, однак Валерій Петраков ініціював процес прощання. Спина трохи боліла, але загалом почував себе добре. Я себе належним чином готував, організм добре знав і міг ще виступати на найвищому рівні. Планку я собі поставив до 40 років. Але все склалося інакше, тому з футболом настав час прощання.
Любомир Кузьмяк
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
