Він народився у шахтарській глибинці Казахської РСР, але доріс до рівня топ-форварда, чемпіона та володаря Кубка Радянського Союзу. Усі свої головні титули Едуард Сон здобув у складі «Дніпра». Потім виїхав у Францію, де виступав за «Аяччо» і два заштатні клуби.
Вже багато років знаменитий «дніпрянин» – успішний європейський бізнесмен, який робить гроші у текстильній сфері. Чутки приписували йому інтерес до «Дніпра», який зараз опинився на межі повного краху. Мовляв, Сон стане власником клубу замість Ігоря Коломойського. Едуард Васильович спростував цю інформацію, однак своє бажання допомогти «дніпрянам» не заперечив.
«Футбол 24» зателефонував Едуарду Сону у Францію, щоб поговорити не лише про порятунок «Дніпра», але й пригадати захоплюючу футбольну кар’єру талановитого форварда.
«Це або серйозний клуб, або аферисти»
– Едуарде Васильовичу, у 1991 році ви стали гравцем французького «Аяччо». «Дніпро» непогано заробив на вашому трансфері?
– Не думаю, що клуб на цьому багато заробив. У той час була радянська компанія, яка займалась трансферами. Основну частину грошей отримував Держкомспорт. У моєму випадку знайшли варіанти, щоб не платити цій структурі – «Дніпру» не хотілося віддавати апетитний шматок. Тим паче, тоді віддавали гравців бартером – клубам діставалися м’ячі, автобуси, поїздки на тренувальні збори. Від цього Держкомспорт вже не міг отримати дивіденди.
У моєму контракті був пункт, за яким «Дніпру» належало провести двотижневі збори на Корсиці. «Аяччо» брав на себе абсолютно всі витрати. Плюс – за мене давали 2-3 автомобілі. Можливо, ще були якісь суми – зараз вже не пригадаю. Багато футболістів покидали СРСР таким чином. Перші трансфери почалися ще у 1986-87-х роках.
– Як вас зустріли в новому клубі?
– На Корсику я поїхав у липні. У Франції якраз тривала передсезонна підготовка. Роком раніше про мене написали у France Football – відзначили, що я став третім у списку найкращих бомбардирів чемпіонату СРСР. Більше від мене забили тільки Протасов та Шмаров. І ось на Корсиці разом із моїм імпресаріо Авдієм Пеналовим, який був представником France Football у Радянському Союзі, підписуємо контракт і дивуємося – французька сторона згідна на все. «Це ж треба, – усміхається імпресаріо. – Все те, що я просив, вони дали. Це або серйозний клуб, або аферисти».
На жаль, правдивим виявився другий варіант. Щоправда, вони надали мені дуже хорошу квартиру з видом на море у престижному районі міста. Плюс – автомобіль, перекладачка… Все, що спершу обіцяли, – виконали.
– А потім?
– Підписали контракт. Я полетів додому, забрав речі і приїхав на збори. Попрацював із командою упродовж тижня. Тренер – задоволений. Але мене насторожувало, що не було медогляду – звичного процесу, коли приходиш у нову команду. І от після першого матчу, в якому я забив гол, а ми перемогли 2:1, відбувся невеликий бенкет. Підійшов до перекладачки і прошу: «Запитайте їх, чому мене не обстежували».
На фото: Едуард Сон – п'ятий у верхньому ряду
Один із керівників «Аяччо» побіг по France Football. Приносить і показує моє прізвище – я там третій у списку бомбардирів СРСР: «Якщо Едуард забиває у Радянському Союзі, то уявіть, скільки він буде забивати в нашому другому дивізіоні!» Варто сказати, що наприкінці 80-х радянський футбол перебував на дуже хорошому рівні, а футболісти звідти котирувалися – вони були якісними і дешевими.
– І що, багато ви назабивали?
– На жаль, я провів 10 матчів, забив 4 голи, а потім отримав серйозну травму. Полетіли хрестоподібні зв’язки. Був дощ, я обробив м’яч, але відпустив занадто далеко. Потягнувся до нього і мені врізали у коліно. Таким чином я випав практично на увесь сезон.
У команді були три легіонери – я, уругваєць та албанець. В основі грали я та футболіст з Уругваю, адже в той час дозволялися лише два іноземці. Коли я зламався, почав виходити албанець. Керівництво клубу поставилося до мене не дуже доброзичливо. Вони попросили мене покинути «Аяччо», хоча я підписав контракт на чотири роки: «Давай, ти поїдеш. Ми тобі заплатимо якусь компенсацію». «Послухайте, – кажу. – Я у вашому клубі зламав ногу. Якщо ви мені компенсуєте всі 4 роки, то поїду». У Союзі ми не були розпещені грошима. Просто образливо стало – ти віддаєш клубу своє здоров’я, а тебе виставляють за двері.
«Виходжу і першим дотиком забиваю гол»
– Що було потім?
– Мене це стимулювало – я почав посилено готуватися. Поки стартував наступний сезон – себе дуже якісно зарекомендував албанець. Він грав під нападниками, мав хорошу техніку і виводив збірну Албанії із капітанською пов’язкою. Мені було складно пробитися в основний склад через те, що я – іноземець. Тим часом уругвайський футболіст одружився із француженкою і повинен був отримати французьке громадянство.
Змінився тренер. Новий наставник привів свого нападника. Мені вся ця ситуація не дуже подобалася. Проминули 8-9 турів, уругваєць отримує громадянство. «Аяччо» в той час виступав не дуже добре і посідав 10-11 сходинку. Їдемо на виїзд – і мене зненацька ставлять у склад проти сильного суперника. Перемогли – 1:0.
У наступному турі граємо вдома з лідером – клубом «Мартіг». Тренер мене ігнорує, натомість ставить у склад свого нападника. До фінального свистка хвилин 15, рахунок 0:0. Публіка на трибунах підвелася і почала скандувати: «Едуард! Едуард!» Моєю спиною побігли мурашки. Тренер змушений випустити мене на поле. Першим дотиком я забиваю гол. А згодом ще й виконав гольовий пас – ми перемогли з рахунком 2:0. З того моменту я посів місце головного нападника і закінчив чемпіонат найкращим бомбардиром «Аяччо».
– Фантастика!
– На жаль, мій клуб втратив звання професіонального. У французькому футболі відбулася реорганізація. Другий дивізіон поділявся на дві зони по 18 клубів. Вони вирішили відібрати із кожної зони по 10 найкращих команд за підсумками сезону і створити дивізіон із 20 клубами. «Аяччо» фінішував 11-м. Таким чином ми втратили статус професіонального клубу, а я став вільним агентом.
Варто сказати, що у тому сезоні я дуже добре зіграв з «Бастією». Тренер цієї команди перейшов у «Нім» і хотів мене бачити в своїй команді. Я ж перебував у відпустці, він телефонував моїй дружині. Але, по-перше, мовний бар’єр завадив добре порозумітися, по-друге, в цій команді існував перебір іноземців. Коли я повернувся у Францію, то дізнався, що тренер, попри велике бажання, не може мене взяти.
– Як ви знайшли вихід із цієї халепи?
– На мене вийшов клуб «Перпіньян». Це був третій дивізіон чемпіонату Франції, але по грошах – найкращий варіант. Моїм імпресаріо на той час став знаменитий Домінік Рошто (форвард збірної Франції 1970-80-х, чемпіон Європи, – «Футбол 24»). Переконали мене ще й тим, що «Перпіньян» ставив перед собою завдання з першої ж спроби повернутися в другий дивізіон. Ми підписали контракт за схемою 1 рік + 1. Зіграли чемпіонат, посіли першу сходинку, а я став найкращим бомбардиром клубу.
Все супер, їду у відпустку – в Україну. Пропоную: «Давайте підпишемо контракт, щоб я спокійно відпочивав». А мені: «Знаєте, Едуард, ми зараз повинні переглянути свій бюджет і надіслати його у федерацію. Там вже нам скажуть – чи можемо ми грати у другому дивізіоні». Раніше я просив трішки підняти мені зарплату, адже вважав, що ми впоралися із всіма завданнями, поставленими перед командою. «Не проблема, все нормально. Їдь на відпочинок».
Відпочивав по повній програмі. І тут дзвінок із Волгограда – прямо перед поверненням у Францію. Президент «Ротора» Горюнов запрошує у свою команду, обіцяє хороші підйомні і преміальні. Але на календарі 1994 рік. Після трьох років у Франції я вважав, що їхати в Росію – небезпечно. Рекет, бандитизм, убивства. А в мене тільки-но другий син народився. Тож я вирішив, що безпечніше залишитися у Франції.
Через два дні телефонує президент клубу «Перпіньян»: «Едуард, у нас проблеми. Ми не можемо платити тобі таку зарплату. Якщо хочеш залишитися – отримуватимеш половину того, що заробляв». Мене такий варіант не влаштовував: «Даруйте, я на таке піти не можу». Телефоную Домініку Рошто. «Зараз всі клуби вже укомплектувалися, залишився тиждень до старту чемпіонату, – каже він. – Будеш джокером. Тренуйся і чекай свого шансу».
– Дочекалися?
– Я почав паралельним курсом самотужки шукати собі клуб. Були пропозиції із Штатів, Ізраїлю, ОАЕ. Я полетів в Ізраїль – там ціла плеяда екс-дніпрян виступала: Тищенко, Шох, Сорокалет. Але в Ізраїлі не сподобалося, я повернувся у Францію. Один із місцевих журналістів брав у мене інтерв’ю і поцікавився станом справ. «Шукаю клуб», – кажу. «У France Football працює мій товариш, – відповідає журналіст. – Він посприяє твоїм пошукам». Я зустрівся із тим товаришем, розповів, хто я і що. Через тиждень вийшов матеріал, що ось такий-то форвард шукає клуб.
«Син мав пристойну швидкість – не Бєланов, але майже»
– Посипалися запрошення?
– Увесь цей час я підтримував форму у «Перпіньяні». Прибігає тренер: «Там тобі телефонує Ерік Беллюс – знаменитий футболіст, який грав разом із Платіні». Беру слухавку. Беллюс пояснює, що тільки-но закінчив кар’єру і збирається бути граючим тренером у клубі «Роан». «А що це за клуб? – цікавлюся. – Я вперше чую». «Це 5-й дивізіон». «Послухайте, ви знущаєтесь? Я ще не готовий закінчити з футболом, не готовий опуститися так низько» (Усміхається).
Загалом отримав близько 10 пропозицій – усі від клубів 3, 4, 5 дивізіонів. По грошах – все ті ж півзаплати, які пропонували у «Перпіньяні». Я продовжував пошуки. Але мені надзвонював президент «Роана»: «Едуард, у мене є для вас комерційна пропозиція. Хотів би її обговорити. Зустріч? Я до вас приїду». А між містами, щоб ви розуміли, 500 кілометрів. Кажу: «Давайте, щоб я не був перед вами в боргу, ми проїдемо назустріч один одному по 250 кілометрів і посидимо в якомусь ресторані».
Так ми й зробили. Я взяв із собою дружину. Поспілкувались і ви знаєте – мене цей чоловік переконав. «Едуард, вам 30 років. Пограєте 2-3 роки, а що далі? У вас немає диплому, щоб працювати у Франції. А я вам пропоную комерцію. Займаюся текстильним бізнесом і хочу працювати з Україною та Росією. Для цього мені потрібна своя людина». Озвучив мені суму, яка перевершувала всі попередні пропозиції. Я взяв час на роздуми і поїхав ознайомитися із Роаном.
Місто не справило особливого враження, але тут були хороші умови – фірма, стадіон, ентузіазм президента, знаменитий тренер. Я дав добро. Спершу працював комерційним агентом, а через два роки ми відкрили свою фірму. Після футболу текстильний бізнес був для мене рівноцінним польоту на Місяць (Сміється).
– Як ви облаштували свій побут у Франції? Хто з футболістів – колишніх партнерів – приїжджав до вас у гості?
– Власний дім я купив лише у 2003 році. Справа в тому, що у мене була ностальгія і хотілося додому. Розумів – куплю будинок, стане значно важче повернутися на батьківщину. Але діти підростали – і я наважився пустити коріння у Франції. Тривалий час не отримував громадянства, залишався українцем.
У мене часто бувають гості, але, на жаль, з того складу «Дніпра» не приїжджав ніхто. Я запрошував і Валеру Городова, і Вадима Тищенка, і Андрія Юдіна. Не так давно бачився із Тищенком в Україні і сказав: «Слухай, стільки років я у Франції, а ти ні разу не прилетів. Не соромно?» А він: «У мене скоро буде відпустка – прилечу до тебе». На жаль, не дожив Вадік до цього моменту.
У 2010-му я запросив всіх гравців, з якими навчався в інтернаті. Упродовж тижня вони мешкали в моєму домі. Згадали молодість – дуже приємні моменти. А ще зіграли у футбол. Влаштував тут два матчі з місцевими клубами.
– Ваш старший син займався футболом у «Сент-Етьєні». Як успіхи?
– Женю помітили і запросили в 13 років. Син – лівша і мав пристойну швидкість. Його через це називали «Мотоцикл». Не скажу, що Бєланов, але майже. П’ять років займався в інтернаті. Там щороку відсіювали 2-3 хлопців. Женя залишався до останнього. Упродовж 4 років був основним гравцем, але на 5-й рік прийшов тренер, який не побачив у ньому задатків і припинив ставити в основний склад. Син просидів на лаві увесь сезон і наприкінці року з ним не підписали контракт. Він повернувся в Роан.
Звісно, був дуже розчарований. Я підбадьорював: «Давай шукатимемо тобі клуб». Але Женя вирішив закінчити з футболом. Хоча потенціал був, до того ж зараз у футболі акцент йде на швидкість.
На фото: Едуард Сон із синами – Євгеном (ліворуч) та Андрієм
Молодший син? А молодший сахався м’яча (Усміхається). Він музику любить, малювання. Займався плаванням, фехтуванням і тенісом. А от з м’ячем – на «ви».
– Упродовж кар’єри у вас було кілька серйозних травм. Відчуваєте наслідки?
– Зв’язки – бокові і хрестоподібні – це справді серйозна травма. Після неї гравці дуже рідко відновлюються повністю. Мені пощастило – я опинився в руках доктора Амбер. Він оперував неподалік – у Сент-Етьєні, і вважався одним із найкращих спеціалістів Франції. Свого часу цей доктор навіть оперував Платіні, в якого була аналогічна травма. Через півроку після операції я вже міг грати і повернувся на той рівень футболу, який демонстрував раніше.
Але в моєму коліні залишився шуруп. Іноді відчуваю його, коли зачіпає нерв. Мені сказали, що шуруп можна видалити, якщо сильно дошкулятиме. Наразі живу з ним. Поболюють гомілкостопи – добряче отримав по лапах, як то кажуть (Усміхається).
«Цікаво, які у Коломойського плани на «Дніпро»
– Нещодавно чутки відправляли вас у «Дніпро» замість Ігоря Коломойського. Ви цю інформацію спростували. Але – ніколи не кажи ніколи?
– У «Дніпрі» я провів дуже яскраві роки своєї кар’єри. Чесно скажу – мені небайдужі цей клуб і місто. Тому постійно стежу за «Дніпром». У червні минулого року запросив своїх бізнес-партнерів у Францію, на чемпіонат Європи. Пройшла інформація, що Коломойський припиняє фінансувати клуб і у «Дніпра» будуть серйозні проблеми. Розмовляючи із друзями, ми зачепили цю тему. Мій партнер, який є достатньо заможною людиною, запропонував допомогти клубу – зробити певні кроки, аби зрозуміти, як потрібно рятувати «Дніпро».
Я звернувся до своїх друзів, щоб вийти на мера Дніпра. Хотів дізнатися, чи зацікавлене місто в нашій допомозі, чи хоче Коломойський нас почути, які в нього плани на клуб. На жаль, у липні не вдалося організувати зустріч із мером.
Зрештою, коли у вересні я прибув в Україну по роботі, то зустрівся із Женею Яровенком, екс-партнером по «Дніпру» і «Кайрату». Ми домовилися провести матч пам’яті Кучеревського – пройшло 10 років, як тренер відійшов від нас. У клубу не було грошей, але це нас не зупинило – організували фінансування, а в жовтні зіграли матч, запросивши київське «Динамо». У цей момент ми знову звернулися до керівництва «Дніпра».
– І?
– Нам знову ж таки ніхто не відповів. Минуло 2-3 місяці – зв’язку не було. А у січні з’явилася інформація: Едуард Сон хоче взяти «Дніпро». Не заперечуватиму – мені небайдужа доля клубу. Але потрібно розуміти – ми не можемо цікавитися клубом, якщо господар не хоче його продавати. Нам би хотілося почути позицію Коломойського. Поки цього немає – ми не рухаємося далі.
– Що думаєте про ситуацію, в якій опинився «Дніпро»?
– Клуб втрачає очки і котиться вниз… Напевно, потрібно віддати належне людям, які творили «Дніпро», правда ж? Ємець, Жиздик, Кучеревський. Вони, можна сказати, життя віддали за футбол. Образливо якось. Місто звикло до великих перемог, якщо враховувати часи Союзу. У теперішньому поколінні «Дніпро» нічого такого не добився, крім фіналу Ліги Європи. Але у нього залишається величезна кількість вболівальників. Хочеться, щоб клуб продовжив існувати. І не просто існувати, а посідати почесні місця.
А ще мені образливо за український футбол загалом. Тут завжди був якісний, добротний рівень, а сьогодні я цього впритул не бачу. Немає яскравих гравців, як колись Шевченко чи Блохін, Заваров чи Бєланов. Напевно, справа в тому, що футбол – це відображення життя, економіки. Це все взаємопов’язано. Між іншим, я проти того, щоб олігархи мали по декілька клубів. Це вже…
– …«настільний футбол»?
– Так. Втрачається принцип чесної гри. Ми ж розуміємо, що все залежить в такому випадку від хазяїна і його грошей. Який результат потрібен – такий і буде. Це неправильно, і це потрібно змінювати. Потихеньку процес йде – олігархів зараз мало цікавить футбол.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
