У 19 він виграв золото чемпіонату СРСР. Роком раніше дебютував у збірній країни і став одним з наймолодших дебютантів єврокубків в історії українського футболу. Важко повірити, але ще раніше він виграв титул чемпіона Європи у складі юнацької збірної. Здається, Олександр Бережний дуже поспішав жити і зібрати всі можливі трофеї.
Випадково чи ні, але його велика кар’єра закінчилася фактично у 24. Далі було те, про що краще не згадувати. Свого часу Олександр Миколайович успішно грав проти володарів «Золотого м’яча» Беккенбауера і Сімонсена, примушував неодноразово нервуватися Лобановського, але ставився до всього цього дуже стримано і спокійно. Навіть зараз Бережний рідко веселиться і зізнається у надмірній флегматичності. «Посміхнися хоч до фотографії», – каже теща Любов Максимівна. «Ти ж знаєш, що я постійно такий насуплений», – відрубує Олександр Миколайович.
До кінця нашої розмови легенда «Динамо» суттєво жвавішає і на обличчі з’являється ледве помітна посмішка. Хоча радіти і справді нічому – великі проблеми зі здоров’ям, обірвана кар’єра і, як він сам каже, штучні суглоби, що не болять. І все ж гостям у домі Бережних завжди раді – добром і позитивом тут діляться навіть тоді, коли реальність є по-справжньому суворою.
«В Луганському спортінтернаті було важче, ніж в армії»
– Олександре Миколайовичу, ви не часто з’являєтеся в пресі, ведете непублічний спосіб життя. Останні відомості про вас – тренерська діяльність у ДЮСШ «Зірка».
– З тренерством я вже також закінчив. На футболі буваю рідко. 15 років відпрацював на Відрадному у філіалі «Динамо». Останні два роки тренував дітей у ДЮСШ «Зірка». Роботу залишив – ходити важко.
– Коли ми вперше домовлялися про зустріч, роки два тому, ви казали про певні проблеми зі здоров’ям. Як почуваєте себе зараз?
– Сильно турбують коліна. Маю проблеми з очима – катаракта. Пройшов два хірургічних втручання. А ще була операція на стегні. Ось такий мій список проблем. Щиро вдячний Ігорю Суркісу і київському «Динамо» за допомогу.
– З очима ситуація покращилася?
– Суттєво. Я взагалі не бачив – темнота. Спочатку на ліве око зробили, потім на праве.
– На стадіоні ви не буваєте, але по телебаченню футбол дивитеся?
– Так, за «Динамо» завжди вболіваю. «Шахтар» постійно у єврокубках підтримую. А ще дуже люблю «Ювентус».
– Давно фанатієте?
– Ще з юності – тільки перейшов у «Динамо» і в Європі за туринців почав вболівати. Улюблений футболіст? Ніколи його у мене не було. Просто команда класна.
– У місто вибираєтеся нечасто, але друзів зі світу футболу по телефону часто чуєте?
– При зустрічі можу зі всіма поспілкуватися, але найтісніше спілкуюся з двома Володимирами – Лозинським і Безсоновим. Час від часу зідзвонюємося.
– Пишуть, що народилися ви у Суходільську на Луганщині. Давно там були?
– Востаннє ще з моменту переїзду до Києва. З’їздити хотів би, але такої можливості не маю. Рідних навідував під час календарних матчів «Динамо». Батьків я давно звідти перевіз, а родичів на Луганщині фактично не залишилося.
– Ваш батько працював на шахті. Якби не футбол, пішли б його шляхами?
– Моє дитинство минуло на Кубані. Пращури мого батька – кубанські козаки. Жили ми там недовго і батько вирушив у Абхазію, де також працював на шахті у Ткварчелі. А вже звідти сім’я вирушила в Суходільськ. До речі, народився я ще в Абхазії, саме у Ткварчелі. Щодо шахт, то я навіть під землею жодного разу не був. Змалечку знав, що буду спортсменом. У моєму житті були легка атлетика, баскетбол, бокс, але футбол переміг.
– Вам пощастило, адже ви потрапили у Луганський спортінтернат. Що вам дав цей відомий заклад?
– Головне – це «закалка». Дисципліна, жорсткий режим... Судіть самі – підйом у 6-й ранку, далі обов’язкова зарядка, а потім навчання, тренування. Мені інколи здавалося, що нам було важче, ніж в армії. Вступив до інтернату сам, батьки навіть не знали.
– До складу різних збірних СРСР ви потрапили ще задовго до повноліття. Яким чином можна було виграти конкуренцію у сотень кандидатів, що претендували на одне місце?
– Мене помітив на одному турнірі в Харкові Михайло Коман. Спочатку він порекомендував мою кандидатуру в «Динамо» з інтернату, а потім і в збірну.
– Тобто за «Зорю» так і не зіграли жодного поєдинку?
– За головну команду не грав, лише за дубль. В останньому турі навіть поїхав у Ростов на гру з основою, але залишився в заміні і на поле не вийшов. Я ж молодий був – мені лише 17 виповнилося.
– Через багато років ваш трансфер преса називатиме прикладом адміністративної селекції київського клубу. Ви пам’ятаєте своє перші емоції, коли приїхали до столиці?
– По-перше, варіантів у мене було небагато. Якби не перехід в «Динамо», то я б готувався до армії. В кращому випадку на мене ЦСКА чекав. Лобановський запросив до кабінету, де я й написав заяву. Розумів, що це велика честь. Мало того, що в таку команду запрошують, так ще й ніби вмовляють.
– Про магію Валерія Васильовича ходять легенди. Ваші враження від розмови з видатним тренером?
– Найцікавіше, що я зовсім не хвилювався. Дуже уважно дивився на тренера, розглядав. Звернув увагу на манери, розмову. Так, ніби вивчав його, але не можу сказати, що переживав.
«Що за шахту грати, що за «Динамо» – немає значення»
– Ваш перший успіх прийшов тоді, коли ви вже були гравцем «Динамо». Однак пов’язаний він був з іншою командою.
– Так, 1976-го у складі збірної я став чемпіоном Європи серед юнаків. Команда була що треба: Безсонов, Хідіятуллін, Дараселія, Шенгелія, Насташевський... Групу пройшли на одному подиху без пропущених голів. За підсумками турніру Вітя Насташевський став найкращим бомбардиром.
– Юнацькі збірні переважно славляться своїми дружніми колективами. У вас теж так було?
– Чимало хлопців представляли Україну, було кілька грузинів, дружили ми і з москвичами. Грузини, до речі, товариські хлопці. Віталій Дараселія, який рано покинув цей світ, був дуже позитивною і хорошою людиною. Лідера, як такого в нас не було, однак я б відзначив Володю Безсонова – різнопланового виконавця, який міг закрити будь-яку позицію.
– Динамівець Віктор Каплун, який також грав з Безсоновим у юнацькій збірній наступного скликання, розповідав, що Володимир міг якісно зіграти на шести позиціях. А ще партнери часто віддавали йому м’яч і кілька хвилин могли відпочивати.
– Худий, жилавий, витривалий. Це все про Безсонова. Зараз ми, на жаль, нечасто згадуємо з ним ті часи, хоча і таке буває. Наші нинішні розмови, в основному, про життя.
– У збірних наступних скликань вас обрали капітаном...
– Після матчів з «Баварією» і «Борусією» тренеру Валентину Ніколаєву припала до душі моя гра. На наступний поєдинок «молодіжки» вийшов у статусі капітана. Не пригадую, з ким грали, але тоді поступилися.
– У «Динамо» разом з вами запросили Безсонова, Хапсаліса і Бобаля. Останній у Києві переважно виступав за дубль, а потім взагалі перейшов у «Карпати».
– У Матвія була фізика слабенька. Йому не вистачало сил витримувати навантаження Лобановського. Хапсаліс, як на мене, міг краще кар’єру провести. Один з найбільш талановитих виконавців, яких я тільки бачив. Що завадило? Його, мабуть, треба запитувати.
– Вам вистачало здоров’я протягом всього матчу літати по своєму правому фланзі. Однак у Києві це була не єдина ваша позиція на полі...
– Згодом мене перевели у півзахист. Загалом у Лобановського була «фішка» – якщо в команді суперника був сильний індивідуаліст, то він давав мені завдання закрити його. Крім вказівки грати персонально, я повинен був ще й до атак підключатися. Сили мав достатньо, тому полюбляв діяти по всьому полі. Бог здоров’ям не обділив. Ми з Віктором Колотовим всю чорнову роботу виконували. Мали завдання забрати м’яч і розпочати атаку.
– Адаптувалися у Києві швидко?
– Мені що за шахту грати, що за «Динамо» – немає значення. Зіркова хвороба? Ні, такого у мене не було. Напевно, психологія особлива у мене. Вийшов на поле, завдання виконав і все. Хоча не кривитиму душею – на перших тренуваннях пережив шок. Ну як шок? Просто вчора бачив цих зірок по телебаченню, а зараз з ними м’яч буцаєш. Особливо чекав на знайомство зі своїм улюбленим Мунтяном. Все дитинство ним захоплювався. Тому навіть не так зустрічі з Валерієм Васильовичем чекав, як спілкування з кумиром Мунтяном. Коли вітався, то мурашки пробігли.
– В команді ви мали нагоду пізнати іншого Мунтяна. Вже не з картинки, а особисто.
– Це чудесна людина. Коли ми виграли бронзову медаль, то першим мене привітав саме Володимир Федорович. «Так, молодий, з першою медаллю тебе!» І по спині поплескав. Молодь, в принципі, завжди з повагою ставилася до старших.
– Найбільшим авторитетом вважався Євген Рудаков?
– Він, а також Анатолій Коньков. Бувало й таке, що Лобановському допомагав і був таким собі представником від команди.
«Малько запитав Лобановського: «Я вам що? Кінь?»
– Навантаження Валерія Васильовича у тренувальному процесі дуже важко переносилися?
– Мені здається, що вони були аж занадто інтенсивними. Мабуть, у якийсь момент навіть почала з’являтися деспотія від головного тренера. Часто гравці м’язи розтягували, ноги ламали… Не тренування, а вбивство. Психологічно було навіть непросто – прийшов до ліжка і впав. На погодні умови також ніхто уваги не звертав. По коліна у болоті? Нічого страшного.
– На вашій пам’яті були такі партнери, що не витримували цього?
– Сергій Малько з «Металіста». Якось вже був на межі, а Лобановський гукнув: «Сергію, допрацюй». Малько не витримав і відповів: «Я вам що? Кінь?» Хлопці почали заспокоювати партнера.
– Колектив не бунтував?
– Не знаю, наскільки широкому загалу відома історія, але 1976-го Валерія Васильовича хотіли знімати з посади. «Старики» трохи збунтувалися і пішли проти нього. Мунтян і Рудаков організували збори. Молодь попросили не втручатися. Про що йшла мова, не знаю.
– Головна причина?
– Навантаження. Відбулося це напередодні гри з «Дніпром». Тренера відсторонили і керівництво поставило умову: «Виграєте – Лобановського знімають».
– Програли…
– 1:3. Не навмисне. Більшість гравців підтримувала тренера. Хоча «Дніпро» виграв по ділу. Лобановський залишився.
– Парадокс, але вже наступного сезону команда стала чемпіоном. Як гадаєте, завдяки чому такий нереальний контраст?
– Лобановський відразу попрощався зі старшими хлопцями і підключив молодь: Безсонова, мене, Лозинського. Відбулося перезавантаження і команда заграла.
– Той сезон став успішним для Олега Блохіна. 1977-го він уп’яте став найкращим бомбардиром чемпіонату СРСР. Олег Володимирович – складний чоловік?
– Характер у нього зарозумілий. У кожного свої недоліки. Хоча не можу сказати щось про Олега погане. Зіркова хвороба? Ні, скоріше, це такий постійний стан. Він був сам по собі. Хоча ми нормально спілкувалися, нас, молодих, у гості запрошував. Блохін з Буряком тісно товаришував.
У «Динамо» часто так по парах спілкувалися. Я спілкувався з однолітками: Безсоновим, Лозинським, Хапсалісом. Трошкін, наприклад, з Матвієнком. Валерій Зуєв зі всіма приблизно однаково товаришував. Хоча в колективі проблем з мікрокліматом не було.
– Коли пишуть про вашу гру в «Динамо», то часто згадують про виграну вами конкуренцію у Володимира Трошкіна.
– У нас конкуренції, як такої, не було. Коли я дебютував, то Трошкін готувався залишити Київ і переходив у «Дніпро».
– Ваші фірмові проходи флангом дуже полюбилися вболівальникам. Розкрийте секрет – це імпровізація чи вказівка Лобановського?
– Такого завдання не було. Маєш нагоду – підключайся і подавай. Передусім мав відпрацювати зі своїм гравцем, а вже тоді думати про атаку. Наші навіси до автоматизму відпрацьовували на тренуваннях. Кожен з футболістів атакувальної лінії мав свою зону і вбігав туди під час подач. Найкраще у штрафному майданчику почував себе Володимир Онищенко. Грав ідеально на випередження – нічого не боявся.
– «Динамо» – одна з перших команд, яка застосовувала персональну опіку. Ви згадували, що часто отримували такі завдання від тренера. Навичок вистачало?
– У Києві справді запроваджували цей елемент. Ми детально розібрали тактичні моменти – якщо тебе суперник «забирає» з собою, то партнер займає твою позицію. Головна ціль – не дати прийняти м’яч опоненту.
– Яка роль у тренувальному процесі належала Олегу Базилевичу?
– З колективом він спілкувався не дуже тісно і його допомогу бачив лише Лобановський. Мабуть працювали разом над тактикою та багатьма ігровими моментами. Футболісти могли звернутися з побутовими питаннями саме до Лобановського. З цим в «Динамо» був дуже серйозний порядок. Валерій Васильович вирішував будь-які побутові питання.
– Квартира, машина – не проблеми?
– Квартира – так, з авто було складніше, треба було вигравати. Раз на два роки і його можна було отримати. Щодо житлових умов, то секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький допомагав футболістам без вагань.
«Штучні суглоби не болять»
– У вересні 1976-го ви стали наймолодшим українським дебютантом єврокубків. Ваше досягнення не могли перевершити протягом 14-ти років. Що відчували, коли у 18-річному віці виходили на гру Кубка чемпіонів з «Партизаном»?
– Звичайні, буденні відчуття. Знаю, не особливо цікаво... Я ж молодим був, тому якраз нічого не розумів. Старші хлопці, можливо, переживали, а я ставився до цього спокійно. Така вже у мене психологія. Я від природи дуже спокійний, неемоційний, флегматичний.
– Пригадуєте, що могло вивести вас з рівноваги?
– Одного разу у розташуванні збірної в Італії мені почав «пхати» Блохін. Я не витримав, адже претензії були не по ділу. Підвищеним тоном відповів: «Олеже, опустися вже трохи на землю».
– Коли виходили на чвертьфінал Кубка чемпіонів проти «Баварії» у 1977-му, прізвища Зеппа Майєра, Шварценбека, Беккенбауера, Румменігге і Хьонесса не вражали?
– Жодного значення. На мене ці зірки не тиснули. Старших хлопців це хвилювало, а мені було байдуже. На обличчя не дивився – робив свою роботу. Першість шахти, Вища ліга СРСР чи Кубок європейських чемпіонів – все одно.
– І все ж це протистояння з мюнхенцями є одним з найбільш пам’ятних у вашому житті?
– Відклалося у пам’яті тому, що я мав забивати. Опинився на ударній позиції і непогано пробив. Майєр вже не міг допомогти – кидався у інший кут. На заваді стала перекладина. Це при рахунку 1:0 на нашу користь. Згодом замість мене Петя Слободян вийшов і забив ще один гол, який вивів нас у півфінал.
– З наступним суперником менхенгладбахською «Борусією» підсумок був дзеркальним – перемога 1:0 і поразка 0:2. Опоненти також були вражаючі: Берті Фогтс, Аллан Сімонсен, а на лавці Удо Латтек. Ви якось сказали, що після тієї гри не спали цілу ніч…
– Та бо і там міг забивати. На останніх хвилинах пробивав з лівої у ближню «дев’ятку», але воротар потягнув. Сам не знаю, як він врятував ворота. Цей момент мені не снився, але не міг забути про нього кілька років. Ми ж у фінал могли вийти. До речі, у 1978-му забивав у схожому стилі у ворота московського «Динамо». Наш стадіон перебував на реконструкції у зв’язку з підготовкою до Олімпійських ігор. Тому грали у Львові на «Дружбі». Я з далекої відстані загнав за комірець Гонтарю правою і ми перемогли 1:0.
– В обох зустрічах з німцями київський «Республіканський» зібрав більше 200 тисяч вболівальників. Що відчуває людина, коли виходить на поле за таких умов?
– Стадіон як загуде – в голові паморочиться. Люди, які заповнювали трибуни – надавали сил. Фантастика!
– Лобановський у книзі «Нескінченний матч» присвятив вам не один рядок. Суть написаного – тренер довіряв, але ви загубили себе самі.
– Ця історія небезпідставна. Отримав я травму коліна, зробили мені операцію. Виписали з лікарні, відновився, а Лобановський не підпускає до складу. Так і зірвався… Не сильно, пляшку шампанського за вечір. Було таке.
– Це одиничний випадок?
– Так, серійності не було. Потім я через травму на Олімпіаду не потрапив. Тоді почав режим порушувати. Чи шкодую? Просто міг довше виступати на високому рівні. Але від проблем нікуди не дітися – коліно, хребет... Виходиш на гру, отримав уколи і граєш. Це вже зараз штучні суглоби не болять.
– Впоратися з важкими фізичними навантаженнями міг допомогти алкоголь?
– Справа не в цьому. До травми я ніколи не вживав. Це потім почалося… Я ж навіть не палив. Навантаження далися взнаки. Ці штанги – не в одного мене зараз проблеми. Штучні зв’язки поставили мені. На вулицю навіть важко вийти. В основному по квартирі переміщаюся.
«У збірну Симоняна їхали, як на відпочинок»
– У збірну СРСР вас запрошував Микита Симонян. Ваші враження від роботи з ним позитивні?
– Людина він добродушна, як для тренера навіть занадто м’який. Мені здається, що гравцям понад міру багато дозволяв. Не всі його слухалися. Футболіст міг не звернути увагу на зауваження, а Симонян міг змовчати.
– Не вистачало дисципліни тій збірній?
– Фактично тоді в розташування приїжджали з метою відпочити. У Лобановського таке не проходило.
– У збірній, крім киян ви зустрічалися з Кіпіані, Дегтярьовим, Гуцаєвим, Ярцевим, Гавриловим… Атмосфера була хороша?
– Жодних проблем. Існувала дружба, яка навіть до останнього часу тривала. Кіпіані – не футболіст, а професор. Грузини всі були добрими хлопцями. З усішкою пригадую, як Безсонов казав до Чивадзе: «Скажи нуль», а той відповідав: «Нол».
– В головній команді країни ви мали нагоду познайомитися з нападником «Пахтакора» Михайлом Аном, який згодом загинув у авіакатастрофі. Його вважали одним з найбільш талановитих гравців Узбекистану.
– Дуже технічний футболіст. Добре бачив поле, міг керувати грою. Думаю, на нього чекало хороше майбутнє.
– Хтось у 20 років лише розпочинає шлях у футболі, а ви вже стали чемпіоном СРСР, зіграли у півфіналі Кубка чемпіонів і мали досвід виступів у збірній. Сприймали таку славу традиційно спокійно?
– Абсолютно, жодної ейфорії. Сприймав, як належно і просто працював.
– «Динамо» ви залишили через непорозуміння з Лобановським?
– Я в армії ще не був і у 28-річному віці мене призвали. Таким чином почав виступати за київський СКА. Альтернативи не було, тому змушений був йти. Міг тільки вибирати: московський ЦСКА чи київський СКА. Протягом місяця пройшов підготовку у Новомосковську. Прийняв присягу і продовжив виступи у СКА.
– Ще у вашому житті була сімферопольська «Таврія».
– І та жахлива аварія. Навіть зараз відчуваю її наслідки. Особливо відчув це на власній голові. Що сказати – мені ще пощастило. Обидва мої одноклубники загинули.
– Сергій Тунік відразу, а Віктор Корольов через кілька місяців…
– Вітя пролежав у лікарні, але його врятувати не змогли. Хотіли мене у всьому звинуватити. Дружина Корольова переконувала слідство, що це я був за кермом.
– Сталося це на Севастопольському шосе після матчу з мінським «Динамо».
– Поверталися на базу з хлопцями. З нами ще один товариш-вболівальник був. Ми з ним на задньому сидінні їхали. Сергій Тунік вилетів з машини і головою вдарився об бордюр… Ми ж не винні – слідство це довело. На нас налетіла машина, відбувся удар бік у бік. Наше авто відкинуло в стовп. Від удару я втратив свідомість. Кермо сильно травмувало внутрішні органи Корольову. Машина, до речі, загорілася. Добре, що це сталося неподалік зупинки транспорту.
– Після цього ви на рік попрощалися з футболом.
– Фактично то був кінець для мене. Трохи пограв за київський СКА у Віктора Фоміна. Вийшло так, що швидко розпочав і так само швидко закінчив свою кар’єру. Якби не аварія, то міг би ще побігати. Навіть варіант з поверненням в «Динамо» був. Казали, що Лобановський мене переглядав.
– В останній професійній команді у вашому житті ви зустрілися з В’ячеславом Першиним…
– Так, дивовижно, але то був мій перший тренер. Сталося так, що і останній. Разом з ним черкаський «Дніпро» вийшов у Другу лігу.
– Коли людина закінчує з футболом у 30 років, маючи до того серйозні проблеми зі здоров’ям, руки можуть опуститися…
– Мені було важкувато, з’явилася ностальгія. Починаєш прокручувати всі можливості, які мав. Аналізуєш і переживаєш. Фактично на два роки вдома закрився. Нічого не хотілося, трохи у чемпіонаті міста грав. Повернула до тями тренерська робота. Працював у Київській області, а потім поїхав на Чернігівщину до Віктора Грищенка, з яким «Єдність» з Плісок вивели у Другу лігу і виграли Кубок України серед аматорів.
– Крім тренерської роботи, у вас була ще одна специфічна, хоч і формальна…
– Так, числився провідником у потязі. Виступав за київський «Локомотив» на чемпіонат міста. Обов’язки повноцінно ніколи не виконував. Лише на море з хлопцями їздив. «Давай з нами у Севастополь!» – пропонували. Чому ні? От я й на море їздив і у футбол грав.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
