Практично всю свою кар’єру Віктор Двірник провів закордоном – у Словаччині, Чехії, Греції та Хорватії. Зіграв 211 матчів, забив 72 голи – для хавбека це дуже пристойний показник. Більше того, він є одним із найрезультативніших українців, які будь-коли виступали закордоном.
Але більшості наших вболівальників ім’я Віктора Двірника зовсім невідоме. І це не дивно – в інтернеті про нього дуже скупа інформація, жодного інтерв’ю. «Футбол 24» відшукав загадкового футболіста.
«У мене немає зіркової хвороби»
– Вікторе, про вас надзвичайно мало інформації в інтернеті. Це журналісти не турбували, чи, можливо, ви не любите виходити із затінку?
– Ви друга людина, яка до мене звернулася. Першим був Віктор Хохлюк. Ми з ним спілкувалися років 2-3 тому. Він пише книгу про українських легіонерів і пробив через знайомих мій номер телефону. А так особливого інтересу до моєї персони ніхто не проявляв. Я практично не грав в Україні. Тим паче, з часу, як закінчив, пройшло вже 17 років. Але спокійно до цього ставлюся. У мене немає зіркової хвороби.
– Давайте розпочнемо з самого початку. Як ви прийшли у футбол?
– Я народився у Києві. Прийшов у дитячо-юнацьку школу олімпійського резерву «Динамо» на Нивках. Після розвалу Союзу там базувалося «Динамо-2». Тренував Володимир Іванович Онищенко. Якщо не помиляюся, це був 1979 рік. Той кістяк, який відібрав Онищенко, – 14 осіб – усі грали до випуску. Серед них Віктор Яблонський, Анатолій Безсмертний, Віталій Пономаренко, Микола Ососок.
Кажучи відверто, я дуже вдячний Володимиру Івановичу за все те, чого мене навчив. Це мені допомогло у подальшій кар’єрі. Такий майстер, як Онищенко, нам не лише розповідав, але й показував – як правильно зупиняти м’яч, як бити з льоту, віддавати передачі. Індивідуальну майстерність, яку він нам заклав, може дати не кожен дитячий тренер.
Виступаючи закордоном, ти повинен бути на голову кращим від своїх партнерів. Якщо не будеш – тренер поставить у склад місцевого гравця. Техніка, мислення, розуміння, які прищепив Онищенко, дало свої результати, починаючи з 18-річного віку.
– Що розповідав про свою кар’єру в “Динамо»?
– Важко пригадати. Нас більше цікавило те, що він показував на полі. У дитячому футболі багато тренерів, які з футболом на «ви». Вони не можуть пояснити дітям усіх тонкощів гри. Натомість Онищенко тоді тільки-но закінчив грати, перебував у прекрасному тонусі. Він брав м’яч і самотужки демонстрував всі елементи. Від дитячого тренера залежить дуже багато. На жаль, у нас дитячо-юнацький футбол – на доісторичному рівні. Я зараз не беру до уваги «Динамо», «Шахтар» і «Дніпро».
– У 1986-88 роках ви виступали за дубль «Динамо». Були гравцем основи?
– Я не мав постійного місця в основному складі. У нас були такі футболісти як Андрій Баль, Володимир Безсонов, Іван Яремчук – у «дублі» вони відновлювалися після травм. Моїм основним завданням було тренуватися, грати і служити в армії.
– Хто з тодішніх одноклубників мав найбільший талант, проте не зумів його розкрити повністю?
– Ой, та я не пригадаю. Тоді в дублі грали Сергій Юран, Юра, Вітя і Саша Морози, Сергій Заєць, Володимир Горілий, Руслан Колоколов, Сергій Погодін… В принципі, заграли усі, за великим рахунком.
– У 1989 році ви пограли в Другій лізі СРСР – за миколаївський «Суднобудівник» і білоцерківське «Динамо». Відчули всю жорсткість дорослого футболу?
– У Білу Церкву нас перевели дослужувати – залишалося 3 місяці до дембеля. Це була велика група футболістів, серед яких Жабченко, Воротеляк, Пономаренко і ще четверо-п’ятеро. Київському «Динамо» ми були вже непотрібними. У квітні вийшов приказ, я одразу пішов і звільнився. А через місяць поїхав у Миколаїв.
У «Суднобудівнику» тоді зібралася дуже серйозна компанія – вистачало виконавців, які пограли у Вищій лізі. Серед них, наприклад, Сергій Морозов, екс-гравець «Шахтаря», Вадим Сорокін, Зінченко, Броварник, Шишов, Бузник. Я, 19-річний, був наймолодшим гравцем. Всі інші – від 25 років. За місце у стартовому складі існувала відчутна конкуренція. Тоді українська зона Другої ліги була дуже сильною за рівнем. Важко доводилося, особливо на виїздах. Я пройшов дуже хорошу школу.
«У той час в Союзі не було навіть вареної ковбаси»
– У сезоні 1989/90 ви потрапили закордон – у чехословацький клуб. Як виник такий варіант?
– Початок 1990-го. Я тільки-но приїхав з кримського Місхора, де «Суднобудівник» завжди проводив збори. Мені зателефонував Михайло Коман і запросив на стадіон «Динамо». Ми зустрілися, він пояснив, мовляв, є ось такий варіант. Я погодився. Поїхав у Миколаїв, зібрав речі і вирушив у клуб «Хемлон» (Гуменне). Там вже виступав Юра Махіня, також вихованець київського «Динамо». Це був кінець лютого. Тоді не практикувалося контрактних процедур. «Зарахований на роботу» – і все.
– Едуард Сон, який у ті часи змінив «Дніпро» на французький «Аяччо», розповідав, що дніпряни отримали за його трансфер кілька автомобілів і безкоштовні збори на Корсиці. А як чехословаки розплатилися за ваш перехід?
– Тоді не було такого поняття як контракти чи компенсації. Тим паче, Чехословаччина – це не Франція. А от у грудні того ж року я підписав вже професіональний контракт з «Інтером» (Братислава). Вони сплатили компенсацію «Хемлону».
– Вам було лише 20 років. Не боялися їхати закордон?
– Ні. А що там такого страшного?
– Ну, деякі наші футболісти не бажають продовжувати кар’єру закордоном, бо потрібно адаптовуватись до нового середовища, вивчати мову. До того ж, не факт, що заграєш в основному складі…
– Мені важко прокоментувати теперішніх футболістів. Я ж не боявся, був впевнений у своїй підготовці і формі. Тим паче, тренер «Хемлона» одразу це помітив і всі запитання відпали самі собою. До речі, він перевів мене із півзахисту в напад. У перших 8 матчах я забив 6 м’ячів. Одразу ж надійшла пропозиція від братиславського «Інтера».
– Чи відчули у Чехословаччині, що потрапили в Європу? Все-таки це була держава соціалістичного табору.
– Різниця між СРСР і ЧССР була дуже очевидною. По-перше, люди там значно розкутіші, вільніші. По-друге, у магазинах було все, що хочеш. Я такого ще не бачив, щоб на прилавках лежали ананаси, банани, апельсини, мандарини. У той час в Союзі не було навіть вареної ковбаси – лежала якась морська капуста і все. Відчув здивування: чому тут є, а у нас немає?
За тиждень-два освоївся повністю. Словацька мова – не така вже й складна. Якщо ти не бездарний, то за тиждень-два її вивчиш. Згодом я ще й чеську освоїв і зараз нею дуже часто спілкуюся. Якщо у Словаччині провів сукупно 1 рік і 7 місяців, то у Чехії грав упродовж 8 років. Чеська мова трохи відрізняється від словацької вимовою деяких слів, але обидва народи один одного розуміють прекрасно.
– Коли згодом виступали за «Ларісу», то вивчили ще й грецьку мову?
– Так, але не досконало. У будь-якому випадку, те, що мені потрібно, я міг пояснити. Деякі складніші речі зрозуміти не міг, але мав товариша-грека, понтійця. Коли у Греції влада перейшла в руки хунти, комуністів вивозили у Казахстан, Узбекистан. Потім хунту скинули, люди потроху поверталися на батьківщину. Батьки цього мого товариша, який народився в СРСР, також повернулися додому. Він добре розмовляв російською мовою і допомагав мені у складних моментах, коли потрібно було зрозуміти, скажімо, нюанси контракту.
Нормальна людина, якщо вона їде грати закордон, повинна вивчити мову цієї країни. Не кажу – за місяць. Але засвоїти базу, щоб розуміти, що тобі кажуть, ти мусиш. Якщо ти щодня спілкуєшся в іншомовному середовищі – то швидше вчишся. Інше питання – хочеш вчити, чи ні. Наші футболісти закордоном, як правило, гуртуються між собою, туди-сюди, тож яка там вже мова? Тим паче, зараз ці мобільні телефони, соцмережі і тому подібне. У 90-х, коли я виступав, цього всього не було.
І все ж, чому наші футболісти не можуть адаптуватися закордоном – мені незрозуміло. Чомусь ті ж чехи, словаки, серби, хорвати комфортно почуваються у Бундеслізі, Англії, Іспанії, Італії. Подивіться, скільки хорватів виступає у Серії А! «Ювентус», «Мілан», «Сампдорія», «Фіорентина»… У них інший менталітет.
Пригадую, виступав у хорватському клубі «Істра» (Пула). Він базувався на півострові Істрія, раніше це була територія Італії. Вони практично усі мають хорватські та італійські паспорти, чудово знають італійську мову. У нашій команді таких футболістів було 90 відсотків.
– В «Інтері» ви грали разом із Владіміром Вайссом, який згодом став відомим тренером. Що розповісте про нього?
– З Вайссом ми узагалі товаришували. Перед моїм переходом в «Інтер» він отримав травму на тренуванні – хрестоподібні зв’язки. Тоді була така медицина, що розрізали півколіна. Він довго відновлювався, тож пограти з ним за “Інтер» не вдалося. Зате ми виступали разом у «Спарті». Нормальний, звичайний чоловік. У нас були прекрасні товариські стосунки.
«Не тільки пиво, а й шампанське, віскі. Святкували серйозно»
– Скільки коштував ваш трансфер з «Інтера» у «Спарту»?
– Я знаю суму, але не хотів би її афішувати, якщо чесно. Влітку 1992-го у «Спарту» перейшов я, а Вайсс з’явився там у січні-лютому наступного року, переїхавши в якості вільного агента.
– У тій команді виступав юний Павел Недвед, який ще не вважався зіркою. А хто був лідером «Спарти»?
– Недвед тоді справді був молодим і далеко не завжди потрапляв в основний склад. Він став гравцем основи лише тоді, коли я перейшов зі «Спарти» в «Богеміанс». У нас тоді грали Йозеф Хованец, який згодом очолював збірну Чехії, Міхал Білек, ще один тренер чеської збірної, Петр Коуба, Іржи Новотний, Хорст Зігль, Міхал Горняк, Іржи Немец, Мартін Фрідек. Зараз обоє синів Фрідека грають за основний склад «Спарти». У нас там підібрався 1968-69 рік, практично всі були однолітками.
На фото: Віктор Двірник у складі «Спарти» – 9-й зліва направо у середньому ряду. Там же – Павел Недвед (п'ятий)
– Чи бачили ви в Недведі задатки великого футболіста, майбутнього володаря «Золотого м’яча”?
– Те, що він був талановитий і працьовитий – це так. Зрозуміло, що труд приніс свої плоди, тут навіть коментувати нічого. Стати основним гравцем збірної Чехії, «Лаціо», «Ювентуса» – це про щось та й свідчить, правильно? Як у тій приказці: 10 відсотків таланту, 90 відсотків роботи над собою. Зрозуміло, що народжуються і такі, як Мессі. Але навіть Ліонель не сидить на лавочці і не гризе соняшникове насіння. М’яч сам у сітку не залетить – Мессі тренується.
– У 1993 році відбувся останній фінал в історії Кубка Чехословаччини. «Спарта» сенсаційно програла «Кошіце» з рахунком 1:5. Як таке могло статися?
– Я отримав травму шийних хребців і навіть не поїхав на фінал. Грали вони на території Словаччини. Я сидів у бандажі, дивився той матч по телевізору і сам був у шоці. Ніхто не міг пояснити, що сталося. «Спарта» грала начебто основним складом… «Кошіце» не вважався серйозним суперником. Цей результат за рівнем несподіванки можна порівняти із нещодавнім суперкамбеком «Барселони» проти ПСЖ. Зате потім ми виграли чеський Кубок.
– Сезон 1993/94, Ліга чемпіонів. «Спарта» грає з «Андерлехтом». Ви виходите на поле і забиваєте 2 голи…
– Я забив один гол, але мені приписали ще один (Усміхається). Не знаю, чому це трапилося. Можливо тому, що спершу написали у бельгійських газетах, а потім це поширилося. Щоправда, чеські видання подали правильно: інший гол забив Роман Вонашек з мого пасу. Ми з ним візуально схожі були – зріст, зачіска , тож це бельгійців ввело в оману. «Спарта» тоді програла 2:4, а перед тим поступилася ще й вдома – 0:1.
– Чи вдалося своїми виступами у єврокубках зацікавити більш солідні клуби?
– Як казав мені спортивний директор Зденек Негода, певні пропозиції надходили. Конкретних клубів не називав, але це були представники Бельгії і Франції. Пояснював, що президент «Спарти» не зійшовся з ними у фінансовому аспекті. Президент, до речі, був своєрідною людиною. Йому тоді було лише 30, але він отримав величезний спадок, ставши мільйонером – мова йде про десятки мільйонів. Не втручався у футбол, але часто заходив до нас у роздягальню. Звісно, мені б хотілося спробувати себе в іншому чемпіонаті, але сталося так, як сталося. Я продовжував працювати.
– Зі «Спартою» ви взяли три чемпіонські титули. У Чехії – культ пива, тож коли команда святкувала успіх, воно лилося рікою?
– Не тільки пиво, а й шампанське, віскі. Святкували ми дуже серйозно. Спершу – на стадіоні. А потім замовляли корабель на ніч і він плавав собі по Влтаві, запливав кудись аж за Прагу. О 9 годині вечора вирушали, о 2-3 ночі прибували назад. Коли поверталися з плавання – декого «вивантажували на сушу» (Усміхається). Там не було тренерського штабу – суто футболісти і масажисти. Ми у такий спосіб усамітнювались, щоб зробити розрядку, зняти напругу, яка накопичилася упродовж сезону.
«Я забив, а «Спарта» відігралася з 0:3»
– Потім у вашій кар’єрі була “Ларіса». Як вам неспокійна Греція після розміреної Чехії? Чи відчули ви контраст між країнами і чемпіонатами?
– Відчутного контрасту я не помітив. Єдине – різниця в температурі. У Греції о 8-й ранку вже могло бути «плюс 40». За титул боролися три клуби – АЕК, «Олімпіакос» і «Панатінаїкос». У той період, коли я виступав, АЕК 5 років поспіль перебував на висоті – 3 чемпіонства, Кубок. Всі інші клуби були середнього рівня.
Певна різниця відчувалася в культурі. Греки, наприклад, вечеряли о 8-9 годині вечора, а не в 6-7. Прийшли, потренувалися, пішли на каву. Закордоном не було такого поняття, як «заїзди». Там футболісти – вільні люди. Що робиш після футболу – нікого не турбує. Головне – потренуватися, а потім максимально віддатися у матчі.
– Олег Венглинський, який виступав за АЕК, пригадував, що грецькі ультрас полюбляли під’їхати до автобуса із ворожим клубом і закидати його камінням. Ви потрапляли в такі екстремальні ситуації?
– Ні, нас ніхто не атакував. Були якісь чутки, але я на власні очі такого не бачив. Греки – емоційні, але я вам скажу, що чеські і хорватські вболівальники їм практично ні в чому не поступаються. Щоправда, пригадую: на стадіонах «Олімпіакоса» і АЕКа сектори розділяли сітки. А ось на арені «Панатінаїкоса» сіток не було.
– Наприкінці кар’єри ви грали за “Ческі Брод». Що це за команда?
– Коли я судився з «Ларісою», то грати в цьому клубі вже не міг. Повернувся в Чехію, а там період заявок вже закінчився. Що робити? Сидіти вдома чи тренуватися самостійно – не варіант. От я і почав виступати за «Ческі Брод» – це була друга чи навіть третя ліга. Клуб базувався у 10 кілометрах від Праги. Ми виступали дуже навіть непогано – дійшли до 1/16 фіналу Кубка Чехії, де програли клубу «Яблонец» у серії пенальті.
– А чому судилися з «Ларісою»?
– Судився через невиконання умов контракту. Суд я виграв, а цей клуб збанкрутував. Зараз вони виступають, але вже інша «Ларіса». Як це відбувається? Спеціально обанкрочують клуб, щоб списати борги. Потім створюється новий – до назви «Ларіса» додають якусь приставку і все. Починають з другої, першої ліг і виходять в елітний дивізіон.
– Ви забили сім десятків голів. Пригадайте найпам’ятніші з них, а заодно і найкращі свої матчі.
– Перший мій гол у єврокубках, який я забив у ворота «Вердера». Назву також м’яч “Андерлехту». А ще пригадую останній розіграш чемпіонату Чехословаччини. Ми грали в Дунайській Стреді і у першому таймі поступилися 0:3. Після перерви я забив, а «Спарта» врятувала матч – 3:3. Нам не можна було програвати, а нічия нас влаштовувала у боротьбі за чемпіонство.
– Коли ви перебували на піку своєї кар’єри, українські клуби проявляли інтерес до вас?
– Це було лише одного разу. Я приїжджав у донецький «Металург», який тоді очолював Володимир Онищенко. Полетів з ними на Кіпр, щоб пройти збори. Не пам’ятаю, як звали тодішнього президента “Металурга». Він – колишній борець (Олександр Косевич, – «Футбол 24»). Ми з ним переговорили і не знайшли спільної мови. Я повернувся у Хорватію.
У той період мене почали турбувати пахові кільця. Я через це й закінчив, хоча якби не наслідки травм, міг би ще спокійно пограти у Хорватії рік-два. Лікував, закачував, але в одному з матчів тріснув правий бік – половина ноги набрякла. Приїхав на обстеження до доктора Лінька, в якого працював екс-голкіпер Антон Броварник, вихованець «Динамо», з яким ми виступали за «Суднобудівник». «Антоне, – кажу. – Попроси його, щоб він подивився і сказав – грати чи закінчувати». Мені тоді йшов 31-й рік. Лінько обстежив мене і сказав: «Вам краще закінчити. Там на підході вже й лівий бік. Ми можемо зробити вам операцію, але коли ви тренуватиметеся, усе навантаження робитимете на ліву ногу. І вона невдовзі також «полетить». Через 6-7 місяців знову приїдете сюди на операцію».
Я подякував і закінчив. Це був 1999 рік. З «Істрою», клубом вищої хорватської ліги, у мене ще діяв контракт. Президент вмовляв: «Давай, зроби операцію і продовжуй грати. Ти нам потрібен». Але я зібрав речі і поїхав.
– Тепер ви себе знайшли в агентській діяльності. Якими є ваші успіхи?
– Це не те, щоб агентська діяльність… Я – скаут, співпрацюю з однією чеською компанією, вона називається MLM Sport Management. Ця компанія має своїх людей у Німеччині, Бельгії, Іспанії, Франції. Я працюю з ними від минулого року – представляю їх інтереси в Україні. Директора MLM Мартіна Ріху знаю дуже давно – ще з часів «Спарти». Нещодавно ми допомогли компанії ALIK Football Management організувати перехід Юрія Коломойця в угорський МТК. Одним із найпомітніших успіхів MLM останнього періоду став трансфер Деніса Праєта із «Андерлехта» в «Сампдорію». Цей 22-річний хавбек вважається одним із найперспективніших футболістів Бельгії. Компанія його супроводжувала з 19 років.
На фото: Мартін Ріха і Деніс Праєт
– То що, нам варто вже найближчим часом очікувати трансферів українських футболістів у Чехію?
– Є аналітичний відділ, у якому дві людини повністю відстежують чемпіонат України. Потім роблять висновок: цікавить такий-то футболіст. Я тут на місці збираю інформацію, яку передаю їм. Тож ведеться певна кропітка робота. Скажу чесно: чемпіонат України дивлюся, але стежу за молоддю. Зі мною постійно на зв’язку празька “Спарта». От нещодавно спортивний директор клубу мені телефонував щодо одного дуже відомого футболіста. Його прізвища я вам, звісно, не скажу (Усміхається).
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
