А найкращим футболістом тоді було визнано динамівця Володимира Безсонова. Після стількох років ми попросили Володимира Васильовича згадати ті емоції:
- У 1977-му році ми, 19-річні хлопці, поїхали на чемпіонат світу до Тунісу й виграли його, а мене визнали найкращим футболістом. І це при тому, що наша команда була сформована лише напередодні, та й я до молодіжки теж потрапив випадково, прямо з дубля київського «Динамо» - не брав участі у жодному з відбіркових матчів. Сергію Мосягіну, як то кажуть, з чистого аркуша вдалося зібрати згуртований колектив, який виступив дуже гідно. Капітаном команди був Андрій Баль, із яким потім ми продовжили футбольну кар'єру в київському «Динамо».
- Наскільки складно було адаптуватися в новому колективі, знайти взаєморозуміння з партнерами на полі?
- З адаптацією в команді проблем не було, майже з усіма хлопцями - Балем, Крячком, Каплуном, Сивухою, Хідіятулліним - наші футбольні шляхи вже перетиналися. А від інших ми найбільше відрізнялися своїм робітничо-селянським виглядом: суперники одягнені немов із голочки, в однакових костюмчиках, а ми хто в чому. І грали, між іншим, майже з листа, тижневий збір у Стайках під Мінськом - ось і вся підготовка. А тут ще перед поїздкою до Африки я травмував гомілкостоп. Рану належним чином не зашили, вона гноїлася. От і доводилося перед кожним виходом на поле в Тунісі знеболюючий укол робити.
Пам'ятаю, жили ми у студентських гуртожитках, із харчування - кава, хліб та масло. Але нічого, до вершини таки дісталися, перемігши мексиканців у серії післяматчевих пенальті. «Золотий м'яч» найкращому гравцю турніру, який Авеланж вручив на банкеті, до цього часу в мене зберігається.
- Що відчували, коли вам вручав приз президент ФІФА Жоао Авеланж?
- Величезну радість. На турнірі я грав нападником. Зі своїм завданням забивати намагався справлятися, в тому числі відзначився двома м'ячами й у фіналі. Не хочу себе виокремлювати, я просто робив те, що від мене чекали тренери та вболівальники. Ще тоді я зрозумів, що так багато глядачів на наші матчі приходять тому, що їм подобаються перемоги, вони приходять за позитивними емоціями - щастя, радості. Тому намагався в кожній грі не поступатися та не програвати. Навіть якщо в нас і були поразки, за команду ніколи не було соромно. З поля ми завжди йшли в поту, із роздертими до крові ногами, в порваній формі.
Добре пам'ятаю банкет, на якому були присутні кращі чотири команди турніру, пригадую привітання Авеланжа, а про що він казав, чесно кажучи, не знаю.
- На турнірі ви забили два м’ячі, граючи на позиції нападника. Як сприйняли те, що Лобановський пізніше перекваліфікував вас у захисники?
- Читати та чути, що тренер «вбив» у мені форварда, доводилося часто. Я до подібних висловлювань завжди ставився спокійно: командою керував досвідчений тренер, якому видніше, де, на якому місці я можу приносити більше користі. Ніхто нічого у мені не вбив. Те, що Васильович ставив мене то на одне, то на інше, то на третє місце, було визнанням мого універсалізму. І майстерність від цього не зменшувалася, навпаки, змінюючи позиції, я кожного разу навчався чомусь новому. До того ж Лобановський був не першим наставником, за якого я грав і в захисті, і в півзахисті. До речі, у фіналі юнацького чемпіонату світу перший тайм я провів на місці опорного захисника, а після перерви висунувся в напад, забивши два голи у ворота мексиканців.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
