- Олександр, який слід в твоєму футбольному життя залишила збірна України?
- Ніколи не забуду вихід на чемпіонат світу в 2005 році. Я хоч і грав не так часто, але знаходився в цій, вважаю, великий команді.
- Шанс поїхати в Німеччину у тебе був?
- Був, але я його не використав. Головний тренер «Дніпра» Олег Протасов трохи допоміг (посміхається). Сам винен, звичайно. Приїхав зі зборів, трохи розслабився, і мене відразу перевели в дубль.
- Без ігрової практики потрапити в збірну тоді було нереально?
- З «Дніпра» - ні. З «Динамо»-3, може, і реально (посміхається).
- Дебют за збірну пам'ятаєш?
- Смутно. Це було за часів Леоніда Буряка. Ми літали в Японію. Поки добралися туди, сил грати вже не було. Грали - так собі. З рахунком 0:1 поступилися.
- Найбільш пам'ятний матч - в Туреччині?
- Та скільки я там зіграв - вийшов в кінці матчу (посміхається). Я б і не вийшов, але там були кадрові проблеми.
- Зіграв ти в Стамбулі 29 хвилин, але твій гольовий пас досі по телевізору крутять. Ти тоді кому віддавав - Юрію Дмитруліну чи Андрію Шевченку?
- Дмитруліну, звичайно. Але Шевченко вступив, як справжній форвард.
- Після цього матчу, по суті, і вирішилася доля володаря Золотого м'яча...
- Натякаєш на те, що я йому допоміг? Не треба перебільшувати. Рахунок на той час вже був 2:0, так що цей гол нічого не вирішував. Хоча перед матчем, пам'ятаю, Олег Блохін так і сказав: «заб'єш, Андрій, два м'ячі - і Золотий м'яч твій». Так і вийшло.
- Як вважаєш, в якості тренера у Шевченка робота йде?
- Мені подобається, як змінюється гра команди. Але будь-якого тренера судять по результату, тому якщо ми не виграємо у Фінляндії, то я Андрію Миколайовичу не заздрю. Хоча повинні виграти...
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
