Один у полі ніколи не був воїном. І ніколи ним не буде. Але один може тримати планку власної репутації на високому рівні і не виглядати безумцем серед низки розуму позбавлених. Проблема Сергія Реброва в тому, що він як тренер ідеально вписується в той ансамбль абсурду, який з сезону в сезону підриває авторитет київського «Динамо».
Ба більше, Сергій Станіславович є одним з творців даного абсурду. Сергій Ребров з Ігорем Суркісом живуть у світі конкуренції, вважаючи її вищою футбольною матерією. Тактичні ходи, розбір суперників, мотиваційна складова – все це для київських управлінців відходить на другий план. Ідея фікс – по двоє гравців на позицію.
За таким принципом були покликані до «Динамо», зокрема, Петрович, Гладкий та Громов. За таким принципом прийшли і досі перебувають у обоймі Корзун та Федорчук. За таким принципом менеджмент клубу, благословенний головним тренером, спробував вирішити проблему з Хачеріді та Макаренком. Заваривши солянку, ніхто не напружує себе відносно спецій і методу приготування, вважаючи, що інгредієнти самі по собі дадуть якісний смак.
Показова ситуація – з лівим оборонцем. Макаренко не був ідеальним, але Макаренко найбільше відповідав принципові збалансованості. Попри нерідкі випадання з гри і неефективні дії, Євген все ж старався розподіляти сили і на атаку, і на оборону. Ну, склалося так, що «Динамо» не втримало Євгена… Нехай. Антунеш залишився єдиною опцією на лівому фланзі, що відразу дало сигнал тривоги для Суркіса і Реброва (ми ж пам'ятаємо, в їхній ідеальній команді на кожну позицію повинні претендувати мінімум двоє). Поспіхом був придбаний сумнівної кваліфікації Кадар (угорець особисто відзначає свою непродуктивність в плані підключення до атака; та й по грі все видно неозброєним оком) - і головне питання вирішене (дотримання принципу конкуренції).
В ідеалі повинно було бути інакше. В «Динамо» не повинно було бути двох «половинчастих» футболістів Антунеша і Кадара (один атакує, не забиваючи голову думками про захисні дії, інший – обороняється, цураючись підключень до атак наче чорт - ладана), а повинен був бути один нормальний збалансований лівий захисник і його резервіст з власної академії. Проте ніхто з нас не ідеальний, щоб вимагати ідеалу від іншого… Але ж вимагати прояву здорового глузду право маємо, чи не так? Якщо вже склалася така ситуація, то де тренерське чуття, де вміння варіювати тактикою і складом, застосовуючи різних футболістів під різних суперників? І проти «Олімпіка», і проти «Зірки» Кадар зіграв наче стовп – строго у своїй зоні, при тому, що особливого навантаження на нього як на захисника в силу специфіки гри суперника не було. То чому не використати Антунеша, який вміє підключатися до атак, може пробити здалеку, здатен заробити стандарт?
Схоже на те, що крім шаблонних, поверхневих прийомів, які «Динамо» лише гальмують, Сергій Ребров володіє хіба що методом вправляння мізків конкуренцією. Антунеш не відпрацьовує в захисті – так запхнемо його у резерв. Хачеріді не згоден з тренувальним процесом – запхнемо його у резерв. Рибалка у зоні комфорту? У резерв і його. Благо, на футбольній мапі – вдосталь місць, де можна відшукати умовних Пантичів та Кадарів, які в силу своєї незатребуваності радо згоджуються на переїзд навіть до кризового чемпіонату воюючої країни. Звісно, підписати Пантича і Кадара легше, аніж розібратися в причинах, що спонукали колись основних футболістів або тікати з команди, або протестувати проти методів її підготовки, або деградувати.
До речі, з Теодорчиком також не склалося через начебто кепський характер поляка. І клуб вчинив так само: нападникові вказали на двері, запросивши на його місце Гладкого. Принцип конкуренції дотриманий, а якість – справа десята. Звісно, незамінних людей не буває. Але ж є люди цінні, а є випадкові пасажири. Футбольна команда – це в першу чергу колектив, а колективом потрібно керувати. Бо інакше виходить так, як в тому анекдоті про бордель і пересування ліжок…
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
