Він належить до тієї когорти людей, які не звикли хизуватися своїми досягненнями. «Не люблю ось цього – «я, я, я», – каже Володимир Васильович. – Люблю говорити не про себе, а про команду загалом. Без команди я ніхто».
Взагалі, за час особистого спілкування почув від пана Безсонова спробу підкреслити свої заслуги лише раз, та й то як спробу висловити реверанс на адресу видатного динамівця 60-х Андрія Біби: «То тільки ми з Андрієм Андрійовичем могли зіграти на всіх позиціях, крім воротарської».
Андрій Біба та Володимир Безсонов
Витягнути Безсонова на інтерв’ю – справа вкрай непроста. Ця розмова теж попередньо не планувалася. Порозмовляти домовилися в рамках спільного проекту «Футбол 24» і громадської організації «Друзі Динамо» до 90-річчя київського клубу. Проекту, до якого залучаємо лише видатних динамівських капітанів. Власне, після виконання «обов’язкової програми» запропонував великому динамівцеві вийти за рамки напередодні обумовленого. Пан Безсонов погодився.
«Приїхав до Києва восени 1975-го, 17-річним»
– Володимире Васильовичу, в динамівській історії було чимало видатних гравців. Але далеко не про кожного фанати через десятки років після завершення кар’єри продовжують співати пісні.
– Щоб тебе поважали, справі, якою займаєшся, треба віддатися повністю. По-друге, на поле завжди треба виходити з єдиною метою – вигравати. Вболівальник цінує, коли футболіст намагається виграти і віддає для цього на полі всі сили.
– Дивно те, що ви, вихованець харківського футболу, в Динамо потрапили швидше, ніж у «Металіст».
– Якось так вийшло. Виступав за харківський інтернат, у якому я, до речі, не вчився. Проводили матч з київським Динамо. Тоді на мене звернув увагу Михайло Коман. Невдовзі до Харкова приїхав селекціонер киян Анатолій Сучков і запросив мене в Динамо офіційно.
Приїхав до Києва восени 1975-го, 17-річним. Ще й пощастило потрапити на стадіон, на матч Суперкубка Європи, в якому наша команда перемогла 2:0 Баварію. Зрозуміло, що від усвідомлення того, що завтра тренуватимуся поряд з цими футболістами, хвилювався страшенно. У Динамо грали лише мої кумири. То було щось неймовірне. З іншого боку, хотілося ж стати такими, як вони. То була дитяча мрія.
– Пам’ятаєте свою першу розмову з Лобановським?
– З вокзалу приїхав на стадіон Динамо. Сидів і чекав, поки Валерій Васильович з’явиться, тут, на другому поверсі. Лобановський зайшов, привітався, познайомився ближче. Нічого особливого він мені тоді не говорив.
«Травми – невід’ємна риса у нашому виді спорту. Щоб не звертати на це уваги, треба полюбити свій біль»
– 1976-й був дивним для нашого часу періодом, коли динамівська основа разом з тренерським штабом готувалася до Олімпіади під маркою збірної СССР, а в складі киян у чемпіонаті Союзу грали фактично дублери.
– У тому дублі теж не бракувало досвідчених виконавців – Олександр Дамін, Валерій Зуєв, Сергій Кузнєцов. Для нас, молодих, то був шанс набратися досвіду і зарекомендувати себе на найвищому рівні. Мабуть, якось себе проявив, раз восени, коли Олімпіада завершилася, Лобановський поступово почав підпускати мене до основного складу. Нехай грав не постійно й по кілька хвилин, але то теж був досвід, який допоміг у майбутньому.
– Поряд з вами у середній лінії грали такі досвідчені люди, як Володимир Мунтян. Думаю, щоб не отримувати на горіхи, мусили діяти максимально дисципліновано.
– Не треба звертати уваги на те, що старші футболісти тебе сварять. Без цього ніяк. Треба приглядатися, що такі гравці, як Мунтян, роблять на полі. Мені приємно, що ще з тим складом у 1977 році зумів стати чемпіоном СССР. Пізніше був з Динамо першим ще п’ять разів, але це прем’єрне золото назавжди залишиться особливим.
1977 рік. Перед товариським матчем Фіорентина – Динамо
– Власне, у той час перемагали всі команди, у складі яких ви виступали.
– Маєте на увазі юнацький чемпіонат Європи в Угорщині і юніорський чемпіонат світу в Тунісі? Гарне покоління підібралося, в якому виділялися не лише москвичі чи кияни, але й львів’яни Андрій Баль, Григорій Батич, харків’янин Валентин Крячко. Але, повторюся, заслужити від Лобановського довіру увійти в одну обойму і регулярно виходити на поле разом з представниками команди 1975 року було набагато важче.
– У дебютному матчі юніорського чемпіонату світу ви отримали першу серйозну травму – суперник розпоров вам шипами бутсів ступню.
– Ще з тих років засвоїв, що без самопожертви в футболі не досягнеш нічого. А в нас у Динамо всі були такими жертовними. В поєднанні з високою виконавською майстерністю це приносило результат. Усе повинно бути в комплексі – техніка, тактика, жертовність. Якась із цих рис окремо взята – добре, але видатних результатів з нею не досягнеш. Травми – невід’ємна риса у нашому виді спорту. Так, болить. Щоб не звертати на це уваги, треба полюбити свій біль.
– Це можливо?
– Звичайно. І тоді біль вже не сприймається як біль.
«На Маракані поле довжелезне, мабуть, цілий гектар»
– Наприкінці 70-х збірну СССР очолював спартаківський тренер Костянтин Бєсков. У команду з киян він кликав лише вас і Сергія Балтачу. Стиль гри теж був відповідний.
– Думаєте, ми не могли грати в короткий пас? Повторюю, що з технікою в усіх динамівців все було гаразд. Тому й адаптуватися до футболу Бєскова було не складно. Та й футбол ми демонстрували цілком пристойний. Особливо коли у 1980-му, незадовго до московської Олімпіади Бразилію з Тоніньо Серезо, Сократесом і Зіко на Маракані перемогли. Той матч був присвячений 30-річчю відкриття найбільшого в світі стадіону.
– Впродовж перших хвилин 30-ти бразильці не давали гостям підняти голови. Правда, забили лише раз, а крім того, Зіко ще й не реалізував пенальті.
– Ми мусили адаптуватися до незвичних умов. Поле там довжелезне, мабуть, цілий гектар. Зі свого штрафного майданчика чужих воріт не видно. Та й сама 200-тисячна чаша теж вражала й тиснула. Також свій відбиток наклав перегляд матчу за участю ветеранів бразильського футболу. Грали вони перед нами. Вава, Діді, Гаррінча – то ж не люди, а легенди! Пеле, тоді, здається, не було. З Королем футболу зустрівся трохи пізніше, під час відкриття стадіону в Лос-Анджелесі. Тоді ж у Ріо-де-Жанейро витратили якийсь час, щоб оговтатися. Гра Сократеса, Тоніньо Серезо досі перед очима. Видатні майстри того часу.
«Не люблю, коли мене асоціюють лише з травмами»
– Колись ви сказали, що 1980-й був єдиним у вашій кар’єрі сезоном, в якому вдалося уникнути травм. Решта кар’єри схожа на героїзм.
– Я вас прошу: не треба робити з мене жертву. Ще скажуть, що виходив на поле на милицях. Не люблю, коли мене асоціюють лише з травмами. Так, часто доводилося грати через біль. Але ж не я один такий був. А що мені було берегтися? Може, ліз у стики трохи частіше, ніж інші. Тоді б ні на чемпіонатах світу не зіграв, ні Кубка кубків не виграв би. Взяти 1986-й. відіграли у Москві матч з «Торпедо», додому поверталися потягом. В купе відчув, що не можу повернути голови. Звернувся до лікаря. Після приїзду до Києва зробили знімки. Виявилося, що в мене перелом третього і четвертого хребців. Вдягнули на шию бандаж. Вилікувався. Хоча медики говорили, що про футбол можу забути. Ви ж розумієте, лікарі – дилетанти. Бачить, що поламана шия і забороняє ходити, а то можуть атрофуватися всі кінцівки. Але то їхні проблеми. Точніше, у мене проблем не було.
– Нещодавно спілкувався з Володимиром Лозинським. Він згадував, як розтягнене на всю ніч обговорення матчу Динамо – Дніпро у компанії з вами, Дем’яненком і Балем коштувало йому місця в заявці на чемпіонаті світу-1992.
– То коли Володя на літак спізнився (усміхається). Буває. У мене, правда, все було гаразд. Я встигав усюди.
«Уся Москва на вухах після твоєї заяви»
– А правда, що горілки ви випили більше, ніж ті журналісти, яким ви про це сказали в інтерв’ю років десять тому, з’їли борщу?
– (Сміється). Знаєте, як те все було? Приїхала людина з Москви, сидить навпроти і намагається витягти з мене розповідь, як я пив чи курив. «Пив і курив, – відповідаю. – Далі що?» «А де ви пили, а з ким?» – не вгомониться той. «Слухай, ти мене вже замучив. Я стільки випив, що ти борщу за все своє життя не з’їв, б…», – сказав уже тоді, коли диктофон начебто був вимкнений. Ми просто сиділи і розмовляли. А той взяв і написав. Ледь вийшла газета, як отримую дзвінок з Москви від Вагіза Хідіятулліна. Цитував, сміявся. «Уся Москва на вухах після твоєї заяви», – каже.
– Про те, як у вас на кухні «пили чай» разом із Дем’яненком і Балем хокеїсти Фетісов і Касатонов, розпитувати не буду. Свого часу мені про це розповідали інші учасники тієї вечірки. Цікавить інше. Чи спілкуєтеся зараз з Фетісовим, який зараз обіймає посаду керівника Федерального агентства з фізичної культури і спорту РФ?
– З того часу, як Слава поїхав у НХЛ, ми майже не бачилися. До Києва В’ячеслав приїжджав ще років п’ять тому. Здається, на відкриття телеканалу «Хокей». Тоді з ним бачилася донька Аня. Мене у цей час в Києві не було.
– Але повернемося до футболу. Після 15-ти сезонів у складі Динамо ви переїхали в Ізраїль. Майже там не грали, дуже швидко завершили кар’єру.
– Не хотів туди їхати. Але попросили друзі – Боря Норман, Яша Шаркінзон. До мене в Маккабі з Хайфи поїхав Вітя Чанов. Приїхав туди в грудні, після завершення чемпіонату СССР-1990. У нас розпочиналася відпустка. Зрозуміло, я був неготовим. Трохи в Хайфі потренувався, зіграв п’ять матчів і зрозумів, що то вже не те. Так, мені було лише 32. Але треба вчасно піти. Не хочу сказати, що не отримував від футболу задоволення. Але з тими болями, які тоді відчував, вже не був тим Безсоновим, якого люди запам’ятали в його найліпші роки. Звик грати на максимумі, але досягнути його вже не міг. Відчував, що там не встигаю, там недобігаю.
– Тоді ще й тривала війна у Перській затоці.
– Вона мені й «допомогла». В тому контексті, що мав виправдання. Поїхав до Києва начебто тимчасово, обіцяв повернутися, хоча знав, що нікуди вертатися вже не буду. Потім зателефонував і сказав, що приїду, коли закінчиться війна. Хоча, в принципі, нічого мене там не лякало. Так, коли жив у готелі, видавали протигази. Але розумів, що до Хайфи бойові дії не дійдуть.
– Після вашого повернення Анатолій Пузач знову виступати за Динамо.
– Так. Але мучити себе я не хотів. Якщо я в Ізраїлі не міг грати так, як хочеться, то в чемпіонаті Союзу було ще складніше. Натомість погодився працювати в Анатолія Кириловича помічником. І залишався на посаді другого тренера Динамо аж доти, доки не запропонували очолити Борисфен. У Динамо, мабуть, було спокійніше, але хотілося працювати самостійно. З чогось треба було починати. І вчитися.
– Борисфен трансформувався в ЦСКА-Борисфен, а ви знову очолили вже окреме ЦСКА. І довели команду, яка тоді мала проблеми з фінансуванням, до фіналу Кубка України-1997/1998.
– Не треба з мене робити героя. Ми зробили те, що змогли. Перемогти Динамо в фіналі шансів не було. Так само, як важко було розраховувати на перемогу над московським Локомотивом у Кубку кубків.
– Восени 2010-го Дніпро під вашим керівництвом програв Севастополю. Ви подали у відставку і з того часу тренерських посад не обіймали.
– Пропозиції були, але смислу говорити про те, що не відбулося, не бачу. Так само, як і не збираюся поки публічно обговорювати причини того, чому довелося піти з Дніпра. Пішов і пішов, нині працюю селекціонером Динамо. На цьому наразі й усе.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
