Винники розташовані на схід від Львова. Кілька кілометрів долаємо дуже швидко. Перехід з «точки А» в «точку Б» – плавний і майже непомітний. В’їхавши у місто, повертаємо праворуч – до стадіону імені Богдана Маркевича. Саме тут нам призначив зустріч знаменитий син знаменитого батька, дитячого тренера, на честь якого і названо арену.
Субота. Холодно і дощить – періодами дуже рясно. На майданчиках довкола головного поля вирує життя – команди грають у міні-футбол. Сьогодні тут пройде турнір серед воїнів АТО. Але це буде потім. Зараз ми чекаємо на Мирона Богдановича, який пообіцяв виділити нам 2-3 години у своєму щільному графіку.
Очікування триває недовго. У браму в’їжджає чорний кросовер BMW і акуратно паркується. З-за керма виходить Маркевич, одягнений у темно-синю куртку, такі ж спортивні штани і чорні кросівки. «Ну що, ви приїхали по мою душу?» – усміхається нам. Підіймаємося на другий поверх спортивного комплексу.
Тут у тренера цілий музей. На стінах за склом дбайливо розвішані футболки, колекції яких позаздрив би, напевно, навіть Тимощук. Увагу привертає біло-блакитна футболка збірної Аргентини і автограф чорним маркером.
«То мені Мессі підписав, – каже Мирон Богданович. – А то – Зідан, коли став тренером «Реала» (футболка Королівського клубу висить на стіні навпроти, – «Футбол 24»). – «Обмінялися з Мессі кількома фразами?» – «Та я по-іспанськи не знаю, – сміється тренер і продовжує екскурсію. – А тут у мене команди, з якими грали «Металіст» і «Дніпро» в єврокубках. – «Наполі», «Лаціо», «Байєр», віденський «Рапід»…
Поруч зі сходами натрапляємо на червону футболку із білими літерами – трьома «С» і однією «Р». «Це футболка Олександра Чівадзе, який був капітаном збірної Союзу у 1982 році», – пояснює Маркевич.
Після ознайомлення із колекцією прямуємо до виходу. Мирон Богданович зупиняється біля двох жовто-синіх стягів, густо вкритих автографами: «Прапор прямо з Авдіївки. А цей – із Мар’їнки”. У голосі відчувається гордість і зворушення.
Наостанок Маркевич запрошує у роздягальню. На лавках кілька футболістів перевзуваються у бутси. Усі вітаються із тренером. А він вказує на футболку «Металіста», яка возвеличується над кімнатою: «Сфотографуйте, щоб вони не ображалися на мене». Залюбки!
«Чи вірите у відродження колишньої слави «Металіста»?» – цікавлюся принагідно. «Хотілося б, щоб то скоріше відбулося, – відповідає Маркевич і квапиться до ще одного екземпляру. – Зверніть увагу на футболку «Сент-Етьєна». Вона саме з того матчу, коли Федецький забив і вивів нас у плей-офф».
*******
Виходимо назовні. Дощ вщух, небо трохи проясніло. Можна вирушити у спацер уздовж футбольного поля і оцінити масштаби господарства Мирона Маркевича.
– Щоразу, коли сюди приїжджаю, бачу щось нове. Як довго будувався цей комплекс?
– Спочатку тут було тільки поле і он та трибуна (показує рукою на протилежний бік стадіону, – «Футбол 24»). Пізніше я почав будувати – штучне поле, два майданчики. Основна ідея – дитяча школа. У школі я років 15. Спочатку не думав, що так розбудуюся. Але Бог допоміг – я в «Металісті» заробив гроші і велику їх частину вклав сюди. Близько 4 мільйонів доларів.
Тут багато дітей займаються – щось із 150. Школа – не платна. Ми нікого не виганяємо – хто приходить, той тренується. Завдання обов’язково виховати Пеле, Мессі чи Марадону перед нами не стоїть. Школа є для того, щоб дітей забрати з вулиці. Тут вирує життя цілий рік.
Зупиняємося біля довгої трибуни із пластиковими жовто-синіми сидіннями у 3-4 ряди. Маркевич зізнається, що цю трибуну допоміг збудувати колишній власник «Металіста» Олександр Ярославський.
– Я чув, що ви можете зайти на тренування до дітей і дати їм майстер-клас…
– Намагаюся сильно не втручатись. У нас тренери досить тямущі. Але іноді, якщо потрібно, то треную й дітей. (Після паузи) Тут грає «Рух». Зараз вони виходять в Першу лігу. На дебютній грі тут зібралося близько 5 тисяч глядачів.
– Чи бачите перспективу для того, щоб «Рух» у найближчі кілька років склав конкуренцію «Карпатам»?
– То, напевно, запитання більше до президента клубу Григорія Козловського. Все залежить від того, як у нього буде з фінансуванням.
– Ви також розпочинали на цьому полі?
– Так. Тут працював мій батько, ось неподалік пам’ятник стоїть. Він тут все розвивав, організував дитячу школу. Старші вболівальники пам’ятають його вихованців – Поточняка, Покору, Ярослава Грися, Можаровського.
– З часу відставки у «Дніпрі» минув майже рік. Нудьгуєте?
– Коли 32 роки займався тією справою, то тепер, звісно, нудьгую. То був зовсім інший ритм життя. Але тримаю себе в тонусі. Граю за ветеранську збірну України. По 2-3 рази на тиждень бігаємо ще й тут.
– Днями писали, що вами цікавиться «Коньяспор». Увесь час вас кудись відправляють. Скільки у таких повідомленнях правди, а скільки – вигадки?
– Вже, знаєте, трішки то набридло. Тільки Ребров програє один матч – зразу біжить інформаційна стрічка «Маркевич – тренер київського «Динамо». Або звільнили когось в якомусь клубі – вже Маркевич там (Усміхається). З одного боку я спокійно до того ставлюся. Але з іншого – все ж було б краще, якби журналісти інформацію перевіряли і писали тільки тоді, коли дійсно щось відбувається. Зараз звідкілясь виникла Туреччина…
– Наскільки важливо для тренера брати іноді творчу паузу?
– Десь воно кожному тренеру потрібно. Але перерва не повинна бути довгою.
– Яка критична межа?
– Один рік – максимум. Пізніше починаєш відставати. Мені вже немало років. Ще хочеться кудись піти. Але то має бути серйозний проект. Такий, як «Металіст» колись.
– Але не обов’язково український?
– Зараз я просто не бачу, що може бути в Україні. Хіба що у «Шахтарі» футболісти не розбіглися, і ця команда залишилася боєздатною. Багато футболістів пішло з «Динамо». Я вже не кажу про інші команди. Але це потрібно пережити. Зараз час молодих тренерів і футболістів, які повинні зростати.
– Багато пропозицій відхилили упродовж останнього року?
– Десь 5-6, напевно. Просто нецікаво. Їхати – аби їхати – не хочу. Ще раз кажу: якщо то дійсно щось серйозне – я ще можу попрацювати. Ну, побачимо.
– Більшість свого часу тепер проводите у Винниках?
– Винники, Київ… Можу в Луцьк на футбол поїхати. На «Карпати» приходжу. У Харкові був.
«Мироне Богдановичу, як ся маєте?» – у розмову втручається кремезний, підтягнутий військовий керівних чинів. «Та нічого, помаленьку», – відповідає Маркевич. Вони обмінюються ще кількома фразами і ми йдемо далі.
– Яким є ваш традиційний день у Винниках?
– Прокидаюся і біжу. Он бачите – є траса в тому лісі, – показує в напрямку гір, що оточують Винники. – Там – озеро. Біжу до озера, піднімаюся на вершину. Потім спускаюся сюди, на стадіон, і їду додому. Душ, кава – знову повертаюсь. Якщо є тренування, то спостерігаю за ним. І так кожного дня.
– Яку відстань пробігаєте?
– До 6 кілометрів.
*******
За планом – відвідини отчого дому Маркевичів. Будинку, де тренер народився і провів перші роки свого життя. Мирон Богданович пропонує не йти пішки (знову дощить), а проїхатися туди машиною.
– Полюбляєте швидкість?
– А хіба в нас є траси, де можна натиснути на газ? Хіба якщо їду в Трускавець, – усміхається Богданович, повертаючи кермо у потрібному напрямку. – Стараюся їздити акуратно. Адже потрібно враховувати, хто їде навпроти. Можна керувати дуже грамотно, але не знати, хто їде тобі назустріч.
– Ви в Україні – особливий тренер. Постійно на зв’язку з армією, допомагаєте, чим можете…
– Зараз такий час, що хто має можливість – той повинен допомагати. У мене така можливість є.
– Багато друзів там надбали?
– Багато. Коли був у Мар’їнці, зустрів багатьох уболівальників “Металіста», «Дніпра». Вони за цей час стали справжніми воїнами і професіоналами. Нехай їх Бог береже.
– Часто зідзвонюєтеся?
– Туди телефонувати з мобільних телефонів не зовсім, знаєте, правильно. У травні або на початку червня знову поїду до них.
– Ви народилися на Галичині, де патріотичне коріння – дуже глибоке.
– Звичайно. Я 40 років прожив при радянській владі. Враховуючи те, що багато моїх родичів були в УПА, я перебував під таким собі ковпаком, під прицілом. Коли отримав серйозну травму і хотів влаштуватися на роботу в інститут фізкультури, мене брали, але потрібно було підписати папір, що працюватиму на КДБ. Я відмовився. Потім влаштувався у школу села Чишки.
У нас було зовсім інше життя. Я от дивлюся на молодь, дивлюся на вас – то все по-іншому. А ми постійно перебували під напругою. У кожному під’їзді, в кожному домі були люди, які доносили. До того ж, мій батько був висланий у Німеччину, через що його потім відправили у заслання на Урал. Вся наша сім’я перебувала під прицілом «органів». До речі, два брати і сестра мого батька виїхали в Америку у 1943-му.
– Як склалася доля тих, хто воював в УПА?
– От якраз вони і виїхали в Штати. Один двоюрідний брат моєї мами був в УПА, а інший служив в радянській армії – загинув під Сталінградом. Таке життя було…
*******
Вулиця Смерекова, 7. Вузьке, довге подвір’я. До старої хати притулився новий двоповерховий будинок – стіна в стіну. Маркевич підходить до рідного порога: «Ця хата збудована ще до Другої світової. Тут я виростав. У 1958-му ми переїхали до Львова, на Привокзальну. Але я все одно сюди часто приїжджав».
Мирон Богданович запрошує нас до нового будинку. У вітальні грає класична музика. Навколо – фотографії, книги, картини. «Про цей дім також багато спогадів, – зізнається тренер. – Його збудувала моя мама 15-20 років тому. Я їй допомагав, чим міг. Працював тоді в луцькій «Волині».
– Знаю, що ви постійно перебували на зв’язку із своєю матір’ю. Телефонували їй по кілька разів на день…
– (Зітхає) Пригадую, ми грали у Леверкузені, а поруч із мамою у лікарні була моя сестра. Ярославський дав мені літак і я ще встиг попрощатися. Вона мене дочекалася – і тоді померла.
Із другого поверху до нас спускається пані Рената – рідна сестра Мирона Богдановича.
– Яка несподіванка! – привітно вигукує жінка. – Дуже гарно. Дякую, що ви приїхали. У мене просто надзвичайний брат. Тут наше родинне гніздечко.
– Вона вийшла заміж в Америці. Там є внуки, – пояснює тренер. – Тож Рената півроку живе тут, у цьому будинку, а півроку – там.
– Америка Америкою, а тягне у Винники, – зізнається пані Рената. – Що більше тобі років – то більше ваблять рідні терени. Думаю, у Мирона теж таке відчуття. Ну правда ж, що тягне в той наш ліс?
– А футболом ви цікавитеся? – запитую у неї.
– Хіба могло бути по-іншому? – сміється сестра Мирона Маркевича. – Але в нас у цьому плані дуже унікальною була мама. Вона записувала всі рахунки, вела статистику очок – знала буквально все! Ми дивилися всі його матчі. Коли були напружені ігри – я не витримувала і виходила надвір. Тільки запитувала періодично: «Скільки ще до кінця? Скільки?»
– Так, коли ми грали, то тут всі не мали спокою, – підсумовує Богданович.
Вийшовши за поріг, Маркевич із ностальгією окидає поглядом усе обійстя. Показує нам на кладовище під самісінькою горою. Від будинку до нього – метрів 100, якщо «на око»: «Люблю тут бувати. Цвинтар зовсім недалеко (Усміхається). Абсолютно ніякого страху в мене нема. Більше того, коли я вчився в інституті фізкультури, о 9 годині вечора розпочиналося тренування, яке тривало до 11-ї. Після цього я повертався навпростець через Личаківське кладовище. Зовсім не боявся. Ходив так упродовж 4 років».
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
