Ми зустрілися за лічені години до початку зустрічі ветеранських збірних України і Грузії, в фойє готелю «Президент» у Києві. Колишній нападник київських Динамо, Арсеналу та донецького Металурга був у доброму гуморі, багато жартував і розповів «Футболу 24», чому побоювався Лобановського, згадав найгрузинськіший матч у історії українського футболу і поділився своїми найбільшими жахіттями – в житті й на футбольному полі.
– У Києві останнім часом буваю доволі часто, майже щомісяця, – бере слово Георгій. – Приїжджаю по справах, щоб побачитися з друзями, яких у мене тут дуже багато. То не лише футболісти. Не бракує й моїх грузинських друзів, які одружилися з киянками і переїхали сюди жити. Почуваюся в Україні, немов удома.
– Тобто продавати квартири, в які мешкали ще з початку 2000-х, смислу не було.
– Ні, її продав. По ситуації виходить – то в друзів квартируюся, то в готелі. Знаєте, коли мені українська столиця припала до душі? Коли приїхав сюди в складі збірної Грузії до 17-ти років. Грали на якомусь маленькому стадіоні, навіть не пригадаю точно, де саме. Здається, старий ЦСКА, але можу помилятися. Крім українців, ми тоді протистояли вірменам. Україна перемогла, а Грузія стала другою. Був тоді в захваті від гостинності киян.
– Але з тренером Лобановським про гостинність не могло бути й мови.
– Ой, важко тоді було. Зрозуміло, що мене помітили й запросили як одного з найкращих бомбардирів чемпіонату Росії. Але це нічого не означало, бо у Валерія Васильовича мало просто вміти грати – треба бути ще й фізично витривалим. Навантаженнями Лобановського мене лякали усі, хто бодай щось про них чув. І справді, на перших зборах було страшенно важко. Незвично важко. То за умови, що у Валерія Ґаззаєва в Аланії теж було непросто. Втім, тут був зовсім інший рівень. Навантажували всюди – і в залі, і на полі.
– Каха Каладзе на перших зборах у Ялті навіть кілька разів втрачав свідомість.
– У мене до такого не доходило, але втома після тренувань була величезна. Ледве ходив, крутилася голова. Після тих навантажень матчі чемпіонату виглядали «халявою».
– З Лобановським тет-а-тет часто розмовляли?
– Викликав майже перед кожною грою. Завжди хвилювався, бо то людина великого інтелекту. Боявся, щоб не виглядати на його тлі недолугим. Валерія Васильовича найперше цікавило наше сприйняття футболу, тактики. Запитання були серйозними. Зазвичай Лобановський був таким же понурим, як і на телеекрані, дисципліна була залізною. Жартував тренер нечасто, але доволі гостро. Кожне його слово було важливим. Слухати мусили уважно. Власне, вважаю, що то був гарний період. За два неповних роки у складі Динамо я виграв з командою чемпіонство і Кубок України.
– Якими були передматчеві установки Лобановського?
– Нормальні, лаконічні. Все було чітко і по суті.
– Іншими словами, засинати, як у деяких інших тренерів, не встигали.
– Ні, там не заснеш! Спалося міцно лише після навантажень.
– Коли Лобановський більше нервував – до гри, в перерві чи після матчу?
– Він взагалі рідко проявляв емоції, був замкнений у собі. Хоча, певен, нервував Валерій Васильович сильно. Тільки на команду своїх хвилювань не передавав. І це добре.
– Пам’ятаєте найгрузинськіший матч в історії українського футболу?
– (Усміхається). То коли Баварії в Лізі чемпіонів забили Каладзе і Деметрадзе, а коментував поєдинок Коте Махарадзе? Коте Іванович ще до гри сказав, що ми відзначимося. Як таке можна забути? Якась особлива аура була, дуже гарний день. Мабуть, з таким же задоволенням можу згадати свій 24-й День народження. 26 вересня 2000-го, ми тоді в Києві грали проти Андерлехта. Виграли 4:0, а я відзначився двічі.
– Ви тоді мінімум хет-трик могли робити, а Динамо – перемагати десь так 18:0.
– Що правда, то правда. Гра нам тоді давалася, хоча й м’яч у ворота не йшов дуже довго. Лише на початку другого тайму Андрій Гусін відкрив рахунок. Потім було вже легше. Зрештою, Андерлехт тоді був дуже непростим. У Брюсселі вони нас 4:2 перемогли. І теж абсолютно по ділу. Хоча почалося все добре, Каха відкрив рахунок вже на першій хвилині. В Андерлехта тоді була дуже сильна атака – Томаш Радзінскі та Ян Коллер. Та й у середній лінії грали Алін Стойка, Бертран Крассон, Вальтер Баседжо, усі – збірники своїх країн.
– У тому ж розіграші Ліги чемпіонів Динамо видало також гарний матч проти Манчестер Юнайтед.
– То коли ми всі на голо побрилися?
– Так. І ледь не кожен з гравців тієї команди каже, що то була його ідея.
– Я такого не скажу. Хоча, може й я, вже не пам’ятаю (сміється). Насправді, то, мабуть, було колективне рішення. Приїхали на базу і побрили один одного машинкою. Ніхто не відмовився. І добре ж зіграли. Матч завершився 0:0, але моментів для того, щоб виграти мали більше. А в манчестерців тоді був «золотий» склад – Раян Ґіґґз, Девід Бекем, Рой Кін, попереду Енді Коул і Двайт Йорк. У них тоді усі лінії були збалансованими. Лише хто у воротах в Києві грав, згадати не можу. В Манчестері точно Фаб’єн Бартез був.
– У Києві грав ван дер Ґоув. А про Манчестер не дивно, що пам’ятаєте.
– Навіть згадувати не хочу! Досі не збагну, як тоді промахнувся. Там півтора чи два метри до воріт було, не більше. Такі моменти вносять до курйозних. Переглядав відео кілька разів і дивувався. Бартез тоді пішов у протихід, а я хотів вдарити в кут. Забий я тоді, матч завершився б 1:1, МанЮнайтед не вийшов би з групи. І моя доля, мабуть, по-іншому склалася б.
– Що вам казали після матчу?
– Валерій Васильович зробив зауваження, мовляв, мав забивати. Але я це й сам розумів. З гравців претензій не висловлював ніхто. Думаю, хлопці розуміли, що я відчуваю. Хоча загалом ми ж гарно зіграли. То за умови, що Манчестер продемонстрував один з найдисциплінованіших ігрових варіантів у моїй кар’єрі. Баварія теж, до речі, грала дисципліновано.
– Відчули, що ставлення до вас після Манчестера змінилося?
– Ні. Всі були засмучені, але життя тривало. Міг грати у Динамо й надалі і Лобановський мені довіряв. Але отримав пропозицію з «Реал Сосьєдада». Хотів себе спробувати в Іспанії. Тим паче, що до мене грузинів у чемпіонаті Іспанії не було.
– 13 матчів, 1 гол – статистика виступів у Примері не вражає.
– Я швидко травмувався, розірвав на тренуванні меніск. Зробив операцію, чотири місяці відпочивав. За цей час почала збиратися рідина в ікроножному м’язі. Пошкодження ускладнилося. До того ж, у той час існувало обмеження на легіонерів не з країн Євросоюзу. Таких могло бути максимум троє на полі і один у резерві. У Сан-Себастьяні тоді виступали росіянин Дмітрій Хохлов, литовець Едґарас Янкаускас, серб Дарко Ковачевіч, турок Тайфун Коркут. Хтось мусив бути зайвим.
– Довелося вам повертатися до першоджерел.
– Аланія – то клуб, у якому я, можна сказати, відбувся як гравець і який допоміг мені набрати форму, відчути впевненість у своїх силах вдруге. Бо ж після Іспанії не склалося і у московському Локомотиві. Спад затягнувся, але півсезону у Владикавказі повернули мене до життя. То звідти мене до Донецька покликали.
– Не у той клуб, який був у місті найпопулярнішим.
– Зачекайте. Металург тоді був гарною командою. Так, до популярності Шахтаря нам було далеко, але у єврокубках ми виступали, третє місце двічі поспіль займали, я ставав найкращим бомбардиром чемпіонату України в сезоні-2002/2003.
– Той Металург вражав величезною кількістю легіонерів.
– І ще, мабуть, тим, що тренери часто змінювалися. Але з Олександром Севідовим, Славолюбом Мусліним, Тоном Кааненом чи Віллемом Фрешем – завдання ми все ж виконували. Ті завдання, які ставилися перед початком сезону. А конкурувати з Шахтарем і Динамо тоді було неможливо. В нас тоді була гарна команда. Виділив би Яю Туре, Ґочу Джамараулі, Сергія Закарлюку, Славу Чечера, Сергія Шищенка, Сергія Ткаченка, Володю Яксманицького, Сашка Зотова, Єґіше Мелікяна, безперечно, Юру Вірта.
– Яя Туре колись сказав, що в Україні не грають, а заважають грати в футбол.
– (Сміється). Ні, не сперечаюся, команди тут фізично сильні. Висококласним футболістам тут заважають особливо ретельно, не дають розвернутися. І то ж правильно. Бо дай Туре розвернутися – вважай, що все втрачено.
– Олександр Севідов якось сказав мені, що майстернішого футболіста, ніж Джамараулі він у своєму житті не зустрічав.
– Так то не тільки Олександр Володимирович так вважає. Ґоча – дуже сильний футболіст. На мій погляд, у цьому амплуа в українському чемпіонаті того часу сильніших за Джамараулі не було. Можливо, Валик Белькевич, але він у середині першого десятиліття 2000-х вже догравав. Які ж паси Ґоча роздавав! У цьому контексті відзначив би також Закарлюку. Сергій вмів гарно як руйнувати, так і віддавати. Та ще й забивав багато. Та й взагалі, видатна у нас в Металурзі команда була.
– Чому ж тоді у єврокубках нічого показати не вдалося?
– А як ти покажеш, якщо жереб обере як не Парму з Джилардіно, Адріано і Накатою, то Лаціо? З жеребом нам не щастило страшенно. Чия рука нам таке діставала?
– Пам’ятаєте, що обіцяв Металургу Йожеф Сабо?
– Пам’ятника за перемогу над Шахтарем! Ми внічию грали, а пізніше хлопці навіть виграли. І де той пам’ятник? Чому його досі немає? Хто його поставить? Церетелі Зураб? (Сміється)
– Жарти жартами, але часто матчі між двома донецькими клубами справді виглядали дивно.
– Я вас прошу. Мені жодного разу ніхто не говорив, що то Шахтар і ми йому щось винні. Бій ми давали. Інша річ, що підбір виконавців у гірників був такий, що реально конкурувати з ними в Україні могло лише Динамо. Та й то не завжди.
– З Металурга ви намагалися перейти кілька разів.
– В Ізраїль їздив, у Росію. Але повертався. Маю таку звичку – завжди повертатися туди, де мені комфортно. Найліпше мені було в Металурзі та Аланії. І туди тричі повертався, і туди. Дуже шкода, що обох команд сьогодні фактично немає. Точніше, Аланія існує, але виступає лише в другій лізі. А колись там нас відразу семеро грузинів виступало – Кобіашвілі, Кавелашвілі, Джамараулі, Ашветія, Ґахокідзе, Віталік Дараселія, Ладо Бурдулі, Муртаз Шелія, воротар Ґрішікашвілі, я. Навіть більше нарахував! Вперше в Аланію потрапив у 1998-му. Після того, як зробив невдалу спробу заграти в Феєноорді. В Роттердамі мені досвіду забракло, молодий ще був, один жив, мови не знав. Добре, хоч Ігор Корнєєв поряд був. Без нього взагалі був би безмовним. Я там майже не грав. Специфічна тактична схема теж вплинула. Я ж не на вістрі там діяв, а справа. Голландці ж звикли грати за схемою 1 – 4 – 3 – 3.
– Київський Арсенал, азербайджанський Баку, Спартак з Цхінвалу... В останні роки ваша кар’єра пішла по спадній.
– Організм почав підводити. Мабуть, є в тому й моя вина. Трохи здав. У Цхінвалі банально догравав. Зрештою, не дуже хвилювався, бо в житті б не загубився. Якби ці виродки мене не посадили. Цей, що зараз у вас в країні політичною діяльністю займається. Ще такого не бачив: людина в розшуку по кількох статтях, а йому в іншій державі довіряють керівництво областю. Крім усього, він ще й хворий на голову. Подивіться, як він ходить, як їсть, як кричить, як розмовляє. Кінцева зупинка Саакашвілі – психлікарня на вулиці Асатіані в Тбілісі.
– Згідно з офіційною версією, вас за звинувачували у зв’язках з злодійським світом, а також в участі у підпільному тоталізаторі, колекторській діяльності.
– При Саакашвілі у Кримінальному кодексі Грузії з’явилася стаття 224 – «Злодійські традиції». За нею можна посадити кого завгодно. І нічого не докажеш. Особливо в тих судах, які були при Саакашвілі.
– У 2011-му вам присудили шість років в’язниці. Якби не зміна влади, саме зараз мали б вийти на свободу.
– Дійсно. Про це навіть страшно подумати. Відсидів два з половиною роки. То був найгірший відрізок у житті. Не побажаю такого пережити нікому. Хоча люди там, на зоні мене впізнавали, ставилися з повагою. Маю на увазі в’язнів. Бо «вертухаї» при Саакашвілі до ув’язнених ставилися надзвичайно погано – постійно били, катували.
– Вас теж?
– Мене – ні. Не знаю, чому. Але чув, як мордують інших людей, чув крики і стогін, бачив побитих і понівечених. То страшне видовище… За те народ цих діячів і покарав. Половина сидить у в’язниці. А інші в Україні переховуються. Скажімо, тодішній генпрокурор Зураб Адеїшвілі.
– Бачив ваші знімки після звільнення з в’язниці. Виглядало, що схудли ви страшенно.
– Вас це дивує? Втратив кілограмів 16. Харчі ми купували в кіоску. За ті гроші, які заробимо під час виправних робіт. Звичайно, наїстися було складно. Особливо коли до того їв гарно. Зрозуміло, що після виходу на свободу було непросто. Відсипався, приходив до тями. Але нині вже все гаразд. Зараз у мене та ж вага, при якій розпочинав кар’єру. Мабуть, запитаєте, в чому секрет? Жерти треба менше. І тренуватися більше (сміється). Хінкалі менше, ривків більше. Хоча хінкалі, звісно, люблю. Як їх можна не любити?
– Чим зараз займаєтеся?
– Працюю у Федерації футболу Грузії. Якийсь час був президентом клубу Торпедо з Кутаїсі. Але коли там змінилися обставини, повернувся в Тбілісі.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
