Різниця у віці між ними була несуттєвою – якихось 2 роки. Тому все, що вони робили, – робили разом. Грали у футбол, ходили до церкви і на побачення, цупили яблука у колгоспному саду. Андрій стрімко прогресував і переріс рівень львівських Карпат, перейшовши у Динамо. Він став незамінним виконавцем у знаменитій команді Лобановського 80-х.
Орест піднятися на таку висоту не зумів. Він виступав за дубль Карпат, СКА Карпати, рівненські Авангард і Верес, словацький Хемлон. Багато років працює на посадах тренера і селекціонера. Пишається тим, що свого часу надав імпульс кар’єрам трьох відомих футболістів – Тарасу Михалику, Володимиру Гоменюку і Руслану Любарському, форварду, який здобував чемпіонські титули у Чехії та Словаччині. Зараз Орест Баль – головний тренер рівненського Вереса U-19.
«Брати Балі зганьбили піонерську організацію»
– Андрій Михайлович пригадував, як разом із вами ходив рвати яблука і черешні у колгоспний сад. Ви, як молодший, напевно стояли на шухері?
– У нас це називалося «стояти на атасі» (Усміхається).
– Крадіжку провертали непомітно?
– Нас ні разу не спіймали. Це були сади, насаджені у Старому Роздолі, що на Львівщині, ще в часи польських панів. Після зміни влади вони стали нічиї, тож дітлахам це було в радість. Акуратно зірвали, попоїли і пішли собі. Ніякої шкоди не робили. Як горобці (Усміхається).
– А шибки дзвеніли від ваших ударів м’ячем?
– Розділ – це селище міського типу. Наш район називався «Домікі» – двоповерхові будинки, у під’їзді по 4 квартири. Поруч – кочегарка і майданчик, де ми грали у футбол. Шибки летіли часто.
– У школі вам обом регулярно перепадало за те, що ви ходили до церкви?
– Кожної неділі мама давала нам по 20 копійок. 10 копійок належало пожертвувати у церкві, відстоявши Богослужіння. Інші 10 копійок призначалися для дозвілля – або морозиво, або похід у кіно. Увечері, коли ми поверталися додому, мама запитувала: «Яку проповідь священик говорив?» Якщо ми відповідали – отже були в церкві (Усміхається).
На фото: Орест Баль
Наступного дня – шкільна лінійка, яка відбувалася кожного понеділка. Голова піонерської чи комсомольської організації (вже не пригадую) брав слово і казав: «Брати Балі зганьбили піонерську організацію – вони були в церкві». Щоправда, якихось серйозніших санкцій щодо нас не застосовували.
– Ви досить рано залишилися без батька. Сім’ї довелося скрутно?
– Наша мама була репресована – їй дали чималий термін. Пізніше докинули ще кілька років, адже вона здійснила три втечі. «Мамо, чому ти втікала в тайзі?» – «Щоб не бути з тими, хто всередині». Із тюрми звільнили у 1954-му, після того, як помер Сталін. Вийшла заміж у 30 років, народила Андрія, а в 32,5 роки – мене. Батько помер, коли мені було 8 років, а Андрієві – 10.
Ми залишились самі. Мама нас виховувала. Виховувала добре, адже ми ніколи про неї не забували, піклувалися, коли стали дорослими. Андрій вступав у Київський спортінтернат, куди його відвіз дядько, здав всі екзамени. Через деякий час приходить лист: «Не пройшов за конкурсом». Наступного року відкривався спортінтернат у Львові, куди його взяли одразу. Талант мого брата був очевидний. Запрошували й мене. Приїжджаю додому, а мама каже: «Одного віддала, а іншого – не віддам» (Усміхається). Потім у нас з’явився вітчим – дуже хороша людина.
– За що сиділа ваша мати? Можливо, належала до УПА?
– Вона – ні. У складі УПА воювали мамині кузени. Вони ховалися у лісах, вона носила їм продукти і хтось її здав.
– У вашому домі була непогана бібліотека. Що полюбляли читати брати Балі?
– Солдіну бібліотеку зібрали вже тоді, коли стали на ноги. Я любив детективи. Андрій – також, плюс – читав книги на спортивну тематику. Не знаю, звідки, але мій брат знав дуже багато мов. Окрім російської він досконало володів польською та івритом, а також англійською та іспанською на розмовному рівні.
– Два брати-спортсмени, напевно, мали величезну популярність серед дівчат?
– О-о-о, я не знаю, чи можна розмовляти на цю тему (Усміхається). Дружини як прочитають!
– Спокійно, це ж було ще до них.
– Було таке, було… Я вам краще розкажу щось інше про нашу юність. Упродовж певного періоду Андрій ходив на клас акордеону. Навчався у музичній школі 4 роки. Коли вирушав на заняття, вкладав інструмент у спеціальну валізу, але по дорозі завертав на стадіон, де ставив її замість штанги. «Що ж ти робиш із цим акордеоном? Його постійно треба налаштовувати», – бідкався викладач. Він не знав, що в акордеон влучали м’ячі (Усміхається).
«Якщо я піду у Динамо – ти матимеш проблеми у Карпатах»
– День, коли Андрія Михайловича прийняли в першу команду Карпат, став для сім’ї святом?
– У 10-му класі він вже грав за «дубль» Карпат. Робив це під чужими прізвищами, адже в такому віці ще не дозволялося брати участь у відповідних змаганнях. В основний склад Андрія взяв Ернест Юст. У Карпатах тоді грали такі майстри як Савка, Кікоть, Броварський – конкуренція була надзвичайно висока. Не знаю, як так сталося, але мій брат одразу влився в основний склад.
На фото: Андрій Баль (ліворуч)
У 19-річному віці Андрій став чемпіоном світу серед юнацьких команд. Носив капітанську пов’язку тієї збірної СРСР, а це щось та й означало. Хлопець із Західної України мав беззаперечний авторитет, був лідером серед грузинів, вірменів, білорусів, росіян.
Пригадується одна історія. Якось Карпати поїхали у Червоноград – для популяризації футболу. Андрій у той час перебував у таборі збірної, тож під його іменем на поле вийшов я. Вдалося навіть забити гол, після чого почув на свою адресу: «Одразу видно, що це – майстер спорту міжнародного класу» (Усміхається). Ніхто не помітив підміни.
– Фантастика!
– У шкільному віці Андрій був від мене на голову вищим. На першому курсі інституту я з ним зрівнявся. Тож іноді на побачення з дівчатами ходили один замість одного, і кілька екзаменів я замість нього здав. (Після паузи) Ще одна історія у продовження теми! Я отримував зарплату в Карпатах і заодно – Андрієву стипендію. Гроші приходили у нашу ощадкасу, а позаяк брата не було поруч – я розписувався за нього. Забирав суму і віддавав мамі. В один прекрасний момент Андрій сам пішов по гроші – і йому не дали (Сміється).
– Ваш брат не одразу погодився на перехід у київське Динамо. Чому зволікав?
– Тут два варіанти. Перший: він хотів достатньо пограти на дорослому рівні за Карпати, набити собі руку, ногу. Другий варіант: йому давали квартиру у Львові. Коли переходив у Динамо – виникли проблеми, бо її хотіли забрати. «Якщо я піду – ти матимеш клопоти у Карпатах», – попереджав мене. Я заперечив: «Ну ти ж не в ЦСКА чи Спартак зібрався, а йдеш у найкращий український клуб». «Ну, побачиш».
Андрій поїхав у Динамо, а в мене справді почалися проблеми. Спершу відрахували з «дубля», квартиру поставили на облік. Нікого ні прописати, ні виписати. Словом, хотіли її відібрати. Це був 1982 рік, я якраз одружився, дружина завагітніла. Якщо не працюєш – не матимеш декретних. А як працюватимеш, якщо не прописаний? Зачароване коло! Тяганина тривала близько року. Зрештою, квартиру мені залишили.
«Заходжу в душ, а там Лобановський миється»
– Одного сезону в Динамо Андрію Михайловичу вистачило для того, щоб разом із збірною СРСР поїхати на чемпіонат світу в Іспанію. Дуже стрімкий прогрес!
– Справа в тому, що коли Андрій прийшов у Динамо, там були його друзі – Безсонов, Балтача, Дем’яненко. Якщо приходиш у колектив і нікого не знаєш – це одне. Коли ж є більш-менш зіграні хлопці – набагато простіше. Він робив те, що від нього вимагав Лобановський – от і все.
– Там, на Мундіалі, Андрій Баль забив свій єдиний гол у футболці збірної СРСР – зате який! Дальнім ударом – у ворота Бразилії. Як ви відреагували в той момент?
– Перша реакція – шалена радість за брата. А потім проаналізував цей гол з точки зору футболіста. Не пам’ятаю, хто віддавав пас, але Андрій погано зупинив м’яч, той відскочив. У брата не залишалося вибору – лише пробити.
– Як часто ви зустрічалися, коли ваш брат став зіркою Динамо і збірної Союзу?
– У ті часи я вже закінчив інститут, одружився. Грав у чемпіонаті Львівської області за Самбір, Керницю, Миколаїв. Бачилися з братом приблизно раз у півроку. Завжди збиралися у маминій оселі на Пасху і Різдво. То був закон – де б не перебували, але на ці свята були зобов’язані приїхати. Андрій хотів забрати маму до себе в Київ. Вона побула там кілька днів і сказала: «Ні, то не моє. Я житиму тільки у Львові».
– Під час таких зустрічей розмови тривали далеко за північ?
– Так, не могли наговоритися. Мама завжди готувала наші смачні страви: заливну рибу, холодець, зупу із грибами, вареники тощо. Мало хто вмів зготувати так, як вона. До нас у гості часто заходили Левко Броварський та Олег Родін. Ми мали багато тем для розмови, та й мамі вони імпонували.
– Секретів перед вами в Андрія Михайловича не існувало?
– Я думаю, що ні.
– Що він розповідав про Валерія Лобановського?
– Хлопці завжди ставилися до нього з повагою. Адже Лобановський навів дисципліну і слів, які давав, дотримувався. Був гарним прикладом пунктуальності, доброзичливості. Тренер, педагог, батько. Розповім вам про один випадок…
Це було у другій половині 80-х. Хокейний ЦСКА приїхав до Києва на матч проти нашого Сокола. За московський клуб тоді грали такі зірки як Фетісов, Касатонов. А збірні СРСР з футболу і хокею часто між собою перетиналися, тож товаришували. У Києві зібралися перед грою на квартирі Безсонова. Потім у Фетісова виникли проблеми в готелі – ця історія набула розголосу. Дізнався, звісно, і Лобановський.
«Наступного дня я заходжу в душ на базі, а там Валерій Васильович миється, – розповідав Безсонов. – Я став неподалік і також миюся. А Лобановський про себе промовляє: «Безсонов... Рац… Дем’яненко... Фетісов... Касатонов... Торт... Чай… Якось непереконливо» (Сміється).
– Квітень 1986-го, перші дні Чорнобильської катастрофи. Населення лише здогадується – щось трапилося, натомість «динамівці», які полетіли на фінал Кубка кубків у Францію, знали значно більше. Чи попередив вас Андрій Михайлович про небезпеку?
– Повідомив – це по-перше. По-друге, його дружина Світлана перебувала десь на 6-му місяці вагітності. Андрій приїхав і одразу відправив її у Москву. Там вона мешкала тривалий період.
«Якщо Блохін нагнітав, мій брат згладжував»
– Рішення піти з Динамо у 1990-му йому далося важко?
– Андрій все розумів. Він бачив, що молодь вже серйозно підтискає. Міг ще пограти у будь-якій українській команді, але назрівав розвал Союзу. Приїхав агент і забрав його в Ізраїль.
– Грав там упродовж трьох років, а потім ще й тренував кілька клубів. Чи часто ви їздили до нього відпочивати?
– У 1990-му він поїхав в Ізраїль, а я – у Словаччину. Він закінчив кар’єру у 1993-му, а я – на рік пізніше. Після цього їздив до нього три роки поспіль. Він тоді мешкав у Хайфі. Мав велику комфортабельну квартиру, з кондиціонерами, що для наших реалій було новизною. Службовий автомобіль Honda, до моря – рукою подати. Там я скуштував омарів, крабів – всього, чого душа забажала.
– Андрій Михайлович сольно працював у кількох ізраїльських клубах, Ворсклі та Чорноморці. Де було найважче, а де – найкомфортніше?
– Ще у його кар’єрі був литовський Жальгіріс. Щоправда, я думав, Андрій залишиться жити в Ізраїлі. Ми навіть шукали єврейське коріння у своєму роду, але не знайшли. В один момент його запросили в Жальгіріс. Прийняв команду, поїхав з нею на Кубок Співдружності. Але прийшла звістка, що власник покидає клуб. Співпрацю довелося припинити. Приїхав сюди, а Лобановський пропонує: «Працюватимеш у мене селекціонером».
Через рік надійшла пропозиція з Полтави. Андрій погодився, але команда вже була розібрана, регулярно затримувалися зарплати. Запросив мене у Ворсклу на посаду селекціонера. Нам вдалося зберегти прописку у Вищій лізі. Керівництво годувало обіцянками: «Виплатимо борги після тієї гри. Після наступної. Ще після наступної». Після поразки від Арсенала (0:4) Андрій написав заяву про відставку.
Потім – Чорноморець. Я знову приїхав йому допомагати, але одразу було помітно, що колектив недоукомплектований. Всі наші зусилля не дали ефекту.
– Ваш брат багато років асистував Олегу Блохіну – людині із непростим характером. Як їм вдалося «притертись»?
– По-перше, вони були друзями. По-друге, не забувайте, що Андрій – природжений дипломат (Усміхається). Якщо Олег Володимирович нагнітав атмосферу в колективі, мій брат вмів згладити гострі кути.
«Підняв голову, віддав довгу передачу і впав»
– «В Англії потрібно бути англійцем, в Ізраїлі – ізраїльтянином», – казав Андрій Михайлович. Яких ще принципів дотримувався він?
– Він був доброю, чесною людиною. Людиною слова. Душею компанії. Вмів розповідати анекдоти і бувальщини. Все робив на позитиві, з усмішкою. Його кредо полягало в тому, щоб не повторювати помилок.
– Чи скаржився він на здоров’я в останні роки?
– Я від нього ніколи не чув про це. Але таке воно – футбольне життя. Завжди тренувався в один і той самий час, грав із ветеранами на тому самому полі, в ту саму годину. Буває так, що без розминки вийшов, побіг і щось заболіло. А тут – 20-та хвилина гри. Підняв голову, віддав довгу передачу на 25-30 метрів і впав.
– Пригадуєте останню розмову із братом?
– У четвер він повернувся з-за кордону – працював помічником спортивного директора Динамо. Прилетів, телефонує: «Приїжджай. Я привіз дуже хороше вино». «Через тиждень сядемо, попаримося і вип’ємо те вино”. А потім телефонує Олег Родін – повідомив, що помер колишній захисник Карпат Віктор Копил. Думаю: наберу брата і розповім про це. Андрій не відповідає. Гаразд, напевно, ще бігає. Буквально через півгодини – дзвінок від його дружини: «Андрій помер». Я одразу в машину. І поки доїхав до Києва, у мене розрядився телефон. Там було 1000 пропущених дзвінків.
– Сниться вам тепер?
– У мене досі не вкладається у голові, що його немає. Коли їду у Київ – таке відчуття, наче їду до нього в гості. Можливо саме тому він мені й не сниться. Жодного разу. Скоро мине три роки з того часу, а я не вірю, що Андрій помер.
– У чому ви схожі на свого брата?
– У молодості в нас усе було однакове. Зріст, розмір взуття, одягу. Тільки після 40 років я почав лисіти, а він – сивіти (Усміхається).
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
