Леонід Гусін:
- Найголовніше, що пам'ятник відображає сутність сина - прагнення тільки вперед. По-друге, подобається його природність і натуральність. Що стосується заходів на честь його пам'яті, минулого року ми провели три турніри - в Києві, Львові та Путилах Чернівецької області. Але всюди ініціативу проявляли місцеві організатори, які погоджувалися на мою пропозицію. Плануємо робити традиційні змагання, які були б постійними. Наприклад, у Львові щороку проходить хороший дитячий турнір. У першому з них брали участь і вихованці футбольної школи «Динамо».
Цього року хочемо провести дитячий турнір у грудні, в якому візьмуть участь 6-річні футболісти, а матчі, можливо, пройдуть у Кончі-Заспі на п'яти майданчиках, тож команд буде багато з різних куточків України. Раніше грали діти 11-12 років, пізніше дорослі, а тепер зовсім маленькі. Крім того, свої послуги пропонує Федерація футболу, вона згодна допомогти з організацією та надати свої майданчики. Наприклад, можна зіграти на Олімпійській базі. Нехай діти приїдуть на вихідні до Києва, зіграють, поспілкуються один з одним. Якщо ми не будемо проводити такі заходи, то пам'ять про сина не збережеться.
Валентина Гусіна:
- Для пам'ятника було багато всяких ідей, ми розглядали безліч різних проектів. Зупинилися на цьому, оскільки цей пам'ятник передав усю сутність Андрія - те, яким він був у житті. Він завжди кудись поспішав, летів, до чогось прагнув, багато чого хотів досягти. У такій динаміці вийшов і пам'ятник.
- Які ваші головні спогади про сина, як про футболіста?
- Звичайно, це дитячі спогади, коли він лише починав грати у футбол і робив свої перші кроки в цьому виді спорту. На дорослому рівні - це чемпіонат світу, до якого він довго йшов і доклав чимало зусиль, щоб туди потрапити. Це було його мрією там зіграти. А ще він був найкращим сином на світі. Краще за нього нікого не було. Розповідати про нього я можу дуже довго і дуже багато. Він був дуже турботливим, уважним, часто телефонував, питав, як у нас справи. Я завжди пишалася тим, що у мене такий син. Дуже важко говорити про нього в минулому часі.
- Він вам не сниться?
- Сниться, але не так часто, як мені б хотілося.
- У вас залишилося троє онуків...
- Так, вони - його кровинка, вони тримають мене на землі і допомагають жити. Бачу в них сина, особливо у старшому. У них схожі голоси, манера говорити. Коли онук Андрій мені дзвонить, мені іноді здається, що це дзвонить син. Коли ми приходимо на матчі за нього вболівати, бачу, що у нього статура така ж, як у батька, рухи, навіть, коли втомлюється, приймає такі ж положення, як батько. В онуках бачу продовження сина.
- Де черпаєте сили жити далі?
- Не питайте мене про це. Бог дає сили, ось і живу.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
