Як будь-який київський хлопчисько, я мріяв грати в «Динамо». Записуватися на Нивки поїхав один і... трохи розгубився. Все ніяк не наважувався піти і достоявся до того, що мій рік вже переглянули. Довелося проявляти себе з хлопцями, на рік старшими.
Коли прийшов у «Динамо», не мав ні найменшого уявлення про алкоголь і цигарки. Хоча, ніде правди діти, по молодості все цікаво, все потрібно спробувати. А «банда» у нас в дублюючому складі ще та була. Разом і пробували. Але по-дорослому курити я почав трохи пізніше, та й п'яним мене ніхто ніколи не носив.
В одному будинку з майбутньою дружиною жили! З 13 років з Інною знаємо один одного. Пам'ятаю, спочатку важкувато було. Мешкали з батьками дружини в двокімнатній квартирі. Їх молодшій доньці чотири роки було, потім наш старший народився. Ну нічого, з часом я отримав від «Динамо» квартиру на вулиці Урицького – легше стало.
Ще коли я в юнаках грав, Бишовець казав: «Щоб команді фартило, обов'язково потрібно мати рудого і єврея». Рудих у нас достатньо, а за єврея, так і бути, я зійду.
У «Динамо» (Москва) готові були будь-які бутси роздобути, але я наполіг, що граю тільки в своїх. До Києва поїхав, вже знаючи, що не повернуся. Словом, я став для Москви ворогом.
1988-й для мене склався взагалі вдало. «Золото» Сеула, «срібло» чемпіонату Європи в Німеччині, звання Найкращого футболіста Радянського Союзу. Увесь в орденах ходив.
Раніше як казали: «Волга» – це не засіб пересування, а засіб для заробляння грошей». Другою «Волгою» мене нагородили у 1988 році, коли ми виграли Олімпіаду в Сеулі. Вона взагалі шикарна була! На спецзамовлення мені робили в Горькому. 31-а, велюровий салон... Я потім тестю її подарував, коли в Італію поїхав.
На кожному коліні я переніс по дві операції, не беручи до уваги різних дрібних пошкоджень.
Відчувши сильний біль в плечі і побачивши, як з-під футболки випирає кістка, гукнув нашому запасному голкіперу Дмитру Харіну, який розминався за воротами: «Вправ руку!» Коли ж Діма з круглими очима став махати доктору, я зрозумів: не вправить... Так чемпіонат світу-1990 для мене закінчився, навіть не розпочавшись.
Вже пізніше згадав, як у грі чемпіонату країни з «Зенітом» я, роблячи підкат, «зламав» Миколу Ларіонова, через що він теж до Італії не поїхав. Зрозуміло, порушував правила я ненавмисно, але, очевидно, «згори» пішла оборотка.
Після голу Коноплянки «Барселоні» я з подивом прочитав на одному сайті, що тільки троє українців забивали в Суперкубку – Блохін, Шевченко і Коноплянка. На секунду закрався сумнів, чи точно забивав я? Довелося ваших колег змусити підняти архіви, і вони все виправили. А забив я гол у ворота «Мілана», коли ще формат Суперкубка УЄФА складався з двох матчів.
Ватажком «Сампдорії» був Віаллі. Він провів якийсь неймовірний, фантастичний сезон. Манчіні у свою чергу був душею колективу, капітаном і одним з помічників тренерів. Він виріс в Генуї, навколо нього в команді все крутилося.
«Глазго Рейнджерс» набагато раніше розпочали підготовку до сезону, а у мене до цього – тільки тиждень відпустки. І я повинен був повноцінно підготуватися, привести себе до ладу, адже приєднався до команди набагато пізніше. Мені знадобився не один місяць, щоб все встало на свої місця. Тому що склад вже був награний.
Куріння було. Але це як у будь-якій команді – хтось курить, хтось не курить. Ось у Шотландії в ті часи я був єдиним, хто курив. Вони могли випити пива або вина, але куріння у футболі – це було щось надприродне. Думаю, вони знали, що я курю, але до мене ставилися, як до іноземця. Мовляв, що вже… Та я і не робив цього відкрито, поважав ті традиції, які були в команді.
Я був вражений ставленням шотландців до своєї історії – до національного одягу, звичаїв, традицій. Молодці! Хоча, зізнаюся, знамениту шотландську спідницю так і не одягнув. Дуже хотілося, але якось не підвернулася зручна нагода. Та й віскі я спробував тільки тоді, коли повернувся в Україну.
За давньою традицією «заруби» двох клубів із Глазго проходили в останню суботу перед Новим роком. Пам'ятаю, один з таких матчів ми проводили 31 грудня, грали на полі «Селтіка» і виграли – 4:2. Причому, мені вдалося забити два м'ячі, а Олегу Кузнєцову – один. Тоді, після поєдинку, наш тренер зайшов у роздягальню і сказав: «Русскіх тиждень не турбувати!»
Історія з «русскіми» мала своє продовження. Одна з газет незабаром написала: мовляв, не називайте Михайличенка росіянином. Це рівнозначне тому, коли б шотландця називали англійцем. Футболіст «Рейнджерс» зі столиці України – Києва, у нього весь рід український.
Через кілька хвилин приїжджаємо в черговий бар. Саленко і Гаскойн сідають, обійнявшись один з одним, і починають про щось душевно розмовляти. Один з Ньюкасла, а там така говірка, що навіть шотландці насилу розуміють, а другий – київсько-пітерський «поліглот». Але розуміють один одного!
Мені довгий час здавалося, що я чудово граю головою. Коли ж приїхав до Шотландії, зрозумів: у цій справі я – немовля. У «Динамо», у збірній вдавалося забивати головою. У Шотландії за п'ять років – жодного разу!
Важливо не тільки демонструвати хороший футбол, а й показувати результат – для психологічної впевненості.
Як то кажуть, аби дізнатися, що це помилка, потрібно її зробити. Інакше ми ніколи не дізнаємося, що це була помилка.
Чубаров (багаторічний адміністратор «Динамо» – прим. «Футбол 24») мені нагадав Олександра Дюма: його читати цікаво, але правди – мало.
Я не хочу образити вболівальників, але коли вони кажуть «конспекти Лобановського», повинні розуміти, що конспекти є у кожного тренера. Є набори вправ, вони вдосконалюються, але вони завжди будуть, і ми до них будемо звертатися.
Багато хто думає, що я, працюючи з Валерієм Васильовичем, переписав його конспекти. Але я, перш за все, вчився у нього погляду на футбол. А все решта – це деталі. І для мене важливе, що я намагався зрозуміти, чому він щось робить так, а не так.
Я – не копія Лобановського, але, так, я намагався бути його учнем. Наскільки це вдалося – покаже час. Найголовніше, що однаково я буду щось своє додавати, своїми очима читати ту книгу, яку дав Лобановський. Але те, що я перейнявся його ідеями і вони збіглися з моїм баченням – це правда.
Важко було не просто приймати команду, а й сісти в те крісло, в якому сидів Валерій Васильович. Хлопцям я тоді сказав, що все одно хтось повинен взяти цю відповідальність на себе.
Коли пішов Васильович, футбол відійшов на другий план. Сидіти на лавці, коли його немає поруч, або навіть в їдальні, проводити без нього тренування... Це було важко не тільки для мене, але і для хлопців.
Валерій Васильович казав: «Два грузини в команді – це вже багато». Напевно, так можна і сказати і про бразильців.
Багато було всякого. Але найвідвертішим порушенням був випадок, коли я вигнав з команди Алієва. Ну не можна приходити вранці у день гри на базу...
Я б не хотів оцінювати їх (Алієва і Мілевського, – прим. «Футбол 24») шанси. Просто хочу побажати їм успіхів. Якщо вони думають, що будуть грати ще 10-15 років, то помиляються. І дуже хотілося б, щоб той талант, який у них є, який батьки розвивали, тренери, все-таки реалізувався. На мій погляд, вони ще не показали того, на що здатні насправді. А часу залишилося дуже мало.
Я не знаю, коли ми були ближчими до виходу на ЧС: в тих іграх, коли зіграли 0:0 в Греції, чи зараз, коли зіграли 2:0 вдома з французами. Мені здається, одна з причин – психологія. Ми трішки раніше повірили в те, що ще не сталося.
Трохи удачі і трішки фарту бувають дуже важливі. Були ігри, коли ти відчував, що ось зараз пощастило, а бувало – і ні. Повністю віддаватися цьому і сидіти, чекати фарту або свою долю – це теж неправильно. Але віра, що фарт є, присутня.
Коли я грав, завжди останнім з команди одягав у роздягальні футболку. Причому, особливим способом. А ще в день гри ніколи не голився, не стриг нігті, не ходив у перукарню.
Мої кулінарні здібності просто величезні! Можу не тільки яєчню підсмажити, але ще і пару яєць зварити. Слава Богу, стояти біля плити мені не треба, оскільки прекрасно готує дружина.
Не сильний я і в роботі по дому. Мої «творіння», як правило, невисокої якості. Якщо почну забивати цвях, без сліз на це дивитися неможливо. Напевно, у мене замість рук – ноги.
Риболовля для мене – найкраще психологічне розвантаження. Вудки завжди напоготові.
Прийшов додому після гри, не можеш заснути. А годині о п'ятій тихенько виходиш, сідаєш за кермо – і вперед. Тільки світає, а ти вже на березі. Клює, не клює – нічого страшного! Посидів, покурив, подумав – і через пару годин голова свіжа.
Міркувати вголос про Бога і виносити його зі своєї душі не потрібно. Скажу лише, що зі мною завжди хрестик, який я купив у Ватикані.
Єдина річ, яку не можу пробачити – це зрада. На людях, здатних на таке, відразу ставлю хрест.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
