«Закінчилась велика епоха Динамо. Сумно…»
– Тіберіу, як життя? Чим займаєтеся після закінчення кар’єри?
– Я залишився у футболі – не можу просто так відійти. Вже давно отримав тренерський диплом. Навчався в Києві, тренував у Румунії непогано. Працював із клубом 5-ї ліги, вивів його в 4-ту. Але далі довелося зупинитись, бо всі хлопці поїхали працювати закордон. Зараз дивлюся футбол, скажімо так.
– Читав, що ви і в бізнесі спробували щастя. Швидко зрозуміли, що це – не ваше?
– Ні, я не пробував. Це точно не моє (Усміхається).
– Київське Динамо втратило чемпіонський титул, програвши марафон Шахтарю за кілька турів до закінчення сезону. Вам прикро бачити такий стан рідної команди?
– Я давно не стежу за чемпіонатом України. Іноді можу хіба що переглянути результати. Якось дивно це все. Колись Динамо було єдиною стабільною командою, але часи змінюються. Образливо, що чемпіонство програне з таким великим відривом.
Я не пригадую, щоб коли-небудь таке траплялося. Якось ми випередили Шахтар на 15 очок, але щоб програти… Можливо, у складі Динамо дуже багато молодих, я не знаю… Ще й СаШо закінчив. Він був останнім із вихованців Валерія Васильовича. Напевно, закінчилася велика епоха. Сумно…
– Якої ви думки про рівень чемпіонату України в умовах війни?
– Не можу відповісти, бо, як вже казав, практично не бачу ігри УПЛ. Звернув увагу, що Дніпро ледь не вилітає. Більше дивлюся наш, румунський футбол. У нас – дуже низький рівень. Залишилося зіграти один тур, і команда Вііторул, яку створив Георге Хаджі 8 років тому, може стати чемпіоном. Це найзнаменитіший футболіст у нашій історії, його заслуга в прогресі Вііторула – величезна. Хаджі не лише головний тренер, а й засновник клубу, вклав у нього великі гроші. Залишилося обіграти вдома ЧФР Клуж.
Нещодавно я був на домашньому матчі збірної Румунії проти Данії. Зіграли 0:0, ми за увесь матч не подали жодного кутового. Данці нас затиснули – навіть не знаю, як вдалося відскочити. Сумно спостерігати за таким станом румунського футболу. Брашов, мій перший клуб, ось-ось збанкрутує і припинить своє існування. Грав за Рапід – вони також стали банкрутами.
– З Україною все зрозуміло – війна. А з чим пов’язуєте занепад футболу в Румунії?
– Грають дуже багато молодих футболістів. Самі бачите, який зараз час, – усі в телефонах. Я недавно читав інтерв’ю Де Россі. Каже, що хотів би дати бейсбольною битою по зубах тим одноклубникам, які перед матчем сидять в Instagram. Він – щирий. Всі знають, як грає Де Россі.
Тому й губляться таланти. Зіграв один матч добре, спіймав зірочку і загубився. У нижчих лігах – дуже багато талановитої молоді, але вона швидко губиться. Не даремно кажуть, що важко піднятися на високий рівень, але ще важче – втриматися на ньому.
– Ваша дружина – киянка. Де проводите більше часу: в Україні чи Румунії?
– У Румунії, звісно. Періодично приїжджаю у Київ. Востаннє був там кілька місяців тому. Якщо є змога – відвідую футбольні матчі.
«Лобановський казав: «Вам треба грати, як Джеррард»
– У Динамо ви прийшли 20-річним пацаном. Не боялися, що засядете в глибокому запасі? Все-таки клуб – вчорашній півфіналіст Ліги чемпіонів.
– Справді, конкуренція існувала дуже серйозна. Я приїхав у Динамо, потренувався 2-3 тижні і побачив, що мої нові одноклубники надзвичайно сильні – фізично, технічно, швидкісно. Я немовби потрапив в інший світ. Якби запитали мою думку, то я б, напевно, сказав: «Не тримайте мене, а відправте назад» (Усміхається). Але Валерій Васильович розумів футбол і вірив у мене більше, ніж я сам.
– Як «динамівці» на вас вийшли?
– Ми грали на Кіпрі. Взимку мене викликали у збірну Румунії – на різноманітні турніри. Хлопці підколювали, мовляв, у тебе більше матчів за збірну, ніж у чемпіонаті. І от ми перетнулися з Україною. Пам’ятаю, Румунія перемогла 1:0, а я привернув до себе увагу.
– Яке враження склалося про Лобановського?
– Наша перша розмова з Лобановським відбулася вже після того, як я у Києві підписав контракт із Динамо. Присутнім також був тодішній президент клубу Григорій Суркіс. З часом я зрозумів, наскільки Лобановський – сильний тренер. Тим паче, у мене була можливість порівняти його з іншими тренерами.
Ми тоді грали, як ніхто – в три центральні півзахисники. Були Дешам, Макелеле – це чисті опорники. Ми ж підключалися до атак, забивали голи. Лобановський бачив футбол на багато років вперед. У той час розпочинав Джеррард. Він був нашого віку – дуже молодий. Лобановський постійно наголошував: «Це – сильний футболіст. Вам потрібно грати так, як він».
– Лобановський мало говорив і багато спостерігав?
– Так. Але я його любив, а не боявся. Увесь час вимагав, вимагав, вимагав від нас. Одного разу я не витримав: «Таке враження, що завжди граю погано. Ви можете мене хоча б раз похвалити, щоб я відчув – приношу якусь користь?» Минуло ще 4-5 матчів і Лобановський викликав на розмову. «Так тримати», – сказав мені. Я був надзвичайно щасливий, що почув від нього комплімент на свою адресу.
– Хто допоміг адаптуватися у суперклубі?
– Флорін Чернат і Вася Кардаш. З Кардашем підтримую спілкування досі. Жив із ним в одній кімнаті, щоб скоріше вивчити російську мову. Викладачка з російської у мене була – жінка в роках. Після тренування йшов до неї на заняття.
– Дебют у футболці Динамо часто згадуєте?
– Не те, щоб часто… Діло було в чемпіонаті. Пригадую, тоді ще Чернат забив і ми перемогли 1:0. Грали проти запорізького Металурга, якщо не помиляюся. А потім все пішло потихеньку. Запам’яталися матчі Ліги чемпіонів проти Стяуа. Валерій Васильович назвав такий склад, що всі дивилися один на одного – і ніхто нічого не розумів (Усміхається). «Що це за склад? Зараз попадемо по повній». Але, тим не менше, ми перемогли – 4:2. Забивав Лакі Ідахор, якого спершу брали в другу команду, тож хлопці його не знали.
На матч-відповідь у Києві я вийшов у стартовому складі – зіграли 1:1. Після першого тайму поступалися, тож у роздягальні Лобановський трішки наїхав на гравців, які були найстаршими. Динамо вийшло на другий тайм, розіграло м’яч у центрі поля і зразу ж забило. Футболісти Стяуа навіть не встигли торкнутися м’яча.
– Свій останній матч Лобановський провів у Запоріжжі – зі стадіону його забрала «швидка»…
– Шок! Це був повний шок. Якщо пригадуєте, ми потім програли фініш чемпіонату. Пам’ятаю Запоріжжя, страшенну спеку і цю роздягальню 2-метрову. Там узагалі не було чим дихати. Просто жах! Думаю, це також підкосило Валерія Васильовича. Я у тому матчі сидів на заміні, вийшов на поле після перерви.
(Після паузи) У команді перебувало багато непоганих молодих хлопців. Я впевнений на 100 відсотків, що з Лобановським були б зовсім інші успіхи – і у Флоріна, і у мене, і в усіх. Коли я тільки приїхав до Києва, Чернат грав, багато забивав – на нього покладали величезні надії. Але потім потихеньку відійшов на другий план. У чемпіонаті Румунії Флорін грає досі, але я вважаю, що він міг дати футболу набагато більше.
«Граєш заради футболки Мессі? Це вже не футбол»
– Після Лобановського вже не було тієї стабільності – Михайличенко, Буряк, Сабо, Дем’яненко…
– Дуже багато тренерів отримали шанс. Але до рівня Валерія Васильовича не наблизився жоден із них. Непогано грали при Сабо. Коли вели вдома з Реалом – 2:0 і просто літали полем. Була впевненість у власних силах.
– Коли ви відчули, що Динамо вже не буде колишнім?
– Зрозуміло, що коли я тільки приїхав, Динамо непогано виступало у Лізі чемпіонів. Вони продали своїх зірок – Шевченка, Реброва, Лужного, Каладзе і будували нову команду. Я б не сказав, що навіть зараз Динамо втратило свою велич – у Лізі чемпіонів продовжує виступати. Так, можливо, не зовсім вдалий сезон. Команді не вдається піднятись на той рівень, що з Валерієм Васильовичем, проте 1-2 місце у чемпіонаті вона посідає стабільно. Донедавна кияни витримували конкуренцію не лише з Шахтарем, а й з Дніпром і Металістом. Щодо єврокубків, то тут дістатися до фіналу – надзвичайно складно. Такі клуби, як Реал, Баварія помилок не пробачають. Я вже мовчу про суддівство. Це все швидко забувається – залишається результат.
Після того, як закінчив кар’єру, часто приїжджаю на єврокубкові матчі Динамо. Востаннє був, коли вони грали із Челсі на Стемфорд Брідж. «Динамівці» поступилися – 1:2, але виглядали достойно. Вілліан забив красивий гол зі штрафного наприкінці матчу, а так – рівна гра. Потім вийшли з групи і грали у плей-офф з Ман Сіті. Непогано.
– Хочу запитати про мікроклімат у Динамо після смерті Лобановського. Адже ми пригадуємо сутички Пєєва і Клебера, Алієва і Родріго…
– Та це всюди, не тільки в Динамо (Усміхається). Зараз така епоха, що все-все виходить назовні, нереально щось приховати. Бували, звісно, конфлікти. І не тільки між цими хлопцями – значно більше, ніж ви озвучили. Просто тоді це не просочилося в пресу. Моя думка наступна: краще такі моменти, ніж байдужість – щоб ніхто нічим не переймався.
От дивлюся Прімеру. Програють 0:6, 0:7 – і всі задоволені, міняються футболками. Я просто не вірю своїм очам! Тоді навіщо виходити на поле? Ще перед початком матчу забери футболку Мессі чи Роналду і сядь собі задоволений на лаву – нехай грають інші. Ті, які битимуться за результат. Недавно Депортіво програв Реалу – 2:6. Я вважаю, що краще не виходити на поле взагалі. Ти граєш, щоб потім постояти у черзі за футболкою Мессі або Роналду? Це вже не футбол.
– Читав, що одного разу ви вийшли на тренування після бурхливої ночі з іншими «динамівцями» і швидко зрозуміли – такий ритм життя не для вас.
– Так, звичайно, було таке (Усміхається). Молодими всі тоді були. Зате для мене це стало уроком. Після гри, навіть якщо перемогли в найнеймовірнішому матчі, я не святкував, а їхав додому. Це було для мене святе. Прекрасно пам’ятаю випадок, як Сергій Федоров не поїхав на чемпіонат світу, бо отримав травму на дискотеці. А Мундіаль – це ж така подія, яку нізащо не можна пропускати.
Тож я після матчу міг хіба що приїхати на базу і поплавати. Завжди був готовий зіграти, ніколи не відмовлявся від такої можливості. Навіть від виїздів на Кубок, які ми грали по всій Україні. Якщо виходив на заміну – однаково радів, бо цінував кожну хвилину у футболці Динамо. Старався бути корисним для колективу. Іноді виникала образа через те, що не потрапляв у стартовий склад, але виходив на заміну – футбол перекривав усі негативні емоції.
– Від солодкої парочки Алієв-Мілевський ви трималися на відстані?
– Ой, це в них завжди було. Кожен робить свій вибір. Але вони – хороші хлопці. Забивали, приносили результат. Пригадую, скільки Тьома, як форвард, отримував по ногах. Але був міцним і вмів тримати удар. Ви згадували Клебера – так от, Клебер був таким же. Навіть якщо десь гуляв, потім виходив на поле і його важко було зупинити.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
