- Відчуття не передати словами - справдилася моя найбільша мрія. Я тоді навчався в 9-му класі, але цю подію не забуду ніколи в житті. Мені сказали прийти на стадіон об 11.00 ранку, і звідти автобус повинен був забрати нас на тренування. Я, звичайно, приїхав заздалегідь, став за деревом та спостерігав. Почали збиратися дублери: Соснихін, Рудаков, Медвідь, багато інших майстрів. Потім з'явилася основа: Сабо, Біба, Лобановський, Базилевич ... Я, як стояв за деревом, так там і залишився, не наважуючись навіть близько підійти. А автобус рівно об 11.00 поїхав на базу без мене...
Звичайно, засмутився, адже через власний страх мрія спливла з-під носа. На щастя, за тиждень зустрів Толю Бишовця, який сказав мені, що про мене питали в команді. З другої спроби свій шанс я вже не втратив. З того часу в мене почалося нове життя. Школу закінчив, тому що «золотих» ніг недостатньо, до них потрібна ще й розумна голова. Звичайно, був щасливий перебувати в команді. Поки там грав, повз мене пройшло три покоління. Пам'ятаю, якось грав за дубль, і разом із нами - Лобановський, якого тренер Маслов на певний час відправив до нашої команди. Я був штатним пенальтистом, і саме призначили одинадцятиметровий удар у ворота суперника. Лобановський підійшов до мене, каже: «Володя, ну, бий», я, було, спробував заперечити та відмовитися, але не тут-то було. Довелося бити - й поцілив у стійку! Думав, усе, кінець. Але, на щастя, ми тоді виграли 1:0.
- Чи правда, що ви серйозно займалися акробатикою?
- Так, я чемпіон міста Києва з акробатики. Тому й на полі, хоча був невисокого зросту, але стрибав високо (посміхається).
- Як вам вдалося впоратися з «Баварією» в 1975-му?
- Ми обдурили їх морально: до Мюнхену прилетіли після важкої гри в Єревані. Там нас просто розтерзали, побили, у нас було троє або четверо травмованих, а в тунелі навіть стрілянина велася. На наступний день дивитися нашу передматчеве розминку приїхали й представники «Баварії». А нас на тренування вийшло лише 8 людей - навіть склад не набрався. Звичайно, вони подумали, що обіграють нас легко й невимушено. А коли почалася гра, вони побачили справжнє «Динамо». Який гол тоді створив Олег Блохін, до снаги лише йому одному. А в матчі-відповіді, зізнаюся, Блохін забрав у мене один гол: я був штатним виконавцем штрафних ударів, а тут до мене підходить Олег і каже, мовляв, дай мені пробити, відчуваю, що заб'ю. Я віддав м'яча, й він забив (сміється)!
А коли грали у фіналі Кубка володарів Кубків із «Ференцварошем», був ще один цікавий випадок: наприкінці нашого передматчевого тренування приїхала команда суперника, яка повинна була займатися після нас, і гравці почали дивитися, що ми робимо. Тоді Валерій Лобановський зібрав нас усіх разом у коло та сказав по свистку всім розбігтися на швидкості в різні боки, віялом, і так виконали кілька разів. На тому й закінчили. Ви би бачили обличчя гравців «Ференцвароша» - вони стали зеленими, під колір форми, не могли зрозуміти, що ми творимо. Тож психологічно ми їх переграли (посміхається).
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
