Віктор Хлус: «При Лобановському грав на вістрі, тоді як Морозов ставив мене то зліва, то справа, то на позиції опорного хава»

- Але на матч 1/32 фіналу Кубка УЄФА проти французького «Лаваля» Морозов вас все ж виставив.

- Тоді мав змогу забити тричі ще в першому таймі. Але звідки впевненість у власних силах, якщо ти не граєш, а коли отримуєш поодиноку нагоду, виходиш заведеним, з бажанням щось довести собі і тренерам? Ці емоції заважають сконцентруватися, діяти з холодним розумом. По собі помітив, що для того, щоб мати впевненість у собі, мусив забити гол. Потім забивав ще у кількох поєдинках. Звісно, без провальних ігор не обходилося, але надалі знову грав добре. Коли не грав, у мене опускалися руки. Певен, то не тільки я такий. Головна провина Морозова в тому, що він допустив ситуацію, за якої люди втратили впевненість. Юрій Андрійович вимагав від мене зовсім не того, що я виконував при Лобановському. При Валерії Васильовичі грав на вістрі, тоді як Морозов ставив мене то зліва, то справа, то на позиції опорного хава. Мною латали діри.

- Можна сказати, що Морозов поламав вам кар’єру?

- Попервах повернення Валерія Васильовича позначилося на нас виключно позитивно. Після перших п’яти турів ми були серед лідерів, добре грав і я. «Нефтчі» - 5:0, тбіліське «Динамо» - 3:0… Однак чудес не буває. Зібрати команди Лобановському не вдалося. Поступово ми почали сипатися. Валерій Васильович намагався щось вдіяти, але не вдавалося нічого. Окрім як підготувати команду, яка вистрелить повноцінно у наступному сезоні. Добре, що керівництво клубу Лобановського після десятого місця у 1984-му не відставило. Бо ж небезпека така існувала.

- Але вас у 1985-му в «Динамо» вже не було.

- Встиг зіграти кілька матчів на старті того сезону. Але бачив і відчував, що на моє місце взяли інших людей, зокрема Ігоря Бєланова. До того ж замучили травми. Турбували ахілл, бокова зв’язка. Поки команда перебувала на зимових зборах, я у Києві лікувався. Впродовж 45-ти днів був у гіпсі, коли ж почав тренуватися, ахіллесове сухожилля знову постійно про себе нагадувало. То на лівій нозі. Потім почалися болі в правій. З цими травмами конкурувати з хлопцями, які молодші за мене, було складно. Мені тоді було 27. Враховуючи, що за життя в інтернаті в дитинстві відчував недостаток вітамінів, здоров’я почало мене підкошувати.

- Як опинилися в Одесі?

- Дружина в мене одеситка. Поїхали зі Стеллою влітку до неї на батьківщину відпочивати і там нас помітив наставник «Чорноморця» Віктор Прокопенко. Запросив мене до себе. «Вітю, будемо виступати в єврокубках, переходи до нас» - каже. Відразу після того посміливішав, набрався нахабства і зайшов у кабінет до Лобановського. «Хочу піти» - кажу. «Ні, ми тебе не відпустимо, - відрубав тренер. – З «Динамо» просто так не йдуть». Довелося залишатися ще місяці на два. Сидів, не тренувався, продовжував боротися з травмами. Підійшов до Валерія Васильовича повторно. «Одеса мене чекає, - пояснюю, - невдовзі вони стартують у Кубку УЄФА». Лобановський дав добро. Мушу сказати з висоти прожитих літ, що перехід у «Чорноморець» був моєю помилкою. Потрібно було перечекати той важкий період, долікуватися, спробувати поборотися за місце в основі «Динамо» ще раз і якщо переходити, то правильно. Натомість я прийшов у команду, яка мала виступати в єврокубках, розібраним, погано підготовленим.

- Віктор Гришко з’явився в «Чорноморці» приблизно тоді ж, коли й ви. В інтерв’ю UA-Футболу він розповідав, що «Чорноморець» після успішного сезону-1984 почав сипатися через внутрішні конфлікти.

- У мене в 1985-му були свої труднощі, заглиблюватися в тонкощі життя нової команди ще не міг. Можу лишень сказати, що тоді прописку у вищій лізі ми зберегли дивом, після того, як я на заключних хвилинах матчу перехідного турніру за право залишитися в еліті забив переможний м’яч ризькій «Дауґаві». Причому матч я розпочав на лаві. Прокоп покликав лише наприкінці зустрічі, за рахунку 0:0, випустив на поле в надії на порятунок. «Вітю, не вимагаю нічого – забий гол» - коротко висловився Віктор Євгенович. Реалізував першу ж нагоду, забив у своєму стилі, головою. Знесилені футболісти «Дауґави» попадали на килим московського манежу, в якому та гра відбувалася. А в наступному матчі проти ЦСКА перемогу нам принесла наша з Вітею Пасульком результативна комбінація. Зате 1986-й ми розпочали прекрасно, після стартових шести турів були серед лідерів.

- А в підсумку вилетіли з вищої ліги.

- Проблема в тому, що в ході сезону розпочався конфлікт між Прокопенком і начальником команди, людиною від Чорноморського пароплавства. Нині навіть не згадаю його прізвища, але тоді ми з Пасульком стали на бік начальника команди. Жили по сусідству і це вочевидь вплинуло. Прокопенко не витримав і нас з Пасулею прибрав. Команда почала валитися. «Чорноморець» скотився на останнє місце й лише під тиском вболівальників, які почали вимагати повернення Хлуса і Пасулька до складу, Віктор Євгенович змушений був згадати про нас знову. Але як же повертатися, якщо я впродовж ледь не півроку відпочивав на морі? В підсумку, я таки повернувся, а Пасулька назад не прийняв колектив. Хлопці висловилися проти того, щоб Вітя був у команді.

«Гурія» зразка 1987-го року

- У 1987-му Прокопенка в «Чорноморці» вже не було. Але не було там і вас.

- Піти вирішив ще до завершення сезону, коли Віктор Євгенович працював. Той рік у лайні, коли то граєш, то не граєш, то вага в тебе велика, то маленька, втомив. Не знав, як себе вести, знову втратив впевненість у власних силах. А тут ще й приїхали люди з «Ґурії» з Ланчхуті. Вони шукали футболістів у команду, яка виходила у вищу лігу.

- То Михайло Фоменко вас кликав?

- Ні. Михайло Іванович приїхав у Ланчхуті лише через півроку після мене, Сергія Журавльова, Івана Шарія, Колі Романчука, Олексія Варнавського. Маю на увазі українців, яких запросили, щоб розбавити ними грузинів. У тому була серйозна потреба, бо коли приїхав у Ланчхуті вперше, зловився себе на думці, що за «Ґурію» виступали адміністратор, начальник команди, лікар. В усіх були помітні животи. Навіть дійсно талановиті хлопці на кшталт Вахтанґа Копалейшвілі, братів Таріела й Автанділа Капанадзе на вигляд швидше походили на борців, ніж на футболістів. Грали чудово, але тілобудова їхня довіри не внушала.

А загалом у Ланчхуті тоді був справжній футбольний бум. За три місяці там тоді побудували стадіон. І то навіть не містечко, а так, поселення з чотирма тисячами мешканців, в якому немає жодного п’ятиповерхового будинку. На все Ланчхуті тоді був єдиний – триповерховий готель. Зате стадіон так великий. При в’їзді в Ланчхуті його видно звідусіль. На матчі нам доводилося виїздити за кілька годин до початку. Бо автівки зупинялися кілометрів за п’ять до стадіону. Місця для проїзду не було навіть по зустрічній смузі.

У першому матчі ми приймали «Спартак». Щоб купити на той поєдинок квиток, треба було мати зв’язки ледь не на рівні секретаря грузинського ЦК Едуарда Шеварнадзе. Ажіотаж був неймовірний навіть після того, як ми поступилися москвичам 0:2. Однак потім «Ґурія» поступово зібралася й почала набирати очки. Спочатку перемогли вдома «Кайрат», потім добилися почесної на той час нічиєї у Вільнюсі з «Жальґірісом».

- Вам після Києва і Одеси в грузинській глибинці, мабуть, було невесело?

- Нас вселили на базі, яку пободували на морському узбережжі. Туди приїхала дружина. Працювати ж цікавіше стало, коли «Ґурію» очолив Фоменко. Ми грали непогано. І то на тлі повного занепаду тбіліського «Динамо», головної команди Грузії. Дійшло до того, що наприкінці чемпіонату динамівців відверто рятували.

Пригадую, як на спарений виїзд до Грузії приїхав «Металіст». Спершу харків’яни грали в Ланчхуті. Ми отримали вказівку «лягти». Ланчхуті – містечко невелике і чутки швидко між його мешканцями розповзлися. Нас попередили, що «зливатися» права не маємо. Фоменко був ні при чому. Грузини домовилися з грузинами. Коли гра розпочалася, з поведінки трибун зрозуміли, що зараз нас будуть бити. Закінчилося все з рахунком 0:1, а гру суддя Юрій Савченко закінчив достроково. Розпочався погром, якого досі в своєму житті не бачив жодного разу. Добре, що між полем і роздягальнями був підземний перехід. Там обидві команди просиділи години чотири. Навпочіпки, бо стільців не було. Нам передавали піцу, а виходи з обох сторін охороняли менти. Роздягальні в цей час були розгромлені вщент. Коли зайшли туди години через чотири, відкопували речі з-під завалів. Але місцевим мешканцям треба віддати належне. Наступного дня, коли в Ланчхуті приїхала комісія з Москви, приміщення були відновлені, а вікна засклили. Центральні органи переконали, що нічого не сталося.

А через кілька днів «Металіст» успішно «ліг» у Тбілісі. «Ґурію» та «Динамо» цілеспрямовано міняли місцями. Коли дві грузинські команди зустрічалися в Тбілісі, українців на поле майже не виставляли. Я вийшов, у першому таймі був найліпшим на полі, але після перерви мене прибрали. Гадаю, Фоменко цим процесом не управляв. За другим таймом було спостерігати відверто смішно.

- Правда, що тоді в Ланчхуті платили якісь космічні преміальні?

- Не космічні так точно. Але якщо у київському «Динамо» я отримував по 60 рублів за перемогу, то в «Ґурії», вигравши, отримували 400, 500 чи 600. Іноді було 800. Зрозуміло, що оклади були такі як усюди, але грузини знаходили можливість здійснювати доплати. Можу сказати, що після Одеси в Ланчхуті я ожив. Як з футбольної, так і з матеріальної точок зору. Ми себе там почували королями. Коли дружина вирушала на ринок, то привозила додому багажник продуктів і не платила жодної копійки. Футбол грузини люблять до нестями.

- Коли «Ґурія» вибула з вищої ліги, не хотіли піти?

- Річ у тім, що Фома залишався й на 88-й. Команда грала гарно, тренер попрохав залишитися. Вирішив, що шукати від добра добра не варто. Час показав, що шкодувати про це рішення не довелося. Забив у тому сезоні 21 гол. Коли приїжджав до Києва, прочитав в одній з українських газет, що рано, мовляв, Хлуса відпустили, подивіться, що він у першій лізі робить.

- Ліпше добра грузинського могло бути лише добро європейське?

- То був саме період, коли наші футболісти отримали змогу переходити в закордонні клуби. Тому й я попрохав керівництво «Ґурії», щоб мене виставили на трансфер. Саме в той час прийшов лист зі Швеції. Клуб «GAIS» з Ґетеборґа шукав високого нападника. Під їхні параметри я підходив ідеально. То ж були часи, коли запрошували не персоналію, а гравця під відповідні запити. Ось так знайшли й мене. Приїхав до Москви, в Спорткомітеті отримав квиток у Швецію і сказали: «завтра летиш». Контракту я не підписував. Замість мене це зробили в спорткомітеті. Причому в угоді був пункт, що в разі, якщо гравець клубові не підійде, Спорткомітет зобов’язується поміняти його на іншого футболіста. Фактично, я виїздив не як людина, а як посилка.

GAIS 1989

До Швеції приїхав з травмою. Втім, ставлення до травмованого гравця там з Києвом не порівняти. Лікар відразу дав вказівку їхати додому і впродовж 21-ї доби не робити взагалі нічого. На базі з’являтися лише для обстежень. Але не дай Боже давати якісь навантаження! Власне, тоді насолоджувався життям. Впродовж трьох тижнів засмагав на пляжі, гуляв. Цікаво, що в клубі «GAIS» штатного лікаря немає. Медик до них на матчі і тренування приходив з міської лікарні. Усі гравці обслуговувалися у нього. Зокрема їздив на прийоми й я. Спеціаліст прекрасний, через 21 день я відновився повністю. До того ж мене підтримав власник клубу. Попервах було побоювання, що ось-ось і мене відправлять додому. Але вочевидь завдяки характерній для скандинавів зовнішності мені симпатизували й відмовлятися від моїх послуг не поспішали. А потім віддячив за довіру й я. Грою.

З «GAISа» пішов із власної волі, отримавши запрошення з клубу «Ельфсборґ», який представляв місто Бурос, у 30-ти кілометрах від Ґетеборґа. Щоправда, житла я не міняв, жив на тій же квартирі, а на тренування добирався на автівці (вартість бензину клуб оплачував). Перед «Ельфсборґом» стояло завдання виходу в елітний дивізіон. Втім, у мене в Буросі не склалося. Голландський тренер Ян Маак мене то ставив, то залишав на лаві. Мене ж у 33 роки таке ставлення не влаштовувало. «Взяли – ставте» - казав. Власне, це Маакові говорили всі, не лише я.

- Довелося вам шукати інший шведський клуб.

- Повернувся до Ґетеборґа» і закріпився в іншій команді першого дивізіону – «Юнсередс» з однойменного містечка. Власне, там мене влаштовувало все. Провів за «Юнсередс» років шість, в останніх два сезони був граючим тренером.

- Не помилюся, якщо скажу, що у ва була змога залишитися в Швеції точно так само, як і у Вадима Євтушенка.

- Розумієте, у 90-ті в Україні було не дуже весело. Щотижня до нас доходили новини з Києва: «застрелили», «вбили», «пограбували», «зґвалтували». Саме з огляду на це впродовж років шести-семи ми до Києва не їздили жодного разу. І лише згодом якось наважилися зі Стеллою влітку українську столицю відвідати. Пожили два тижні, залишилися на третій, потім – на місяць. А після того наш син Олег каже: «Тату, давай тут залишимося». Авантюра? Можливо, адже в Швеції ми гарно обжилися, мали свій будинок, син там навчався. Але прийняли рішення про переїзд саме заради Олега. Власне, з того часу в Швецію й не їздили. Будинок продали довірені люди, гроші нам перерахували сюди.

- У Києві вже стало безпечно?

- Можу сказати, що повернулися ми в іншу країну. Виїжджали в 1988-му з однієї, а повернулися й міста не впізнали. Довго притиралися, звикали. Було дуже важко. На щастя, певні грошові ресурси залишалися і це дозволяло почуватися комфортно. Олега віддали в приватну школу, а самі поступово вливалися.

- Ніколи не шкодували про той крок?

- Розумієте, Швеція нас навчила багато чому. Паралельно з тренерською діяльністю я разом зі Стеллою закінчив бізнес-курси. Свою справу організував вже там, відкривши власну компанію. До нас приїздило чимало команд. Фактично, половина російських хокейних команд у той час готувалася в Швеції. Завдяки нашій компанії. Влітку до нас почали їздили футбольні клуби. Номери в готелях, стадіони почали орендуватися заздалегідь. Однак переїхавши в Україну, все те ми втратили. Але річ ось у чому. В Швеції бізнес вели методом проб і помилок. В Україні ж уже не помилялися. Набутий досвід виявився безцінним. Ми розуміли, що й як.

- Але то ж буремні 90-ті.

- Так, ми повернулися в 1996-му. Запас грошей завдяки професійній кар’єрі футболіста був непоганий. Позбувшись залежності «Совінтерспорту», я в Швеції міг собі дозволити оренду великого будинку, мав хорошу автівку.

- Трохи не до того веду. В ті часи вести бізнес в Україні без покровителів було ще важче, ніж зараз.

- У футболістів завжди були покровителі. Ми – відомі люди, нас не чіпають, поважають, іноді сприяють. Якось ми у той час пропетляли. Паралельно ж я ще й футболом займався, був якийсь час керівником клубів «Арсенал» і «Княжа», пройшов усі етапи становлення від дитячого тренера до президента клубу, працював у КДК ФФУ.

- Виходить, футбол допоміг вам заново адаптуватися до нових реалій українського життя?

- В принципі, так, бо після завершення гравецької кар’єри прибутку від футболу не мав, завжди працював лише на громадських засадах. Мене радує те, що залишаюся причетним до улюбленої справи. Так само як моя дружина нічого не має від спортивної гімнастики, але чимало робить для її розвитку, щороку проводить престижний турнір свого імені. Самі гімнасти не вірять, що Стеллі це вдається. Не сперечаюся, можливо, з нашим шведським досвідом ми приїхали сюди надто рано. Багато людей нас не розуміли та й, чого гріха таїти, не розуміють досі. Проблема ще й у тому, що футболісти в нашій країні відчули смак грошей, стали балуваними, капризними. Вони хочуть бачити лише себе.

- Якийсь час ви навіть були наставником «Арсеналу-2». То була спроба розпочати самостійну тренерську кар’єру?

- Ні. просто тоді тренера прибрали, а як керівник клубу на цій посаді рахувався. У мене навіть ліцензії не було, я навіть не робив установок. Цим тоді займався Вітя Іщенко. Поки шукали нового тренера, на цій посаді вписували моє ім’я – ось і все. Кожному своє. Тренерська робота не для мене. Я не хочу підтирати шмарклі чи писати конспекти. Мене приваблює інша робота. Тренером потрібно народитися. А просто побиватися, як то робить зараз чимало спеціалістів, не цікаво.

- Ваша дружина – олімпійська чемпіонка з гімнастики, ви – футболіст київського «Динамо». Дві сильні особистості живуть разом уже чотири десятки років. Мало того, що живуть, так ще й працюють разом, ділять робочий кабінет.

- У нас зі Стеллою чимало паралелей. Не перебільшу, якщо скажу, що дружина любить гімнастику більше, ніж решта гімнастів разом узятих. І то за умови, що ці інші нічого окрім дрібних і не дуже пакостей в Стеллі не приносять. Мабуть, це не дивно, зважаючи на специфіку виховання гімнастів, швидкоплинність їхньої кар’єри. Вони ображені по життю, їх ніхто не виховував бути нормальними людьми. Дівчинка закінчує в 20 років займатися спортом, а до того окрім горластого або ще й п’яного тренера нічого в своєму житті не бачила. Стелла намагається змінити цю систему, викорінити серед тренерів п’янство, привести в гімнастику гроші. Проте біда в тому, що самим гімнастам це не потрібно. Їх влаштовує те, що є.

Те саме, в принципі, стосується, й футболу. Гравці-ветерани не зацікавлені у чомусь новому. Вони звикли, що їх поважають, постійно підпоють, витирають ноги. Радує лишень те, що серед молодшого покоління людей, які намагаються сформуватися як особистості, значно більше. Мені як керівникові Асоціації футболу ветеранів помітно це ліпше, ніж будь-кому іншому. Приходить до мене один відомий спеціаліст, прізвища якого з етичних міркувань не називатиму. «Вікторе Івановичу, хочу працювати тренером, - каже. – Допоможіть». «А що таке?» - питаю. «Ось Ребров, Шевченко все позаймали, у них величезні зарплати, а іншим просунутися неможливо» - в людині говорить звичайна заздрість. Намагаюся пояснювати, що лише в Києві ліцензованих тренерів близько 300-т. А клуб, у якому платять дійсно серйозні гроші, в столиці лише один. З натяжкою можна згадати ще «Оболонь» і «Арсенал». Все. Конкуренція звірська, але чомусь жоден з цієї когорти не задумався над тим, щоб змінити професію.

Розумію, що за роки занять професійним футболом люди звикли ні про що не думати. Їх всюди возили, годували, поїли, платили гарну зарплату, вони всім потрібні. Однак настає період, коли потрібнішими стали інші люди. Відповідно решті треба шукати себе в інших сферах чи напрямах. Може, жорстко, але то життя. Точніше, у нас ще не жорстко. У нас завжди можна підійти до друга, попрохати позичити 500 доларів і колись віддати. На Заході слова «позичити» немає. Там можна поставити під заставу майно. А щоб отримати його назад, гроші доведеться віддати.

Ми могли б взяти приклад з Швеції. Там немає професійного футболу. До обіду людина працює, а потім тренується. Зарплату він отримує в двох місцях і вважається напівпрофесіоналом. Таких у кожній команді приблизно половина. Виняток становлять кілька футболістів – леґіонерів чи найсильніших місцевих гравців. Повним професіоналом свого часу був я. Але інші працювали й грали. Тому й труднощів при переході від футболу до повсякденного життя у таких людей немає. Крім того, своїм гравцям намагаються допомогти й власники клубів. Вони знають їх як футболістів й намагаються влаштувати на роботу поза межами спорту.

Маємо зрозуміти, що держава у нас бідна. Вона не може платити таких божевільних грошей, які отримують футболісти окремих клубів. То добре, що наразі Суркіс чи Ахметов мають змогу платити хороші зарплати. Але ми йдемо в Європу. Там олігархів немає. Там рахують кожну копійку. Власне, у Швеції я навчився рахувати свої гроші. Так, там мав хороші заробітки. Але у мене й витрати були чималенькі. До переїзду в Європу у мене навіть думок таких не було.

На щастя, в Україні команди вже теж починають себе обмежувати і рахувати гроші. То стосується «Олімпіка», «Волині», «Карпат». Захмарні зарплати зникають. То європейський дух. Мені відомо, що найкращі гравці в Швеції отримували на початку 90-х у межах 5000 доларів у банку і ще десь стільки ж у клубі. І то вважалося добрим заробітком. При цьому ніхто за тобою не бігав, квартир і машин не виділяв. Людина орендувала віллу тисячі за дві в місяць. Зі Швеції в Португалію чи Іспанію ці футболісти їхали на помітно ліпші гроші. Але щоб туди потрапити, треба було постаратися, проявити себе.

- Людям, які звикли до дводенних заїздів на базу перед кожним матчем, жорсткого контролю тренерів таке збагнути важко.

- На базах шведських клубів ліжок немає взагалі. Стоять стільці. Потренувався, помився, попив водички, з’їв по канапці і поїхав додому. Людина віддана сама собі. В нашому футбол система поки тримається. Триматиметься доти, доки будуть олігархи. Довго ситуація, за якої футболісти за мінімальної зарплати 3200 гривень отримують в тисячу разів більше, тривати не може.

У Європі футболісти не мають привілеїв. Для мене це в перший час було одкровенням. Приміром, водив автівку і порушував правила дорожнього руху. То припаркуюся не там, то швидкість перевищу. «А. менти, нехай» - думав. Задумуватися почав, коли у дружини забрали водійські права. Стелла звернулася до президента мого клубу, щоб той допоміг їй це питання залагодити. Знаєте, якою була відповідь?» «Стеллочко, ми готові проплатити тобі курси. Іди навчайся і відновлюй права. Один іспит коштує 400 крон. Скільки будеш здавати – будемо платити». Такого, щоб хтось ішов домовлятися, там немає. А у Швеції при втраті прав відновити їх дуже складно. Процент помилок під час іспиту допускається надзвичайно невеликий.

- Незадовго до нашої розмови бачив, як Андрій Ярмоленко припаркувався на пішоходному переході. Вийшов і пішов у справах.

- Я теж робив так само. Аж поки не помітив, що штраф при повторному порушенні подвоювався, потім потроювався. Зрозумів, що з таким ставленням залишуся без штанів. Про водіння в нетверезому стані взагалі мовчу. Права за таке в Європі відбирають відразу. Потім можеш отримати мільйон можливостей для перездачі. Але не здасиш жодного разу. Бо коли під час першого іспиту зі ста питань можна допустити п’ять помилок, то при перездачі, пов’язаної з втратою прав через пиятикою, помилка може бути одна чи навіть пів.