- Запам'яталося, що ми в 1986-му році грали дуже легко, тому що в нас була збалансована команда. Ми були підготовлені, напевно, навіть не на 100, а на 200%, всі віддавалися до кінця. Тому й у чемпіонаті, й у Кубку, й у Кубку Кубків у нас була колосальна впевненість у власних силах. На той момент просто не існувало команди, яка могла би нас обіграти. Коли я лише прийшов до «Динамо», й у 1977-му році став чемпіоном у складі команди, мені не вірилося, що я граю разом із такими видатними футболістами, яких ще нещодавно бачив лише по телевізору, які нещодавно виграли Суперкубок Європи та стали володарями Кубка Кубків. Це додавало мені неймовірної впевненості. Напевно, завдяки цьому у складі юнацької збірної СРСР зміг стати чемпіоном Європи. Виходячи на футбольне поле, я вже бачив себе переможцем, і оскільки я дуже хотів виграти, тож ніхто не міг у мене цього відібрати. Те ж саме стосувалося й усієї команди.
А в 1977-му році ми, 19-річні хлопці, поїхали на чемпіонат світу до Тунісу й виграли його, а мене визнали найкращим футболістом.
- Що відчували, коли вам вручав приз президент ФІФА Жоао Авеланж?
- Величезну радість. На турнірі я грав нападником. Зі своїм завданням забивати намагався справлятися, в тому числі відзначився двома м'ячами й у фіналі. Не хочу себе виокремлювати, я просто робив те, що від мене чекали тренери та вболівальники. Ще тоді я зрозумів, що так багато глядачів на наші матчі приходять тому, що їм подобаються перемоги, вони приходять за позитивними емоціями - щастя, радості. Тому намагався в кожній грі не поступатися та не програвати. Навіть якщо в нас і були поразки, за команду ніколи не було соромно. З поля ми завжди йшли в поту, роздертими до крові ногами, в порваній формі.
- Розкажіть про зустріч із чорнобильцями після того, як ви повернулися до Києва, вигравши Кубок Кубків...
- Ми поїхали до ліквідаторів удвох із Сергієм Балтачою, вони жили на кораблі на річці Прип'ять. Звичайно, нас попереджали про небезпеку, але ми там і обідали, і спілкувалися з людьми, розповідали про перемогу в Ліоні. Це правда, що вони нам сказали після повернення до Києва спалити весь одяг. Словом, додому я зайшов оголений.
- Чому «Динамо» не змогло обіграти «Стяуа» в матчі за Суперкубок 1986-го року?
- Протягом усієї своєї кар'єри в «Динамо» команда не програла жодного фінального матчу, в яких я брав участь. На жаль, у Монако зі «Стяуа» я не грав (сміх у залі). Якщо серйозно, це була весна, ми повернулися після зборів, ігрової практики, як такої, не було. Але я не звик на що-небудь скаржитися, тому причини поразки ми всі шукали в собі. Але, думаю, справа у слабкій підготовці та віддачі на футбольному полі.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
