– Вам пощастило пограти під керівництвом великого Валерія Лобановського. Як він заряджав команду на вирішальні матчі? Що було в його словах/вчинках такого, що змушувало гравців ставати єдиним цілим та давати бій європейським грандам?
– Він заряджав команду, як тільки з'являвся в роздягальні або десь ще (посміхається). Його авторитет та харизма дуже сильно діяли на гравців. Особисто мені нічого не потрібно було казати, бо я все розумів за його поглядом. Якщо я десь недопрацював, він обов'язково мені про це скаже йвимагатиме виправитися. І при цьому не буде підвищувати голос, а просто знайде правильні слова, щоб викликати у свого підопічного потрібну реакцію. Коли він сидів на лавці, всі гравці відчували його присутність та грали не лише для вболівальників, але й для нього.
– Могли би спрацювати його методи зараз?
– Не думайте, що його методи були якісь особливі. Він був живою людиною, просто у ньому поєднувалося дуже багато хороших якостей. Багато хто відзначає, що він був хорошим психологом. І дійсно, він міг знайти підхід та правильні слова для кожного гравця. На той момент команда була єдиним цілим, тому що всі гравці розуміли один одного, оскільки розмовляли однією мовою, а також усвідомлювали, що таке Динамо Київ й яка конкуренція була на той момент у команді. Якщо пам'ятаєте, через команду 1998-1999 років проходило багато гравців. Лобановський завжди казав: «Беріть мені якомога більше гравців, а там я вже розберуся. Ті, хто виживе та витримає конкуренцію, й складуть кістяк. З іншими будемо розлучатися». І такий підхід дуже правильний для команд, які хочуть досягти великих цілей – якщо конкуренція на кожній позиції, то й футболісти зростають у професійному плані.
– Кого з гравців Динамо кінця 90-х (не беручи до уваги Реброва, Шевченка та Шовковського) Сергій Ребров-тренер дуже хотів би бачити в команді, яку він очолює?
– Складно когось виокремити, оскільки тоді всі хлопці були на слуху, й ми цілком могли досягти найвищих цілей. Ми були єдиним цілим. Зараз, наприклад, я також вимагаю від підопічних, щоб усі вони розуміли свою роль на футбольному полі. Адже, незалежно від займаної позиції, кожен із них є важливим виконавцем у нашій команді.
– Сергію Станіславовичу, чи дивилися ви фінал ЛЧ-1999 між «Баварією» та «Манчестер Юнайтед»? Якщо так, то які емоції переживали?
– Я намагаюся жити сьогоднішнім днем. Звичайно, тоді ми всі дуже переживали через те, що не вдалося вийти до фіналу. Але спостерігаючи за ходом матчу, я просто насолоджувався грою й передусім звертав увагу на гру футболістів свого амплуа. І, звичайно, нікого не могла залишити байдужим кульмінація того матчу: коли практично всі повірили в перемогу «Баварії», гравці «Манчестер Юнайтед» зробили справжнє диво. Подібні розв'язки подобаються вболівальникам, але, думаю, добряче псують нерви всім тренерам тагравцям.
– Що стало найбільшим потрясінням у кар'єрі – виліт за крок до фіналу Ліги чемпіонів у 1999-му або невдача у стикових матчах зі Словенією в тому ж році?
– Я пам'ятаю багато невдач – і в протистоянні з Хорватією в 1997-му, і з тією ж Словенією в 1999-му. Дійсно, вважаю, що на той момент наша збірна заслуговувала бути на великих турнірах, але не вистачило самої малості, маленького завершального кроку. Звичайно, ми всі дуже переживали з цього приводу, але я абсолютно ні про що не шкодую. Я прожив хороше життя у футболі як гравець, і зараз мені подобається життя тренера. Необхідно жити сьогоднішнім днем, забуваючи те, що було вчора, але при цьому аналізуючи помилки та не повторюючи їх.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
