Мислити по-сучасному в нашому футболі вміють одиниці. Одне з таких виключень – нинішній гість UA-Футболу. Віктор Хлус заграв у динамівській основі поряд з Олегом Блохіним в умовах жорсткої конкуренції з боку Євтушенка, Хапсаліса, Шарія, Тарана. І то за умови, що ще кілька років до того Віктор Іванович намотував кола біговою доріжкою чернівецького стадіону, а по м’ячу особливо бити не вмів. Згодом, переїхавши у Швецію «вантажем», Хлус швидко адаптувався до умов життя на Заході, відкрив там свою справу. Але несподівано вирішив повернутися до Києва.
У цьому інтерв’ю знаний гравець, а нині керівник Асоціації футболу ветеранів Києва розповів, як був переданий у руки Лобановському, як наступник Валерія Васильовича за рік ледь не знищив те, що будувалося десятиліттями, згадав, як пішов проти Прокопенка й поділився напівкримінальними спогадами про Грузію 80-х і Київ часів буремних 90-х. Але розмову ми розпочали з витоків.
- Вікторе Івановичу, ваша рідна чернігівшщина футболістами високого класу радує нечасто. А якщо радує, то лише опосередковано. Найсвіжіший приклад – Андрій Ярмоленко, який сформувався як гравець у Києві.
- На жаль, Чернігівщина стала депресивною областю. Ознайомився зі страшною статистикою: щороку там зникає 10-20 сіл. Скажімо, Ленькова, села поруч із рідним для мене Новгород-Сіверським, де в шкільні роки проводив літні канікули, вже немає. Будинки там зруйновані, землі ніхто не викуповує. Вона банально нікому не потрібна. Залишилися поодинокі 80-90-річні бабусі, які не хочуть виїжджати в міста до дітей. Ще п’ять-шість років тому бодай якісь ознаки життя були, а зараз дожилися до того, що не можу в’їхати в село на джипі. Трава по коліна, навіть стежки позаростали. Немає ні корів, ні курей.
- Правильно вважати, що росли ви у Чернівцях?
- Там чотири роки вчився. Поступив у залізничний технікум і в підсумку чотири роки виступав за «Буковину». Власне, в Чернівцях став дорослим, навчився грати у футбол. Саме там доля звела з першим тренером Михайлом Мельником. Михайло Гнатович буквально вирвав мене з сектору для бігу. Я ж високий, здоровий. Тренери пророкували, що в бігу на середні дистанції (400 і 800 метрів) буду майстром спорту роки через два. Так і бігав монотонно навколо зеленого прямокутника стадіону «Буковина». І одним оком поглядав за тренуваннями футболістів. Іноді подавав м’ячі – душею одначе був з ними. Біжу по колу, а головою з футболістами. До того ж у футбол бігав лише як любитель. Але одного разу для двосторонки бракувало людей. І що думаєте? Запропонували потренуватися ще й наступного дня, а ще через кілька тренувань почув: «Приноси документи. Післязавтра на виїзд». Випадок, звісно. Досі вдячний Михайлові Гнатовичу за те. Що зробив з мене футболіста, регулярно зідзвонюємося понині. Повиступавши чотири роки за «Буковину», в «Динамо» переходив вже сформованим гравцем.
- Але спочатку все ж була «Буковина», в яку в ті роки теж потрапити було непросто.
- Наставникові команди Абрамові Лерману мене порадив його помічник, відомий селекціонер Іван Терлецький. Точніше, то був саме час, коли Абрам Давидович захворів і того ж року помер. Фактично, командою керував Терлецький, під керівництвом якого я й зробив перші кроки у дорослому футболі. Пізніше Іван Іванович став помічником нового наставника – Бориса Рассихіна. А команда у нас тоді була справді приваблива: Сергій Пасічник пізніше виступав за ЦСКА і збірну СССР, Сергій Шмундяк та Володимир Сакалов потім гарно зарекомендували себе в «Карпатах», воротаря Володю Нікітіна запросили в «Дніпро», набирався досвіду в майбутньому лідер «Буковини» Ігор Заводчиков. Крім того, закінчував свою кар’єру в Чернівцях Коля Артюх. Не дивно, що впродовж усього сезону-1979 ми йшли серед лідерів. Я забив 12 м’ячів і новий рік розпочав уже в Києві.
- Іван Іванович посприяв?
- Думаю, так. Терлецький мене, можна сказати, леліяв. Мене навіть попервах дратувало, що він мене то ставив у складі, то тримав у резерві «Буковини». Не розумів, чому так відбувається і лише згодом Іван Іванович пояснив: «Вітю, якби я почав тебе ставити відразу і в усіх матчах, тебе забрали б ще до старту сезону. Але ти мені був потрібен, тому мусив хитрувати». Свій дебют пам’ятаю добре. Розпочав матч на лаві запасних, але «Буковині», яка грала вдома, була потрібна перемога. Терлецький випустив мене у другому таймі за рахунку 0:0, а завершили ми поєдинок перемогою 2:0. Обидва м’ячі забив я.
Проте наступний матч знову починаю в резерві. Потім Іван Іванович пояснив, що таким чином ховав мене від «Дніпра», «Шахтаря», «Чорноморця» й решти команд. І лише коли прийшов час, Терлецький у прямому розумінні взяв мене за руку, привіз до Києва і передав Валерієві Лобановському. Зустріч відбулася на стадіоні «Динамо». Нині важко уявити, але тоді це було нормою: тренер однієї команди привіз гравця для команди іншої.
Зізнаюся, тоді пережив шок. Я, 19-річний хлопчина з Чернівців, стою поряд з Лобановським, а поряд до автобуса проходять Блохін, Буряк, Колотов, Веремеєв, Коньков. Досі бачив цих людей по телевізору і захоплювався їх грою, а тут постала перспектива виступати з ними за одну команду. Руки тряслися. А Валерій Васильович у своєму стилі: «О, фігура хороша, пиши заяву». Контрактів же тоді не було, достатньо було папірця з надписом: «Я, Хлус Віктор Іванович, прошу прийняти мене у футбольний клуб «Динамо» Київ». Все. «Нехай завершує сезон у вас, такого-то числа очікую його на зборах» - сказав Лобановський Терлецькому. На тому й зійшлися.
- Коли опинилися в «Динамо» повноцінно, складніше було морально чи фізично?
- Мабуть, фізично. Досі вважав, що в Івана Івановича тренування важкі, але в Києві переконався, що то ще квіточки. Виснажливим було все, що вимагав Лобановський. Згадую зал для важкої атлетики, заняття гімнастикою. Я високий, незграбний, сил у руках бракує, хлопці з мене посміюються. Для тих, хто в «Динамо» давно, ці навантаження були звичними, а новачки ледь доповзали до роздягальні. Крім мене, склад команди тоді поповнили Вадим Євтушенко, Олег Серебрянський та Іван Шарій. На нас чотирьох тоді виділили двокімнатну квартиру на площі Перемоги. Першим відпав Серебрянський, трохи згодом – Шарій, а ми з Вадиком залишилися на довго.
Динамо (Київ) зразка 1981-го року
- І були конкурентами за одне з двох місць у нападі «Динамо» поряд з Блохіним.
- А ще на цю позицію претендували Сашко Хапсаліс, Олег Таран, ті ж Шарій та Серебрянський, який грав відтягненого форварда.
- Ви відразу почали забивати багато. Щоправда, за дубль.
- У сезоні-1980 провів 18 м’ячів. Стільки ж було у Григорія Пасічного, з яким ми стали найкращими бомбардирами динамівського дублю. Та й взагалі, чемпіонат наша команда тоді виграла неймовірно легко. Відірвавшись від найближчого переслідувача очок на 20. Воно й не дивно, адже часто за дублерів виступали Буряк, Вітя Колотов, Веремеєв. Вже сама їхня присутність на полі додавала молоді впевненості у власних силах.
Проте мене ці бомбардирські лаври не дуже тішили. Бо, забивши за дубль 18 голів, за динамівську основу в 1980-му зіграв лише один поєдинок – відіграв хвилин 20 в Єревані проти «Арарату». Думаю, Валерієві Васильовичу вже тоді підказували, що хлопець вже переріс рівень дублю. Однак у Лобановського були свої принципи, від яких він не відходив ніколи. Зате у 1981-му почав грати за основний склад зі стартових матчів. У «Динамо» як завжди було? 18 осіб – перша команда. Всі інші – дубль. Я потрапив у число цих 18-ти і більше з обойми не випадав.
- Пасічний тоді до основи ще не дотягував?
- Гриша на три роки від мене молодший. Думаю, з часом він став би повноцінним гравцем основи. Але з ним трапилася біда. Темна справа, деталі якої залишилися до кінця невідомими. Пасічний був не то на Дні народження, не то на весіллі у друга. Там трапилася якась сутичка. Гришу начебто вдарив якийсь боксер. Пасічний впав, вдарився головою і помер. Сумно, бо надії Григорій подавав величезні, був дуже швидким, в’юнким…
- «Блохін – форвард, який робить результат. Інший нападник згідно розподілу функціональних обов’язків на полі повинен виконувати чорнову роботу» - згодні з цими словами, сказаними Вадимом Євтушенком UA-Футболу?
- Безперечно. Олег піднявся тоді на таку вершину, що ми мусили змиритися з тими обов’язками, які нам відводяться при зірці. Ми грали поряд з видатним футболістом, так, наче зараз у «Барселоні» люди виступають разом із Мессі. Погодьтеся, якби Блохін не дотягував до цієї ролі, такий видатний тренер як Лобановський не розприділяв би обов’язків саме таким чином. Одинадцять блохіних на полі бути не може. Хтось мусить виконувати чорнову роботу.
- Олег Володимирович – видатний футболіст. Але й характер у нього відповідний.
- Я особисто зірковості Блохіна не відчував ніколи. Так, він був примхливим, вимогливим до нас, Олег прагнув, щоб йому вчасно і правильно віддавали передачі. Поряд з тим, Блохін у побуті не намагався виділятися, їздив з нами на одному автобусі і жив у тих же, що й усі інші, номерах готелів. Бувало, я навіть ділив з Олегом кімнату, хоча найчастіше Блохін жив разом зі своїм найближчим другом Буряком. То для зовнішнього світу Олег був зіркою. І я його розумію. Коли людина хоче випити стакан води, а її сіпають за руку, просячи автограф, стриматися може не кожен. Мої досягнення, звісно, скромніші, але у шкірі Блохіна іноді бував сам. Поспішаєш кудись, а тобі не дають проходу. Та у мене то були одиничні випадки, а з Блохіним такі речі траплялися регулярно, де б він не з’явився.
- Кого зі «стариків» ви б назвали «лідером роздягальні» команди початку 1980-х років?
- Можна назвати цілу плеяду – Конькова, Веремеєва, Колотова, Буряка і Блохіна. То інше, зіркове покоління. Проте серед них лідерськими рисами виділявся Колотов. Вітя був капітаном як на полі, так і в житті. Ми бачили, як він викладається на тренуваннях і не мали морального права сачкувати. Також відзначив би Конькова. Толик – один з тих, хто міг гаркнути на молодих хлопців.
- А дати по шиї?
- Та ні. Бувало, після серії невдалих ігор досвідчені гравці в роздягальні, поки не було керівництва, могли дати молоді словесного прочухана. Але щоб бити? Ні. То ж треба людину довести, а ми настільки старожилів команди поважали, що не дозволяли собі зайвого слова. Власне, огризатися, коли лунали претензії, ніхто собі не дозволяв.
- Виглядає, що як динамівець ви остаточно відбулися після того, як забили в Лужниках Рінатові Дасаєву переможний гол у дербі зі «Спартаком»?
- Як вам сказати? На два матчі до Москви ми тоді їхали в ранзі чемпіонів. Причому Лобановський вирішив поекспериментувати: напередодні ми не заїздили на базу, а збиралися безпосередньо перед вильотом, в аеропорту. Експеримент попри поразку від московських динамівців можна вважати вдалим, адже «Спартак» через три дні перемогли 2:1. Переможний гол на очах переповнених Лужників я забив ударом головою, після флангового навісу. Точніше, ми б і «Динамо» тоді не програли. Але матч довелося віддати. Бо отримали вказівку по лінії товариства «Динамо». Ми вже були чемпіонами, а москвичі ще зберігали шанси на бронзу.
- Кажуть, що кияни зазвичай на компроміси московськими клубами не йшли.
- То був радше виняток з правил. Я особисто про ці розклади дізнався лише трохи згодом. Більше того, припускаю, що навіть Лобановський учасником цієї гри не був.
…Взагалі, висловлю свою суб’єктивну точку зору, що київське «Динамо» зразка 1981 року було одним з найсильніших у клубній історії. Саме тоді ми встановили рекордну безпрограшну серію – не програвали впродовж 1980-1981 років у матчах чемпіонату СССР впродовж 40-ка матчів. І грали ж ми не проти Луцька, Вінниці чи Олександрії, а зі збірними республік. Чотири московських клуби були сильними як на підбір. «Динамо» (Тбілісі), «Динамо» (Мінськ), «Пахтакор» (Ташкент)… А як треба було постаратися, щоб повернутися з очками з Алма-Ати? Грати там доводилося за майже 50-градусної спеки. Звичайно, місцевий «Кайрат» почувався за таких умов комфортніше. Якось у Ташкенті після кондиціонера в роздягальні ледь дійшов до поля, а вже грати не хотілося. Задихався. Річ у тім, що тоді господарі могли призначати початок зустрічей на будь-який зручний для них час. То зараз час матчів визначає телетранслятор.
- «Динамо»-1981 вочевидь можна було б поставити в один ряд з командами 1975-го і 1986 років. Якби не поразка в чвертьфіналі Кубка чемпіонів від англійської «Астон Вілли».
- Бірмінґемці врешті той Кубок здобули, однак я переконаний, що на їхньому місці могли бути ми. Скажімо, все могло скластися по іншому, якби домашній матч приймали в Києві, а не Сімферополі. Поле на місцевому «Локомотиві» було в жахливому стані. Ми мали перевагу, але забити не змогли. А потім у багні і під акомпанемент зливи довелося проводити матч-відповідь на «Вілла Парк». Точніше, дощ у Бірмінґемі не припинявся впродовж тижня і щоб поберегти поле, організатори нам навіть не дали напередодні потренуватися. Коли приїхали на матч, то дивувалися: «Як тут грати, якщо води по коліна?» Билися, звісно, але програли. Той матч залишився одним із найяскравіших спогадів з моєї гравецької кар’єри. Я тоді отримав приз найкращого гравця матчу в складі «Динамо». Цей великий англійський сервіз досі тримаю на видному місці. Усе було б добре, якби не результат. Просто у футболі є фартові роки, а є періоди, що як би добре команда не грала, їй у вирішальні моменти не щастить.
- Але мова не про один рік. У 1982-му «Динамо» не стало чемпіоном, а в Кубку чемпіонів знову зупинилося на стадії чвертьфіналу.
- 1982-й був роком злету мінчан. Золоті медалі вони тоді здобули заслужено. Хоча ми відстали всього на очко. Могли й не відстати, бо спаду в грі у нас не спостерігалося. Приміром, тбіліське «Динамо», яке на той час було чинним володарем Кубка кубків, на їхньому полі «хлопнули» 5:1. Я тоді відзначився двічі. Після того поїхали до Єревана і перемогли 3:2 «Арарат». А можете собі уявити, що в той час означало виграти дві поспіль гри у кавказьких команд на їх полі? Мало того, що вони грали добре, що їх гнала вперед публіка, так ще й судді були відповідним чином налаштовані. Стадіон «Раздан» знаходиться в горах. Екзотика розпочиналася, щойно туди в’їжджали. Бувало, в напрямку автобуса летіло каміння.
Хоча найпам’ятнішою з точки зору атмосфери для мене залишилася виїзна гра проти «Трабзонспора» у тому ж 1981-му. Трабзон тоді був містом закритим, напередодні стояло питання про те, чи взагалі нас туди на матч впустять. Коли ж поєдинок розпочався, на трибунах коїлося якесь божевілля. Вони ревли у прямому розумінні. Але найстрашніше було не те. Люди жбурляли на поле все, що у них було під руками – каміння, пляшки, сторонні предмети. Після гри було відчуття, що не з футболу повертаємося, а з війни – всі побиті, понівечені.
- Судді на це не реагували?
- А як їм було реагувати, якщо існувала загроза розправи від понад тридцяти тисяч агресивно налаштованих людей?
- Зараз дискваліфікували б стадіон і команду й не панькалися.
- Тоді до організації матчів не ставилися так суворо, як зараз. Тому й судді у ті часи завжди були лояльними до господарів. Такі поєдинки, як у Трабзоні, який ми закінчили сприятливою нічиєю 1:1, може, не додають майстерності, але загартовують характер. Особливо якщо мова про молодих футболістів.
- У 1983-му Лобановський зосередився на роботі зі збірною, а «Динамо» очолив Юрій Морозов. При ньому ви майже не грали.
- До речі, нинішня ситуація в «Динамо» мені нагадує тодішню. Так, у складі чимало молодих хлопців. Але видно, що вони у порівнянні з досвідченими хлопцями не тягнуть. Те саме було й у нас. Прийшов Морозов і перевернув усе з ніг на голову. Тренувального процесу це не стосувалося – він був узгоджений з Лобановським. Але гравці основного складу почали виступати за дубль, а дублерів перевели в основу. Експериментувати Юрій Андрійович почав у Мінську. Вдалося наче непогано: оновленим складом кияни зіграли з білоруським «Динамо» внічию 0:0. Морозов пишався, що зміну поколінь можна вважати доконаним фактом. Але то ж був абсурд, бо як можна було відмовлятися від послуг людей, які за рік до того виграли чемпіонат ледь не за десять турів до завершення? Власне, помилковість кроків Морозова продемонстрував час. Жоден з тих гравців, яких він намагався вводити в основу, на найвищому рівні не заграв. Так, вони билися, так, вони старалися, намагалися довести старожилам, що вони чогось варті. Але вище голови не стрибнеш. Команди вже не було.
Все те, що Лобановський створював роками, було розвалене за один сезон. Не дивно, що коли у 1984-му Валерій Васильович повернувся, згуртувати колектив йому не вдалося. Буду говорити за себе. Впродовж усього чемпіонату я вважався резервістом. В основі вийшов лише в останньому турі. То коли ми перемогли 8:0 кутаїське «Торпедо», а я забив єдиний у тому сезоні гол. Припускаю, що якби Морозов залишився, півкоманди з Києва пішло б.
- Юрій Андрійович не виглядав неприступним і, здається, йшов на контакт.
- Воно так, але такою командою, яка була у нас, повинна керувати особистість рівня Лобановського. При Морозові команда на старому багажі пограла ще місяць чи два. А потім розпочалися незворотні процеси. Розпочався розвал. Бо хто такий тренер? То людина, яка повинна з 25-ти людей обрати 11 достойних. Морозов обирав не дуже достойних. Знаєте, яка у хлопців була образа? Я особисто розумів, що ті, хто грає в основі, слабші за нас на голову. Але у Морозова були лише йому відомі критерії. Важко змиритися з думкою, що хтось, від когось залежить твоя доля, тебе постійно ображає. Раз витримав, посидів на лаві, два, три. Але коли схоже трапляється протягом року, розчарування накопичується. Доходило до того, що просто не хотів йти на тренування чи їхати на виїзд.
Пригадую, як мене замінили під час одного з матчів дублюючих складів. На емоціях кинув речі: «Все, йду з команди!» Заспокоїла мене Олена Гуц, багаторічний диктор на матчах за участю «Динамо». Олена Христофорівна втихомирила мої емоції як жінка, як колишня спортсменка. «Вітю, не гарячкуй, - каже, - поспи. Все буде гаразд». Виступи за дубль у зрілому віці задоволення не приносять. Я ж зі своїми обов’язками справлявся – у 1981-му був одним з найкращих бомбардирів команди, а в 1982-му став найрезультативнішим поряд із Блохіним. Підстав, щоб мене не ставити, не було.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
