Як ми здобували футбольну незалежність
Розмови про футбольну незалежність України пішли десь з початку 1990 року. А першою в радянській імперії грюкнула дверима Грузія — в лютому 1990-го проголосила футбольну самостійність країни і відкликала свої команди з чемпіонату СРСР. У березні, зігравши тільки один матч, литовський «Жальгіріс» теж вийшов із союзного чемпіонату. 20 березня 1990 року у газеті «Молодь України» було надруковано статтю «Чемпіонат України? А чому б і не спробувати?», яка спричинила широку й зацікавлену дискусію. Був і «Відкритий лист до «Спортивної газети», до всіх футболістів», якого підписав, зокрема, й Л.М.Кравчук. Спортивні журналісти намагалися якось підштовхнути політичні кола до радикального вирішення цього питання. Міністерство закордонних справ таки надіслало до ФІФА листа. У вересні 1990 року міністрові закордонних справ УРСР А.М.Зленку надійшов лист-відповідь із штаб-квартири ФІФА в Цюріху за підписом Генерального секретаря Й.Блаттера. Він повідомив, що не може йти мови про прийом Української федерації футболу до ФІФА: «Якщо Українська РСР одержить політичну незалежність, то тоді Ви могли б звернутися із заявою про прийняття в члени ФІФА». У грудні того ж 1990 року Федерація футболу України під натиском громадськості все ж розглянула варіанти проведення чемпіонату республіки, але обмежилася половинчастими рішеннями.
Віктор Банников
Основні події розгорнулись наприкінці 1991 року. У вересні виконком Федерації футболу УРСР змінив назву організації на «Федерація футболу України». Підтримавши ідею проведення національного чемпіонату, виконком ФФУ переніс розгляд його структури на грудень. На вимогу голови ФФУ Віктора БАННИКОВА питання про структуру змагань 1992 року було знято з порядку денного виконкому Федерації футболу СРСР. 1 грудня 1991 року громадяни України проголосували за Незалежність своєї країни. 13-14 грудня відбувся пленум Ради ФФУ. Головні тези підсумкової заяви Ради Федерації футболу України:
— Федерація футболу України є самостійною, незалежною, громадською організацією, що не входить до складу федерацій футболу інших держав.
— З метою розвитку рівноправних відносин з федераціями футболу інших держав, Федерація футболу України є організацією відкритою для співробітництва.
— Федерація футболу підтверджує свою прихильність цілям і принципам статутів ФІФА та УЄФА і зобов`язується їх виконувати.
Розпочався новий відлік часу українського футболу. Тепер самостійного. Були відправлені факси до ФІФА та УЄФА з повідомленням про те, що Федерація футболу України стала на шлях незалежності і визнання міжнародними організаціями. В кінці лютого 1992 року агентство Франс Пресс, розповсюдило інформацію про те, що ФІФА, не очікуючи свого Конгресу, надала статус тимчасового членства федераціям України, Грузії, Словенії та Хорватії. Зроблено це було для того, щоб асоціації цих країн могли заздалегідь будувати свої відносини з футбольними федераціями інших країн, а їхні футболісти — брати участь в товариських матчах на рівні збірних.
Спочатку була ідея
Ідея щодо проведення першого матчу збірної України носилася у повітрі ще відтоді, як тільки на адресу ФФУ прийшли відповідні документи з ФІФА і УЄФА. Довелося «перелопатив» чимало і довідників, і газет, і, звичайно, інтернетівських видань, намагаючись знайти відповіді на питання: «хто, де й коли» подав ідею проведення першого матчу національної збірної. І потративши чималенько часу, таки вдалося знайти вирізку з однієї із закарпатських газет з інтерв’ю з покійним Юрієм Гецьком, відомим на Закарпатті громадським діячем. Це інтерв’ю, хоча й неповністю, приводимо тут, із нього можна дізнатися багато цікавих речей.
«… все почалося з того, що до мене за підтримкою провести товариський матч двох збірних звернувся мій добрий приятель з Будапешта Золтан Модьорі, тодішній менеджер олімпійської збірної Угорщини. Я залюбки сприйняв таку цікаву та корисну ідею, розвинув її та разом з Валерієм Онуфером і Степаном Сельменським просунув далі — аж до проведення футбольного поєдинку. Відтак ми з Золтаном Модьорі поїхали у Київ, куди для «підтримки» взяли нашого відомого земляка Йожефа Сабо й зустрілися із керівником футбольної федерації України Віктором Банниковим. Він уважно вислухав нас і сказав, що ідея цікава, вона заслуговує на цілковите схвалення. Тим паче, ініціатива вписувалася у «політичний» контекст, адже Угорщина першою визнала суверенітет і незалежність нашої держави. Прямо при нас він зателефонував кільком футбольним функціонерам Держкомспорту, відповідальним за цю сферу особам у Кабмін (тоді ще Уряд), і за лічені хвилини попередньо було погоджено дату, місце й час проведення зустрічі… «Стрілку набили» на 29 квітня в Ужгороді, стадіон «Авангард», що вселяло оптимізм і радувало серце: перший матч збірна проведе не будь-де, а в Ужгороді, до того ж не будь із ким, а з сусідами-угорцями. Усі учасники перемовин були втішені, що так швидко розв’язалося це «футбольне» питання. Отже, з цієї нагоди на столі з’явився презент — пляшка закарпатського коньяку «Тиса». А потім ще одна, згодом цим самим жестом «відповів» господар кабінету»…
До матчу
Організація матчу, нехай навіть товариського, виявилося справою нелегкою для співробітників апарату ФФУ. Достеменно відомо, що спочатку датою зустрічі визначили 22 квітня, а місцем проведення — Республіканський стадіон у Києві. Але новостворена федерація, як і вся країна в цілому, переживала, цілком зрозуміло, фінасові труднощі. Тому в цілях економії, і, не в останню чергу, за проханням угорців, гру перенесли до Ужгорода, ближче до кордону. «Під суперника» скоригували і дату проведення матчу — 29 квітня. З цих же меркантильно-фінансових міркувань вирішено було в першому матчі збірної відмовитися від послуг наших «іноземців», зокрема, Чанова, Литовченка, Протасова, Заварова, Бєланова, Лютого, оскільки їм за загальноприйнятими міжнародними нормами потрібно було відшкодовувати (валютою) проїзд в обидва кінці… Не змогли взяти участь у грі ще два наші легіонери — Михайличенко і Кузнєцов, які того ж дня, 29 квітня, за попередньою домовленістю, в Москві на полі «Лужників» мали виступати за збірну СНД проти Англії.
Загальновідомий факт, що спочатку головним тренером збірної на цей матч планувалося призначити Валерія Лобановського, у якого спливав термін контракту з федерацією Об’єднаних Арабських Еміратів. Принаймні він отримав офіційну пропозицію від ФФУ. Але в силу того ж таки контракту Валерій Васильович не зміг відгукнутися на пропозицію. Тож першого наставника національної команди довелося обирати з-поміж членів тренерської ради, до якої увійшли Євген Кучеревський («Дніпро»), Євген Лемешко («Торпедо» Запоріжжя), Євген Прокопенко («Чорноморець»), Анатолій Пузач («Динамо» Київ), Юхим Школьников («Буковина»). Пізніше до цього тренерського штабу приєднався і Валерій Яремченко («Шахтар»). Але вже ближче до матчу з командою залишилися троє спеціалістів: Пузач, Яремченко і Прокопенко, останній з яких врешті і став головним і не в останню чергу тому, що кістяк збірної склали одесити.
Проблемою стало і визначення складу команди. Перший список з 33-х футболістів довго «тасувався» і врешті зупинилися на 20 футболістах з п’яти клубів. «Чорноморець» делегував до збірної 8 гравців, «Динамо» — 7, «Шахтар» — 3, по одному — «Дніпро» і запорізький «Металург». А тепер поіменно: воротарі — Кутєпов («Динамо»), Гришко («Чорноморець»), захисники — Лужний, Ю.Мороз («Динамо»), Никифоров, Третяк («Чорноморець»), Драгунов («Шахтар»), Беженар («Дніпро»), півзахисники — Анненков, Ковалець, Заєць («Динамо»), Шелепницький, Сак, Цимбалар («Чорноморець»), Погодін («Шахтар»), Дудник («Металург»), нападники — Саленко («Динамо»), Гецько, Гусєв («Чорноморець»), Щербаков («Шахтар»).
Підготовка до поєдинку була «зім’ятою» — короткочасною, бо не зовсім вписувалася до календарних планів наших команд. Динамівці після важкого і невдало проведеного групового турніру Кубка європейських чемпіонів упродовж восьми днів зіграли три поєдинки чемпіонату України і тільки наступного дня після останнього з них відбули в розпорядження Віктора Прокопенка. На день більше відпочивали одесити, які напередодні провели нелегку принципову зустріч з «Шахтарем». Збірники зібралися в Києві в понеділок 27 квітня. Тут (і надалі) давайте скористаємося спогадами безпосередніх учасників тих подій — Івана Гецька та Юрія Шелепницького, запозичених з кількох їх інтерв’ю в «УФ» та інших друкованих і електронних ЗМІ.
Нападник «Чорноморця» Іван Гецько: «Нас, одеситів, у тій першій збірній було десь чоловік сім-вісім. Ми навіть вперше зібралися в Одесі, на клубній базі, а вже звідти вилетіли до Києва. Капітаном вибрали теж одесита — Юрія Шелепницького, який користувався великим авторитетом, і не тільки серед гравців «Чорноморця». Підготовка до матчу була сумбурною, не найкращим чином організованою. «Поляни», на яких ми тренувалися, не відповідали навіть рівню команд другої ліги… В Ужгород ми прилетіли за добу до гри і розмістилися в готелі «Закарпаття». Чому грали в Ужгороді? Скоріше за все, пішли назустріч угорцям, яким було сюди легше добиратися. Вони взагалі приїхали на автобусі, адже з Будапешта до Закарпаття кілометрів 300, не більше. Звичайно, стадіон «Авангард» у повній мірі не відповідав міжнародним стандартам, але напередодні зробили ремонт в роздягальнях, душових, і навіть, пам’ятаю, лави запасних новенькі були. А щодо поля, то воно завжди там належним чином було підготовлене, адже я починав в тих місцях, знаю… Перед грою Віктор Прокопенко сказав, що хоча в нас і не було можливості повноцінно підготуватися, і не змогли навіть награти склад, все ж ми повинні дуже постаратися, аби не вдарити лицем в багнюку. Адже цей матч увійде в історію. Та так склалося, що ми «не послухалися» наставника… Та причин поразки кілька. Головна — грали «з листа», та й склад у нас був далеко не оптимальним, адже найкращі — на той час — українські футболісти грали за кордоном, а в федерації напевно не було коштів, аби їх запросити. А угорці тоді були досить сильним колективом, половина з них грали за відомі європейські клуби. Зокрема лідер їхніх атак — Кіпріх, який забив нам два м’ячі, був на провідних ролях у голландському «Фейєноорді». Так що, вважаю результат по грі».
Півзахисник «Чорноморця», капітан збірної України Юрій Шелепницький: «Пройшли роки, багато подій відбулося за цей час, але деякі моменти, пов’язані з першою грою збірної України звичайно залишилися в пам’яті. Наприклад чітко пам’ятаю, що грали в жовтих футболках, хоча власної форми, як такої, збірна тоді не мала. Здається, це була форма міланського «Інтера», на яку нашили емблеми Федерації футболу України (насправді синьо-жовту форму, де був присутній і… червоний колір, надала фірма «UMBRO». — В.Г.). Обстановка на ужгородському стадіоні «Авангард» була святкова, як не як перший офіційний матч національної збірної! Хоча, чесно кажучи, тоді якось над цим історичним аспектом особливо не замислювалися… Це тепер прийшло відчуття значимості того першого матчу в історії незалежної держави. Віктор Євгенович Прокопенко намагався нас налаштувати належним чином на гру, підкреслюючи історичність моменту. Ну, не вийшло, на жаль, що поробиш… Грали з «листа», не найсильнішим складом, за відсутності наших легіонерів. Хоча, звичайно, не можна сказати, що колектив був у нас слабенький».
Віктор ПРОКОПЕНКО
— Вас призначили головним тренером, коли вже був відомий суперник, дата і місце проведення. Як поставилися до цієї пропозиції?
— А що мені залишалося робити?! Погодився. Розумію нашу Федерацію — треба швидше виходити на міжнародну арену, заявляти про себе. На жаль, часу на підготовку до матчу з угорцями не було. Тож зробили акцент на гравців колишньої вищої ліги СРСР.
— Що потрібно для того, щоб збірна України стала командою світового рівня?
— Щоб успішно виступати на міжнародній арені, треба серйозно готуватися до матчів з різними суперниками. Зокрема, запросити всіх найсильніших українських футболістів, які грають в зарубіжних клубах. Серед них — Юран, Михайличенко, Протасов, Литовченко, Кузнєцов. Перевірити ветеранів — Чанова, Баля, Заварова. Бєланова.
— Чи складено календар ігор головної команди країни?
— Календаря виступів збірної поки що немає. Є попередня домовленість, що 27 червня збірна України гратиме в Нью-Йорку з командою США.
— Чи виникали проблеми: кому грати за збірну СНД, а кому — за Україну?
— Федерація футболу країни дозволила грати за збірну СНД лише тим футболістам, які здобули путівку на фінальний турнір чемпіонату Європи.
Імре ЕНЕЇ
— Під вашим керівництвом румунська «Стяуа» здобула Кубок чемпіонів, а в Суперкубку УЄФА обіграла київське «Динамо»…
— Тоді динамівці помилилися лише один раз, — згадує Енеї. — Та це коштувало їм Суперкубка. У Києві завжди була чудова команда, а її гравці постійно складали основу національної команди.
— Як ставитесь до збірної України, яка виходить на міжнародну арену?
— Для мене кожний матч важливий. Тож і хлопців налаштовуватиму на перемогу. Ми готуємося до першого відбіркового матчу чемпіонату світу, й українська команда — серйозний спаринг-партнер.
— Однак вам не вдалося зібрати всіх найсильніших гравців?
— Відсутні лише травмований Детарі з «Болоньї» та голкіпер Петрі, якого не відпустив бельгійський «Гент».
— Сьогодні Угорщина і СНД в одній відбірковій групі світової першості. Може так трапитися, що суперником замість СНД стане Україна. А проти кого хотів би грати Енеї?
— Мене влаштовує варіант з Україною. Адже в ній завжди грали футболісти угорської національності. А проти своїх легше грати…
Матч
«Український футбол» №21-22, травень 1992 року
На матчі Україна — Угорщина 29 квітня 1992 року в Ужгороді був спеціальний кореспондент газети «Український футбол» Микола Моторний. Пропонуємо його стенографічний звіт.
1—10 хвилини. Зустріч розпочалася без будь-якої розвідки, ініціативою відразу ж оволоділи господарі поля. На 3 хвилині потужного удару з-за меж штрафного майданчика завдав Шелепницький, але м’яч потрапив у стійку воріт. Через кілька хвилин штрафний з 18—20 метрів прямо проти воріт виконував Никифоров, і воротар гостей ледве перевів м’яч на кутовий.
11—15 хвилини. Натиск на ворота угорців не вщухає, наші футболісти діють з неабиякою самовіддачею. Упродовж кількох хвилин вони двічі подають кутовий, але до влучних ударів справа не доходить.
16—20 хвилини. Ситуація на полі не змінюється. В один з моментів лівий захисник Третяк проходить з м’ячем через усе поле, грає в стінку з Погодіним і вривається в штрафний майданчик угорської команди. Удар, проте, несильний, і Брокхаузер ногою відбиває м’яч.
21—25 хвилини. Перший контрвипад угорців. Кіпріх на правому фланзі обігрує суперника і на високій швидкості, зрізуючи кут, наближається до штрафного майданчика. Ситуацію виправляє Беженар. Гості помітно нервують і кілька разів підряд грубо порушують правила (дісталося найактивнішим — Цимбалару та Третяку). Як наслідок — дві жовті картки.
З м’ячем Олег Саленко.
26—30 хвилини. Кіпріх безцеремонно збиває з ніг Погодіна. Наші, захопившись атаками, пропускають контрвипад суперника. Монош з правого флангу переводить м’яч у центр штрафного майданчика, і Кіпріху вже, здавалось, ніхто не спроможний перешкодити. Але дивовижну реакцію і неабияку вправність демонструє Лужний.
31—35 хвилини. Уперше вступає в гру Кутєпов. Никифоров відкинув йому м’яч. Ще одна спроба швидкого прориву, та Никифоров з-під ноги у Шолої відбиває м’яч своєму воротареві.
36—45 хвилини. Гра помітно вирівнялася. На 37 хвилині гості завдали першого прицільного удару по воротах Кутєпова. Відразу ж слідує небезпечна подача з правого флангу, та наш воротар напоготові. Відповідь не затрималася: Третяк проходить лівим флангом, але б’є по воротах несильно. На передостанній хвилині грубо помиляється наш захист, лише в останню мить виправляє помилку Никифоров.
46—50 хвилини. Угорці міцно захопили плацдарм у середині поля, й атакують, хоча й з обачністю.
51—55 хвилини. У штрафному майданчику нашої команди падає Шолої, та свисток судді мовчить. Саленко виграє повітряну дуель у свого опікуна, проте пробити з близької відстані йому не дозволяють.
56—60 хвилини. Кілька небезпечних атакуючих спроб угорців. Знову помиляються захисники команди України, але Никифоров останньої миті чисто відбирає м’яч у Мартона. Останній через хвилину знову на зручній позиції, та б’є вище воріт. Українці спромоглися на одну контратаку, котру завершував Погодін.
61—65 хвилини. Чудова нагода забити м’яч знову змарнована господарями: Сак, маючи кілька варіантів продовження атаки, обирає не найкращий — передача на дальню штангу неточна. Зрештою, Вінце проходить лівим флангом, який залишив напризволяще Лужний, і чітко прострілює вздовж воріт — удар Шолої з кількох метрів і — 0:1.
66—70 хвилини. Українці кинулися відігруватися. М’яч у Цимбалара за кілька кроків до цілі — блискуче грає Брокхаузер.
71—75 хвилини. Що називається, на рівному місці падає Никифоров, і Кіпріх без супротиву «розстрілює» ворота — 0:2. Господарі помітно занервували. Жовту картку отримує Ковалець. Помиляється Беженар, але становище рятує Третяк. У штрафному гостей Гусєв — м’яч потрапляє в сітку… з протилежного боку.
76—80 хвилини. Сак опісля подачі кутового головою спрямовує м’яч у ворота, та шлях йому перепиняє захисник Монош. Але гру ведуть гості. Не використовує зручну нагоду Мартон. Натомість Льорінц діє сміливо і вміло — Никифоров зупиняє його прохід у штрафному майданчику тільки підніжкою. Пенальті чітко реалізує Кіпріх — 0:3.
80—90 хвилини. Двічі вдало грає Кутєпов. Ініціатива в гостей. Але на останніх секундах Гецько потужним ударом зі штрафного забиває таки м’яч престижу.
За мить м’яч після удару Івана Гецька затріпоче в сітці.
Юрій Шелепницький: «За рахунку 0:1 у мене був хороший момент для взяття воріт, але м’яч після удару попав в штангу. Забий я тоді, став би автором першого голу української збірної. Натомість відмітився Гецько, і це справедливо, адже Іван грав у рідних стінах — сам він закарпатський. Мабуть пів-стадіону прийшло за нього вболівати. Гецько вийшов на заміну і в кінці матчу забив дальнім ударом зі штрафного».
Іван Гецько: «На останніх хвилинах, вже програючи 0:3, ми отримали право на штрафний десь в метрах 22-23-х від воріт. Воротар угорців стінку розташував не зовсім правильно, бачу — кут відкритий. Я розігнався, пробив на силу і попав. Приємно було, що забив на рідному стадіоні, де починав свою футбольну кар’єру».
29 квітня 1992 р. 17:00. Ужгород. Стадіон «Авангард». +22С. 13000 глядачів.
Арбітри: Вадим Жук (Білорусь), Валерій Авдиш, Володимир П’яних (обидва — Україна).
Голи: 0:1 — Шаллої (61), 0:2 — Кіпріх (70), 0:3 — Кіпріх (84-пен.), 1:3 — Гецько (90).
Попередження: Ковалець (73) — Монош (21), Шалої (25).
Після матчу
ОЦІНКИ ФАХІВЦІВ
Мирослав КУСЕНЬ (голова Федерації футболу Львівської області):
Кутєпов — 7,5; Лужний — 8; Никифоров — 5; Беженар — 8; Третяк — 7; Ковалець — 6,5; Цимбалар — 6,5; Шелепницький — 8; Саленко — 7,5; Погодін — 8; Щербаков — 6,5; Сак — 6; Гецько — 7; Гусєв — 6.
Володимир ТРОШКІН (заслужений майстер спорту):
Кутєпов — 7; Лужний — 6; Никифоров — 5; Беженар — 5; Третяк — 7; Ковалець — 7; Цимбалар — 7; Шелепницький — 6; Саленко — 6; Погодін — 7; Щербаков — 6; Сак — 6; Гецько — 7; Гусєв — 6.
Багато років по тому…
Юрій Шелепницький: «Чи були преміальні за матч? Та ви що? Які там преміальні! Ми хотіли було залишити на пам’ять форму, в котрій грали в цьому матчі, але нам не дали цього зробити, зібравши після гри усі футболки. Власне, нас ще перед грою попереджали, аби ми з угорцями ними не обмінювалися. Врешті залишився спортивний костюм фірми «UMBRO», який я зберіг як реліквію. А ще маю приз найкращого гравця матчу в складі нашої збірної — сувенір, виготовлений з дерева закарпатськими народними умільцями — гуцул з сокирою».
Іван Гецько: «Преміальні? Та які там преміальні, про що ви говорите? Тоді ніхто про це й мови не вів. Можливо при більш вдалому результаті і було б якесь заохочення, але зарані ніхто нічого на цю тему не казав. Ну, а раз програли, то ніхто до цього питання не повертався. Після гри нічого не відмічали. Все в робочому порядку: повернулись до готелю, повечеряли, пішли відпочивати. А зранку всі роз’їхалися по своїм клубам. Та й не зациклювалися ми тоді на тому, що матч був особливим, це прийшло пізніше… Останнім часом, інколи передивляюся відео цієї гри, нарешті воно з’явилося і в Інтернеті. А колись мені казали, що всі матеріали з матчу втрачені. Я в це не вірив, якщо гра транслювалася по центральному телеканалу? Тільки десь 2000-го року мені вдалося знайти запис гри. А незадовго до цього один спритний хлопець, знаючи цю мою зацікавленість, пропонував відео мого голу угорцям чи то за 500, чи то за 1000 доларів, не пам’ятаю».
Ось такою простенькою була афіша матчу.
Офіційна програма до матчу не виходила. Футболофіли — колекціонери футбольних програм — все ж вважають за потрібне мати в своїх зібраннях ось цю альтернативну програму, яку болільники могли придбати в Ужгороді 29 квітня 1992 року напередодні історичної гри.
Раритет — квиток на перший матч збірної України.
Василь ГНАТЮК
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
