У «Дармштадт» Денис Олійник переходив після двох успішних сезонів, проведених в арнемському «Вітессі». Практично не було сумнівів у тому, що українець закріпиться в основному складі новачка Бундесліги. Але сезон 2016/17 наближається до завершення, а Олійник зіграв у чемпіонаті мізерно мало – 3 матчі.
Чому так сталося і що далі? Набираємо номер українського легіонера.
– Денисе, нещодавно ви відновилися від складної травми. Як зараз ваше коліно? Не турбує?
– Не турбує. Здоровий, тренуюся, набираю форму, адже пропустив достатньо багато часу – близько трьох з половиною місяців. Планувалося менше. Потрібен час, щоб набрати хороші кондиції.
– Непроста травма, отримана в чужій країні, у команді, де ви не мали регулярної ігрової практики. Опишіть свій психологічний стан. Наскільки складно футболісту, який зіткнувся з такими проблемами?
– Так, був період, коли я отримував мало ігрової практики. Тільки-но приїхав у Німеччину, мав проблеми, через які пропустив близько трьох тижнів. Під кінець року, коли залишалося шість матчів і все йшло до того, що буду грати, я отримав цю травму на тренуванні. Звичайно, було нелегко у психологічному плані. Сподівався, що відновлюся приблизно за місяць-півтора, але процес затягнувся. Та я вже досвідчений футболіст, мені скоро 30 років, тому знаходжу в собі сили і мотивацію долати це все. Продовжую працювати.
– У Бундеслізі ви забили «Хоффенхайму». Чи була у той момент впевненість, що перебуваєте дуже близько до основного складу?
– Це був 4-й тур, мій другий вихід на заміну. Вийти за 15 хвилин до кінця і зрівняти рахунок на останній хвилині – звісно, що емоції мене переповнювали. Всі побігли святкувати – тренер, спортивний директор. Для мене таке було вперше. Тим паче, забив м’яч, який приніс команді очки. Розумів: мені дали шанс, я ним скористався. Думав, що тепер все піде легше – матиму ігрову практику. Але в наступній грі я не вийшов на заміну. Для мене це було дуже дивно.
Потім почала турбувати стара травма лобка, тож змушений був пропустити близько трьох тижнів. Довелося починати все спочатку. Провів хорошу контрольну гру проти «Штутгарта», забив гол. Все йшло до того, що отримуватиму ігрову практику. І тут – коліно. У принципі, раніше мене ніколи не мучили травми, але в Німеччині потрапив у смугу невдач.
– В Артема Федецького явно не склалися стосунки з екс-наставником «Дармштадта» Норбертом Майєром. А у вас?
– Я з тієї категорії людей, які, залишаючись у запасі, завжди спілкуються з тренером, щоб розуміти, у чому причина, що змінити, над чим попрацювати. З його відповідей я розумів, що до мене, як футболіста, у нього немає жодних претензій. Він казав, що Олійник – хороший гравець, і що він мною задоволений. Але коли доходило до матчів і я залишався у запасі, для мене це було дивно і незрозуміло. Дуже важко, коли ти не граєш, та ще й команда виступає погано. Тим не менше, задоволений тим, що я тут, у Бундеслізі. Потрібно продовжувати працювати.
– Ви тісно пов’язані із Євгеном Коноплянкою. Яка причина його проблем у »Шальке»?
– Це краще у Жені запитати. Він зможе більш детально розповісти про свою ситуацію.
– Обоє повеселили нас, виклавши фото, на якому ви, Денисе, обмотані, наче мумія, туалетним папером. Що це за історія?
– Я дуже часто приїжджаю у Дюссельдорф, де бачуся із Женею. Ми ходимо пограти в більярд. Але не просто пограти, а на інтерес. Того разу я програв, хоча мав вигравати, і виконав те, на що ми сперечалися – дозволив себе обмотати туалетним папером. Женя зробив відповідне фото. Наступного разу ми зняли відео, але не стали його викладати. Це все – для емоцій, щоб посміятися і отримати гарний настрій.
– Сезон наближається до закінчення. У «Дармштадта» – мало шансів, щоб врятуватися від вильоту. Чи залишитеся ви у цій команді?
– Поки що я сконцентрований на останньому відрізку чемпіонату. Залишається 5 матчів. Я намагаюся бути готовим, щоб зіграти якомога більше із цих поєдинків. Від їх результату багато що може змінитися. Та й взагалі у футболі все дуже швидко змінюється. Я поки не хочу загадувати і повністю зосереджений на своєму поверненні на поле. А там – побачимо.
– Також ви мрієте повернутися у збірну України. Отже, з впевненістю у власних силах – все ОК?
– Так, я її не втрачав. Розумію: якщо добре гратиму в Європі, то матиму всі шанси повернутися в збірну України. Зараз це буде більш реально. У «Вітессі» я грав регулярно, команда йшла на 4-му місці чемпіонату Голландії, але мене не викликали. Хоча у той же час запрошували гравців чемпіонату України – із команд, які йшли на 7-8 місці. Трішки не було логіки в таких рішеннях. Тепер шанси – реальні, якщо гратиму на серйозному рівні. Все залежить від мене. Потрібно ставити перед собою цілі і реалізовувати їх – тоді ти ростимеш, як особистість, як людина.
– Ви є вихованцем київського «Динамо», але в першу команду пробитись не зуміли. Чи аналізували для себе, чому так сталося?
– Я завжди повторюю, що вдячний «Динамо», яке мене виховало. Вдячний персонально Віктору Йосиповичу Кащею, своєму першому тренеру. Завдяки «Динамо» я став тим футболістом, яким я є. Завжди з повагою відгукуватимуся про цей клуб, бо він мені дав путівку в життя. А чому не закріпився… Важко сказати. Тоді був інший час – пробитися в основу було значно складніше.
Шанс мені дали. При Сьоміні я вийшов на заміну в матчі з «Металістом». Це була моя друга гра – дебютував ще при Дем’яненку. І от я вийшов проти «Металіста», забив гол і віддав результативну передачу. Мені тоді було 19 років. Але – останній тур чемпіонату. Ми поїхали на збори, а після зборів я пішов в оренду у київський «Арсенал», де провів достатньо хороший відрізок (16 матчів, 5 голів – «Футбол 24»). Потім мене купив «Металіст». Напевно, я не входив у плани Сьоміна.
– З ким ви товаришували у тодішньому «Динамо»?
– З Віталіком Мандзюком – це мій кум. У «Динамо-2» були люди, які «ходили» під основою першої команди. Зокрема, це Вова Лисенко – також мій кум.
– «Динамо» залишається для вас особливим клубом?
– Якщо чесно, дивлюся чемпіонат України, але дуже рідко. Дещо читаю в інтернеті, тому більш-менш у курсі всіх подій. Ось переглянув матч «Динамо» з «Зорею». Бачу, що Сергій Ребров змінив тактичну схему і команда стала грати більш яскраво.
– Перейшовши у «Металіст», ви потрапили в прекрасну епоху, коли команда була серед лідерів чемпіонату і успішно виступала в єврокубках. Яким є ваш найкращий спогад?
– Це був справді прекрасний час – постійно його згадую. Це була топ-команда, яка грала в дуже красивий футбол. Я сильно вдячний Мирону Богдановичу Маркевичу – він мене розкрив, як футболіста. Цей тренер відчутно підняв мій рівень – аж до національної збірної. Маркевич знав, як мене правильно використовувати на полі, як належно стимулювати. Ніколи не забуду той «Металіст».
– До речі, чи намагався Мирон Богданович відмовити вас від переходу в «Дніпро»?
– Там була інша ситуація. «Металіст» влаштовував такий варіант, бо за мене заплатили великі гроші. Харків’яни купили мене за одну ціну, а через 2,5 роки продали вдесятеро дорожче. Звичайно, Маркевич хотів, щоб я залишився. Він мені про це казав. Але обставини склалися таким чином, що довелося піти.
– Чим запам’ятався період у »Дніпрі»?
– Я отримав новий життєвий досвід. Зіткнувся з моментами, з якими не стикався раніше, і до яких тоді не був готовий. Перший сезон у «Дніпрі» був для мене непоганий – в плані ігрової практики і статистики. Але згодом ситуація погіршилася, моя кар’єра покотилася вниз. Тренер (Хуанде Рамос – «Футбол 24») запрошував, але потім не бачив. Виникли із ним певні непорозуміння. Десь мені, можливо, потрібно було поводитися по-іншому. Тоді мав багато амбіцій, міг десь щось сказати, відповісти. Зараз – більше здорового глузду.
А після «Металіста» не міг змиритися з тим, що не граю. Потім й узагалі перебував у «дублі». Мені разів зо 5 пропонували продовжити контракт, але я не бачив у цьому сенсу, адже там був тренер, який не бачив мене в основному складі. Підписувати нову угоду, щоб потім піти в оренду у «Карпати» чи ще кудись, я не хотів.
Завжди мав мрію поїхати в Європу. Готовий був втратити в грошах, але пограти там. Радію, що мені випала можливість виступати в чемпіонаті Голландії і Бундеслізі. Багато футболістів можуть лише мріяти про це. У Голландії отримав колосальний життєвий досвід, познайомився з багатьма людьми. Почав вивчати англійську мову. У життєвому плані це все пішло мені на користь. У мене прекрасні стосунки з тренером Петером Босом, який після «Вітесса» зараз очолює «Аякс». Час, проведений у Голландії – це щось особливе. Я отримав задоволення від футболу, від тренувань, від життя.
– Матч про якого із голландських грандів був для вас особливим?
– Запам’яталося, як ми приймали “Аякс». Забили їм на 90-ій хвилині і перемогли – 1:0. «Вітесс» при Петері Босі грав дуже сильно. У тому сезоні клуб посів 4 місце. По грі ми були одними з найкращих у Голландії. У кожному матчі відсоток володіння м’ячем становив 60/40 на нашу користь. За кількістю ударів переважали суперників у 2-3 рази – навіть ПСВ та «Аякс». Спокійно могли посідати місце у трійці, але не вистачало фарту і стабільності.
– Чого нам варто повчитися у голландського футболу?
– Ми дуже далеко позаду. Я не знаю, скільки нам потрібно часу, щоб вийти на такий же рівень в плані менеджменту, організації, реклами, інфраструктури. Ми позаду на 20, 30, 50 років. Так, у нас є 2 сильні команди. Раніше було 4-5 клубів, які відповідали рівневі Голландії. У тій ситуації, в якій перебуває зараз наша економіка, це нереально. Потихеньку йшли до цього кілька років тому, але зараз знову повернулися далеко назад.
У Голландії зарплата не може прийти на день пізніше. Тобі не доводиться ставити якихось запитань. Все у тебе є – тільки виходь і тренуйся. Можливо там не такі божевільні гроші. Але все чітко і правильно побудовано. Твоя голова зайнята лише футболом. У «Вітессі» я отримував бонуси. Мені не потрібно було запитувати, коли їх виплатять. Надійшла зарплата – і автоматично надійшов бонус. Дрібниць у голландців не існує.
Ередивізі – це топ-чемпіонат для молодих футболістів. Дивилися матч «Аякса» проти «Шальке»? П’ять 18-річних футболістів грали! Середній вік чемпіонату – 22-23 роки. Рік-два пограли – і їх продають. У Голландії не купують футболістів – вони їх вирощують. Подивіться, скільки голландських футболістів грають у провідних чемпіонатах! Це країна, населення якої – 18 мільйонів. Можемо їм лише позаздрити і вчитися у них. Ми існуємо в різних світах.
– Ваш батько – Віктор Олійник – відомий у минулому хавбек «Буковини», «Зірки», запорізького «Металурга». Ви рівнялись на нього?
– Так. Батько багато чого мене навчив. Насамперед – передав мені свої гени, надихнув мене займатися футболом. Плюс – навчив ставитись до себе критично. Не звинувачувати у чомусь тренера чи партнера, а шукати причину в собі. Спершу мені було важко це осягнути. Я з ним сперечався, але батько не припиняв мені це повторювати: «Подумай, що ти зробив не так. Почни із себе».
Хочеш допомогти ЗСУ 🇺🇦?
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
