«Ми пішли в угорців на повідку» (Іван Гецко)
Станом на сьогодні збірна України посідає 37 місце у рейтингу ФІФА. Наша національна команда потрапила у топ-8 чемпіонату світу-2006, а також виступала у фінальних частинах чемпіонатів Європи 2012 та 2016 років. Окрім того, в історії «синьо-жовтих» були 5 невдалих стикових дуелей, коли українці лише в останню мить втрачали путівку на найпрестижніші турніри планети. Починаючи із відбіркового циклу ЧС-1998, зі збірною України змушені були рахуватися всі – навіть гранди на зразок Франції, Англії чи Португалії.
Але пологи були важкими – збірна народжувалася в муках. Буквально з нічого – без грошей, без найкращих футболістів і навіть без власної форми.
*******
В історії про дебютний матч збірної України прекрасне абсолютно все. Починаючи із версії, як ФФУ вийшла саме на такого спаринг-партнера – збірну Угорщини. Розповідають, що Віктор Банніков, перший президент федерації, саме вирушив із дружиною у романтичну подорож Будапештом. Прогулювалися затишними вуличками і зненацька натрапили на будинок, у якому базувалася Федерація футболу Угорщини. Пані Баннікова непогано володіла англійською, тому подружжя увійшло всередину і там, після нетривалого діалогу, сторони потиснули один одному руки, домовившись про товариський матч Україна – Угорщина.
Ми тільки-но стали членами УЄФА та ФІФА і взялися гарячково формувати національну збірну. Починати потрібно з головного тренера. Запросили Валерія Лобановського – той дипломатично відмовився, пославшись на чинний контракт із федерацією ОАЕ. Мовляв, от якщо б через кілька місяців, а так...
ФФУ перелопатила понад десяток інших кандидатур, зупинившись на трьох – Анатолій Пузач, Віктор Прокопенко, Валерій Яремченко. Найбільше виділявся саме Прокопенко, під керівництвом якого одеський «Чорноморець» демонстрував гру пристойного рівня. Тож Віктору Євгеновичу довірили збірну.
Те, що відбувалося далі, можна охарактеризувати неукраїнським, але дуже влучним словом «жесть». Федерація, а разом з нею і новонароджена команда вперлися в абсолютне безгрошів’я. Дебютний матч планувалося провести 22 квітня у Києві, на Республіканському стадіоні, однак швидко виявилося, що профінансувати приїзд збірної Угорщини немає чим. Почався авральний пошук плану «Б». Закарпаття стало єдиним прийнятним варіантом для обох сторін.
«Ми пішли в угорців на повідку, – пригадував Іван Гецко, форвард збірної України. – Вони погодилися грати лише у найближчому до себе місті, обрали Ужгород. Все робилося нашвидкуруч».
Формування команди – окрема тема. Як відомо, у ФФУ тоді не було ні копійки, тому розраховувати на участь зірок на кшталт Олексія Михайличенка, Олега Кузнєцова (обоє – «Рейнджерс»), Віктора Чанова(«Маккабі» Хайфа), Геннадія Литовченка, Олега Протасова (обоє – «Олімпіакос» Пірей), Олександра Заварова («Нансі»), Ігоря Бєланова («Айнтрахт» Брауншвейг), Володимира Лютого («Дуйсбург»), Сергія Юрана («Бенфіка»), Андрія Канчельскіса («Манчестер Юнайтед») не випадало. Федерації належало, як мінімум, оплатити їм перельоти, а це – колосальні витрати, зважаючи на тодішні реалії. Тож не варто дивуватися, що в розширеному списку із понад трьох десятків гравців знайшлося місце для прізвищ Довгалець («Темп») і Сидоренко («Скала»).
Ситуацію значно ускладнювала Росія, яка стала наступницею збірної СРСР. У той час була створена збірна СНД, що готувалася до фінальної частини чемпіонату Європи-1992. Москва переманювала здібних українських футболістів. Зокрема, Ахрік Цвейба, Олексій Михайличенко, Олег Кузнєцов, Сергій Юран і Володимир Лютий таки зіграли за СНД по кілька матчів. Цвейба та Юран потім продовжили виступи за збірну Росії. Хотіли там бачити і хавбека «Шахтаря» Сергія Погодіна, однак за нього рішуче вчепилася ФФУ. Перед вибором стояв і форвард «Чорноморця» Іван Гецко.
«На те, що я зробив вибір на користь України, вплинув Йожеф Сабо, – зізнався футболіст. – Коли він мене запрошував, то запитав: «Як твій батько, який живе на Закарпатті, зрозуміє, що, маючи пропозицію від збірної України, ти захочеш грати за Росію? Ти розумієш, як до тебе будуть ставитися люди, сім'я?» І цей момент вплинув на моє рішення. Я попросив два дні, щоб все зважити. І після цього я прийняв пропозицію від збірної України».
*******
На повноцінну підготовку до дебютного матчу також не було ресурсів. Більше того, у строкатому товаристві, викликаному під синьо-жовтий прапор, не було єдності. Колектив (хоча «колектив» – гучно сказано) роз’їдали інтриги.
«Те неподобство, яке відбувалося протягом усього підготовчого періоду, складно передати словами, – розповідає Гецко. – У нас не було нічого. Ми жили в готелі «Спорт», а тренувалися практично на пустирі. У нас не було ні води, ні маніжок, ні достатньо м'ячів. Ми пов'язували це з тим, що тренером збірної став Віктор Прокопенко і, природно, весь кістяк команди був із «Чорноморця». Нам не дуже раділи в Києві, мовляв, Одеса приїхала і захотіла диктувати свої умови. Тому було багато конфузів, які призвели до того, що збірна України виглядала просто убогою».
Не потренувавшись, як слід, взяли курс на Ужгород. Віктор Прокопенко зупинився на такому варіанті складу: голкіпери Кутепов («Динамо»), Гришко («Чорноморець»); захисники Ю. Мороз, Лужний (обоє – «Динамо»), Нікіфоров, Третяк (обоє – «Чорноморець»), Драгунов («Шахтар»), Беженар («Дніпро»); півзахисники Заєць, Анненков, Ковалець (усі – «Динамо»), Сак, Шелепницький, Цимбалар (усі – «Чорноморець»), Дудник («Металург» З), Погодін («Шахтар»); нападники Гецко, Гусєв (обоє – «Чорноморець»), Саленко («Динамо»), Щербаков («Шахтар»).
Постало запитання: хто виведе збірну України на історичний поєдинок? Обрати капітана виявилося не так просто, як здавалося. «Спершу він (Прокопенко, – «Футбол 24») запропонував почесну місію Нікіфорову: «Юра, будеш капітаном збірної». Той скривився і відповів відмовою: «А чому я? Клуб – це одна справа, збірна – зовсім інша», – пригадує Юрій Шелепницький. – Нікіфоров передчував свій від’їзд в Росію? Справді, тоді якраз велися розмови про це, тому я не відкидаю такого варіанту».
Шелепницький був віце-капітаном «Чорноморця», тому виявився наступним, кому головний тренер запропонував почесні обов’язки. Уродженець Буковини із вдячністю прийняв пов'язку і досі пишається тим, що назавжди увійшов в історію збірної України.
Особливим цей день став і для Сергія Погодіна. Саме 29 квітня хавбеку «Шахтаря» виповнилося 24 роки. «Не пригадую, чи команда виходила на розминку, – розповідає Погодін. – Але коли ми прийшли на сніданок і гравці розсілися за столами, Віктор Банніков, президент ФФУ, урочисто вручив мені дерев’яну вазу. Було дуже приємно. Увечері, після матчу, відсвяткували мій День народження і дебют збірної. Спочатку – у ресторані після вечері, потім – хто як».
*******
Коли суперники вийшли на поле ужгородського «Авангарду», стадіону, який навіть близько не відповідав високому статусу матчу, їх збудженим гамором зустріли 13 тисяч глядачів. Якщо збірна Угорщини гордо вишикувалася у своїй традиційній червоно-зелено-білій формі, то за обладунок українців стало соромно. Головну команду країни одягнули у… резервну форму міланського «Інтера».
«Той костюм в мене зберігається досі. Лежить вдома, як реліквія, – усміхається Юрій Шелепницький. – Якщо відпороти емблему Федерації футболу України, нашиту зверху, то й справді побачите герб міланського «Інтера». Яким чином та форма потрапила в розпорядження збірної, я не знаю. Вона була новенькою, не секонд-хендівською. Чорне тло зі жовто-синіми вставками. З боями нам залишили спортивні костюми, а от ігрову форму після матчу таки забрали. Прикро, була б хороша згадка для кожного футболіста, який брав участь у тому матчі. Хтось би здав її у музей, хтось зберігав би вдома, а хтось, може, і продав за хороші гроші».
Саме капітан збірної України був близький до того, щоб відкрити рахунок. Після його удару на 15-й хвилині угорського голкіпера врятувала стійка воріт. Невдовзі господарі поля мали всі підстави сподіватися на пенальті, але білоруський рефері Вадим Жук проігнорував фол угорців проти Сергія Щербакова.
На фото: Іштван Шалої – перший футболіст в історії, який засмутив збірну України
«Сухий» рахунок протримався до 61-ї хвилини, поки не провалився центр захисту збірної України. Форвард угорського «Відеотона» Іштван Шалої відгукнувся на передачу з лівого флангу і з кількох метрів безперешкодно переправив м’яч у сітку.
«Я пропустив перший м’яч збірної України. Нічого, навіть таким чином потрапити в історію приємно», – вважає Ігор Кутепов.
Ще через 9 хвилин дуже дивно зіграв Юрій Нікіфоров. Замість того, щоб зупинити закидання угорців із глибини поля, він пригнувся перед м’ячем, організувавши Йожефу Кіпріху вихід на рандеву із Кутеповим. Форвард «Фейєнорда» потужно приклався з льоту – голкіпер «Динамо» був безсилим. Ну ось і все. Більше того, Кіпріх оформив «дубль», реалізувавши пенальті на 84-ій хвилині.
Від повного приниження Україну врятував Іван Гецко, який вийшов замість Саленка на 59-ій хвилині. «У мене була внутрішня образа на Віктора Євгеновича Прокопенка за те, що він не поставив мене у стартовий склад одразу. Я тоді всі стандарти в команді виконував і вважав себе гравцем основного складу», – зізнався Гецко багато років опісля.
Коли йшла остання хвилина основного часу, нападник потужно приклався лівою зі штрафного – м’яч влетів у верхній кут – ідеально під стійку. Цікаво, що через кілька років після матчу Гецку запропонували викупити раритетне на той час відео свого голу за… 1000 доларів. «У тебе всі вдома, щоб просити в мене такі гроші?» – обурився форвард. І дочекався-таки епохи YouTube.
Товариський матч
Україна – Угорщина – 1:3
Голи: Гецко, 90 – Шалої, 61, Кіпріх, 70, 84, з пен.
Україна: Кутепов, Лужний, Нікіфоров, Беженар, Третяк, Ковалець, Цимбалар, Шелепницький, Погодін (Сак, 56), Саленко (Гецко, 59), Щербаков (Гусєв, 69)
Угорщина: Брокхаузер (Томаш Балог, 88), Шимон, Лімпергер (Тібор Балог, 58), Мартон (Іллеш, 82), Вінце, Лерінц (Ковач, 86), Монош, Телек, Ліпчеї, Кіпріх, Шалої (Пішонт, 74)
Попередження: Ковалець – Монош, Шалої
«На жаль, часу на підготовку до матчу не було. Тому ми зробили акцент на гравцях колишньої Вищої ліги СРСР, – пояснив Віктор Прокопенко після матчу. – Щоб успішно виступати на міжнародній арені, потрібно серйозно готуватись до зустрічей з різними суперниками. Зокрема, запросити всіх найсильніших українських футболістів, які грають у закордонних клубах». Натомість його візаві, румунський наставник збірної Угорщини Емерік Еней зробив лаконічний реверанс ввічливості: «Українська команда – серйозний суперник».
*******
Попрацювати над розбудовою збірної України Прокопенко не встиг. У якості головного тренера «синьо-жовтих» він провів ще два матчі – проти США (0:0) та все тієї ж Угорщини (1:2), після чого зосередився на роботі з «Чорноморцем».
По-різному склалася доля футболістів, які взяли участь в тому історичному матчі. Юрій Нікіфоров та Ілля Цимбалар переїхали в Білокам’яну і стали легендами московського “Спартака» та збірної Росії. Цимбаларя, до слова, вже понад 3 роки немає серед живих. Переметнувся на північ і Олег Саленко. За російську націоналку форвард провів 8 матчів, у яких забив 6 голів. При цьому «Сало» встиг стати найкращим бомбардиром Кубка світу-1994.
Талановитий нападник Сергій Щербаков (на фото), ставши гравцем лісабонського «Спортінга», у грудні 1993-го потрапив у серйозну ДТП. Про кар’єру довелося забути – футболіст пересів у інвалідний візок. На той момент йому було лише 22 роки.
Матч проти Угорщини так і залишився єдиним у доробку капітана Юрія Шелепницького. Чому? «У тому році я підписав контракт із «Трабзонспором», а збірна лагодилася до турне Сполученими Штатами, – пояснює Шелепницький. – Поїздку можна було назвати такою собі прогулянкою, адже їхали до української діаспори. Запросили й мене, на що я відповів: «Хлопці, не можу. У мене професійний контракт, потрібно їхати на тренувальний збір».
Варто сказати, що в той час у збірній не було адміністратора, який би відповідав за організаційну роботу. Тобто, мені б довелося самотужки, в авральному порядку, мчати зі США в Ганновер, де у «Трабзонспора» мав відбутися запланований збір. Білета тобі ніхто не придбає, ніхто не допоможе підказкою… Покійний Банніков, тодішній голова Федерації, нехай земля йому буде пухом, відреагував радикально: «Якщо не їдеш у США, тебе більше не запрошуватимуть».
Аналогічно – лише 1 матч – зіграв і Сергій Погодін. Після одіссеї чемпіонатами Голландії, Іспанії та Ізраїлю футболіст осів у Донецьку. І навіть окупація Донбасу не переконала його змінити місце дислокації. Ігор Кутепов провів за збірну ще 3 матчі, у яких пропустив 3 м'ячі. Останнім часом працював над розвитком клубу «Металіст 1925». Сергій Беженар викликався у національну команду впродовж 5 років – зіграв 23 матчі, забив 1 гол. Сергій Ковалець провів у синьо-жовтій футболці 10 матчів, зате згодом вдосталь попрацював на посаді головного тренера збірної України U-21.
Одесити Юрій Сак, Іван Гецко та Сергій Гусєв на трьох зіграли 19 матчів, у яких забили 1 гол. Два поєдинки провів оборонець Сергій Третяк, який у 90-х став легендою єрусалимського «Бейтара» і отримав ізраїльське громадянство.
Тож у підсумку із команди першого скликання лише Олег Лужний став абсолютно незамінним виконавцем на наступні 11 років. Більше того, дуже скоро Олегу Романовичу дісталася капітанська пов'язка. Він носив її із гідністю – як справжній патріот своєї держави.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
