Останніми днями про великого воротаря «Динамо» і «Шахтаря», а також збірної СРСР (у якій йому образливо часто довіряли роль лише другої скрипки) написано і сказано дуже багато. Теплого та хорошого.
З чим життя Віктора Чанова точно не можна було порівняти, так це з інтригами, скандалами, інсинуаціями та змовами. Всі, хто близько з ним спілкувався, кажуть мало не в унісон: більш м'якої і доброї людини в спорті, а тим більше у футболі, потрібно було ще пошукати. Дехто з тих, хто знав його близько, навіть додав: Чанов певною мірою був «не амбітним».
Здавалося б – нонсенс: куди спортсмену такого рівня без амбіцій, а воротареві м'якість і зовсім, по ідеї, повинна бути протипоказана. Хоча тут вся справа, напевне, в тому, що Чанов це компенсував іншими важливими якостями – самопожертвою, витримкою, терпінням і психологічною стійкістю.
Звідси – і відома ступінь надійності Віктора у відбитті 11-метрових, особливо в нервових післяматчевих серіях. За свою кар'єру він пережив їх кілька і за рідкісним винятком завжди виходив переможцем.
До речі, свою першу серію пенальті – принаймні, на високому рівні – Чанов провів, ще не досягнувши 20-річного віку: у 1977 році на молодіжному чемпіонаті світу в Тунісі збірна СРСР зійшлася у півфіналі з командою Уругваю. Віктор не лише виручив, відбиваючи удари суперника, а й сам забив з «точки». Та й в ігровий час на тому турнірі у всіх зустрічах проявив себе на «відмінно», не пропустивши жодного м'яча, і допоміг партнерам завоювати «золото»!
Незважаючи на зовнішню непомітність і невисокий, як для воротаря, зріст, він завжди був не з боязкого десятка і рятував рамку ціною власного здоров'я – відважно кидався в ноги захисникам, самовіддано грав на виходах. Так – отримував гулі і садна, зате у відповідь – безмежну любов уболівальників. І що в київському «Динамо» було не менш важливо – довіру Лобановського.
За легендою (хоча хто посміє тепер спростувати її достовірність), навіть в найскладніший для Чанова період – в 1985-му, коли він весь рік пропустив через перелом руки, Валерій Васильович порвав п'ять заяв воротаря про відхід.
Чанов не вірив у своє повернення, а Лобановський – продовжував вірити! Новою точкою відліку став перший матч 1/4 фіналу Кубка Кубків у сезоні 1985/1986 проти «Рапіда» у Відні, коли несподівано Чанов, а не Михайлов отримав місце в старті.
Ось що пізніше згадував про цей поєдинок в своїй книзі Олег Блохін:
«Перший тайм, я думаю, виграв... Віктор Чанов. Він прийняв на себе шалений наступальний натиск господарів поля, які звичайно ж, прагнули, вдома створити необхідний запас міцності перед виїздом до Києва. Ми, польові гравці, помилялися куди частіше, ніж дозволено було помилятися в такому матчі. І лише Віктор, наш не дуже говіркий голкіпер, залишався спокійний і надійний, як гранітна скеля. Це не перебільшення. Є у Чанова рідкісний дар – збиратися з силами, в кулак затискати нерви тоді, коли більшість з нас ще не включились у гру на повні оберти. Впевненість і стійкість Віктора Чанова дозволили нам знайти спокій і перевести ігровий ритм у відповідність до установок тренерів... »
Кажуть, саме після Відня в якості нагороди від партнерів Чанов отримав нове прізвисько – Фенікс, мовляв, «повстав з попелу». Динамівці той поєдинок виграли 4:1, а потім і 5:1 – в матчі-відповіді, дорога до фіналу Кубка Кубків в Ліоні стала вільнішою. А найбільш вирішальна перемога над «Атлетіко» 2 травня в Ліоні теж стала одним з бенефісів Чанова.
Він був одним з гераклів, билинних чудо-героїв – принаймні, в баченні моєму і моїх однолітків, які запам'ятали ту велику команду ще дітьми. Тільки через деякий час усвідомлюєш, що вони теж живі люди, для яких час пише свої закони...
Світла пам'ять і земля пухом тобі, Воротар!
Юрій Трохимчук
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
