Ігор Кульчицький: «В «Динамо прийняли й розмістили мене по найвищому розряду, створили прекрасні умови»

- Наскільки болісним виявився процес адаптації до професійного футболу?

У системі «дубль-ве» мене використовували на позиції лівого нападника. Після одного з матчів, у якому відзначився тричі, мене помітив селекціонер київського «Динамо» Михайло Коман. «Ходи, земляче, до нас» - підійшовши до мене після гри, сказав Михайло Михайлович. Але в тому річ, що їхати зі Львова я не збирався. «Навіщо мені та вища ліга? Хочу бути вдома» - подумав і відповів Коману відмовою.

Після того кияни опрацьовували вже не мене, а керівництво «Нафтовика». Виступала ж дрогобицька команда погано, плелася в нижній частині таблиці. Після одного з матчів, у якому поступилися 0:5, Ричков кличе до себе: «Ігорку, що ти впираєшся? Кличуть – їдь. Тебе чекають у Києві. Так я, не погравши особливо в «Нафтовику», опинився в «Динамо».

- Які були враження?

- Прийняли й розмістили мене по найвищому розряду, створили прекрасні умови. Спілкувався я здебільшого з закарпатцями – Васею Турянчиком, Йожефом Сабо. Зрештою, з іншими футболістами мав хороші стосунки. У Києві тоді панував справжній футбольний бум. Саме в 1961-му «Динамо» стало першою немосковською командою, якій вдалося виграти чемпіонат СССР. Дублери, за яких тоді в основному грав я, теж завершили сезон першими.

За динамівську основу відіграв одну зустріч. Ми зустрічалися в Кубку СССР з «Адміралтійцем» у Ленінграді. Особливих ілюзій не мав, бо основним лівим крайнім нападником тоді був Валерій Лобановський. Тому й здивувався, коли на установці тренер В’ячеслав Соловйов назвав моє прізвище. Ми перемогли 2:0 і в пресі написали, що в Києві є перспективний молодий гравець.

Після завершення чемпіонату нам влаштували гучне вшанування. Вінчала його поїздка в Сочі. Кожному гравцеві виділяли путівку на двох осіб. Ті, хто був одружений чи мав дівчину, їхали з коханими, дехто брав маму. Я ж прийшов на перон вокзалу з… книжкою. Річ у тім, що до сесії залишалися лічені тижні, мав підготуватися до п’яти чи шести іспитів, написати таку ж кількість контрольних робіт, курсову. Ось так, з підручником філософії з’являюся перед очима друзів-динамівців. Гравці, які мене помітили, не могли второпати, в чому річ, почали перешіптуватися. «З ким ти їдеш?» - врешті хтось перепитує. «Їду до Львова. Здавати сесію» - кажу.

Так, я грав у Києві, але продовжував навчання у Львівському інфізі за індивідуальним графіком. Провів матч і сідав на потяг, щоб здати контрольну, залік чи іспит. Тоді футболістам поблажок у навчанні не робив ніхто.

То нині викладачеві можуть дати заповнити залікову. «Хоч покажіть мені, як той студент виглядає» - каже мені товариш одного разу. «Думаєте, я знаю, - відповідаю. – Вони ж так грають, що запам’ятати важко». Ми ж і грали непогано. І вчилися на рівних з рештою студентів.

Особливо в’їлася в пам’ять анатомія. Запахом формаліну. Заходили в кабінет з довгими залізними столами, на яких лежали трупи людей. Мали показати кожну кісточку. Кожен орган. У нас був дуже суворий викладач Джафаров. Поблажок він не робив ні для кого. За найсильнішого десятиборця світу тих часів Юрія Котенка телефонували з Москви і Києва, з розмаїтих міністерств, але Джафаров залишався неприступним: «За що я йому ставитиму оцінку. Якщо він нічого не знає?» Але врешті вламали: «Добре, нехай приходить».

Що було далі, бачив на свої вічі, бо теж здавав анатомію в той самий день. «Поки хлопці готуються, іди першим, - звертається Джафаров до Котенка. Я тебе нічого особливого питати не буду». Підводить Юрія до стола з людськими кістками і каже: «Знайди мені ключицю». Той знайшов. Гомілку. Мені, сидячи поряд, стало страшно і весело водночас. «Так, знайшов? – питає Джафаров. – Тепер пристав її до своєї ключиці». Той, вибачте, на слові, телепень вагою понад сто кілограмів, не лише приставив, а й прокоментував: «Нічого собі! Ну, я здоровий. А то що якийсь мамонт був, чи що?» Ледве стримав сміх, бо викладач таких слабкощів не сприймав. Врешті, так Джафаров Котенку заліку й не поставив. Юрій змушений був переводитися зі Львова в Київський чи навіть Московський інфіз.

На жаль, більшість спортсменів нехтують навчанням. І то біда. Бо спортивний вік недовгий, а падати з висоти, на яку здійнявся, завжди важко. Чимало моїх знайомих після завершення кар’єри ставали вантажниками, сторожами. Не уявляєте, як розуміння, що ти опустився настільки низько, пригнічує. Не дивно, що люди з туги спивалися, потім рано помирали. Я ж розумів, що футболом життя не обмежується, ще тоді, у юному віці. Тому не погодився навіть на те, щоб перевестися із Львівського в Київський інфіз.

- У підсумку, поїхавши здавати сесію, більше до столиці ви не повернулися.

- Взимку мав їхати з киянами на збори в Сочі. Але саме в той час у Львові завели мову про те, щоб створити у місті другу майстрівську команду. До того існував лише СКА. Причому команда в армійців була дуже сильна, вони доходили до матчів фінальної «кульки» за вихід до вищої ліги. Однак потім надходив наказ міністра оборони СССР і напередодні вирішальних поєдинків СКА залишався без кількох провідних гравців, яких переводили в інші армійські клуби. А в Львова були амбіції, місцеве керівництво хотіло створити команду серйозного рівня.

Львівський «Сільмаш» - передвісник «Карпат»

Так ось, секретар львівського обкому партії Василь Куцевол через своїх людей зателефонував моїй сестрі. «Тебе чекають в обкомі» - каже Дарця. Я розхвилювався. То ж були страшні часи. Щось не те сказав чи зробив і неприємностей не обберешся. Тому відразу почав згадувати, з ким останнім часом спілкувався, що говорив. Про те, що розмова матиме суто футбольний характер, навіть не подумав. Але діватися нікуди – йду. Проходжу купу міліцейських кордонів, сідаю навпроти кабінету і від страху трясуся. Навіть секретарка це помітила. «Що з вами?» - питає. «Не розумію, що не так зробив» - відповів, як є. Та сміється, однак не каже нічого.

Коли зайшов до Куцевола, той ґречно привітався й відразу здивував: «Я за вами слідкую». Виявляється, Василь Степанович під час поїздок до Києва на засідання ЦК партії постійно відвідував матчі динамівського дублю. «Мені подобається, як ви граєте, - каже Куцевол. – Але мова не про те. Знаю, що ви навчаєтеся у Львівському інституті фізкультури. У вас там сильна команда, виграєте серед студентів усе, що можна. Не могли б поговорити з хлопцями на предмет виступів у новій місцевій команді? У СКА я не вірю». Ці слова для мене стали одкровенням.

Новий клуб вирішили створювати на базі заводу «Сільмаш», який знаходився неподалік від мого батьківського дому. Директора заводу, ветерана війни полковника Івана Калиниченка Куцевол викликав при мені. «Приймайте команду інституту фізкультури» - наказав. Так нас, дев’ятьох студентів і забрали. Ще кілька непоганих хлопців було в складі заводської команди «Сільмаш», яка виступала в першості України серед колективів фізкультури.

У день зарплати ми вистоювали чергу разом із звичайними робітниками. Керівництво ще попереджало: «Ви хоч ховайтеся, щоб не було зайвих запитань. Вас люди не знають, можуть запитати, кому то гроші платять». Але куди ти сховаєшся?

- Аналізуючи хроніку перших кроків «Карпат», можна дійти до висновку, що професійний статус команда здобула вольовим рішенням керівництва.

- Не зовсім з вами згоден. У той час Дрогобицька область вже увійшла до складу Львівської. Один регіон на майстрівському рівні могли представляти два колективи. Одним з них залізно був СКА. Ця команда була помітно сильнішою і від дрогобицького «Нафтовика», і від нас. Хоча так виходило, що в товариських матчах, граючи на позиції крайнього нападника, я забивав армійцям постійно. Другою за рангом командою Львівщини був «Нафтовик». З ним ми як чемпіон області у стикових матчах за право виступати в класі Б й зустрілися.

Мушу сказати, що представники СКА робили все можливе, щоб перемогли футболісти з Дрогобича, а не тоді ще «Сільмаш». На виїзді суддя нас банально «сплавив». Поступилися 1:2, а гру-відповідь мали проводити на стадіоні СКА. Ми відмовилися. «Будемо грати при робітниках нашого заводу» - сказали. Оскільки ж стадіону як такого у нас ще не було, то довелося наспіх встановлювати на шкарпах навколо футбольного поля лавки. Так чи інакше, грали ми справді вдома і шансів «Нафтовику» не залишили – 3:0.

Інша річ, що саме в 1963-му в совєцькому футболі відбулася реорганізація. Була створена так звана друга група класу А, тобто буферна зона між вищою і другою лігами. В принципі, за спортивним принципом Львів там мали би представляти армійці. Однак Василь Куцевол вирішив відправити в нинішній аналог першої ліги «Карпати», команду, яка не провела в класі Б жодного матчу.

«Карпати» - 1968

- Чому датою народження «Карпат» вважається 18 січня?

- Того дня клуб був зареєстрований, хоча фактично під назвою «Сільмаш» він з’явився трохи раніше.

- Стосовно зародження назви «Карпати» теж чув чимало легенд.

- Довго ми тоді думали. Всі разом. Спершу схилялися до «Дніпра». Але потім вирішили, що з географічної точки зору то буде не зовсім правильно. Потім обговорювали назву «Галичина». «Ви що? Скажуть, що то дивізія СС «Галичина»!» Врешті, прийняли запропонований мною варіант на честь Карпатських гір. А з початком 1963 року Василь Куцевол почалося формування майстрівської команди. З «Сільмашу» нас взяли лише чотирьох – Станіслав Нікітенко відпав майже відразу, Богдан Кесла і Йосип Фалес трохи згодом, а я залишився у «Карпатах» на десятиліття.

- Першим тренером «Карпат» став екс-гравець київського «Динамо» і донецького «Шахтаря» Олег Жуков.

- У перехідних матчах проти «Нафтовика» нас ще тренували Василь Соломонко і Юрій Зубач, однак з підвищенням у класі керівництво стало шукати спеціалістів досвідченіших. Мабуть, то було правильно, адже попереднім наставникам бракувало відповідної кваліфікації. З іншого боку, Василь Васильович, працюючи в інфізі, тренувати майстрівську команду, мабуть, міг би. Втім, Василь Куцевол вирішив по-своєму і керівництво українського спорткомітету підшукало нам Жукова.

Спеціаліст Олег Іванович непоганий, розумівся на футбольних тонкощах. Тим паче, разом з собою він привіз групу гравців, добре знайомих по спільній роботі в Донецьку – Вітю Асланяна, Віталія Кулаковського, Бориса Рассихіна, Анатолія Крощенка, Валерія Шутильова. Ці хлопці, а також екс-армієць Сашко Філяєв створили добре підґрунтя для більшості місцевих гравців, у яких досвіду виступів на серйозному рівні не було. Як наслідок, у першому своєму сезоні «Карпати» фінішували сьомими поміж 18-ти команд. Власне, саме тоді й зароджувався той самий карпатський дух. Ми вмирали на полі за честь цієї команди.

- Кого б ви назвали лідером перших «Карпат»?

- Філяєва. Надзвичайно сильний футболіст. Він і в СКА був лідером. Але у «Карпат» грошей було більше, тому ми переманили і Сашка, і Вітю Іванюка. Сильно виглядав киянин Толя Крощенко. Його ми забрали з харківського «Авангарда».

Я ж був єдиним корінним львів’янином у складі тих «Карпат». До складу спершу не потрапляв, виходив на заміну. Річ у тім, що моїм прямим конкурентом був саме Філяєв, гравець збірної України. Мене або випускали на заміну, або довіряли місце в основі у тих матчах, коли Олександр був травмований. Так тривало доти, доки в матчі з запорізьким «Металургом» не травмувався основний лівий оборонець Дюла Баканчош. Другим номером на цій позиції начебто вважався Шутильов. Але напередодні наступного матчу в Гомелі помічник Жукова Ернест Юст кличе: «Кульчицький, граєш лівого оборонця! «Ви що, я ніколи в житті там не виходив» - заперечую. «Багато не говори. Грай».

Звикав довго. Мене тягнуло вперед. Постійно. Нападники суперника постійно опинялися в мене за спиною. Навику бракувало, але поступово навчився. Настільки, що після видужання Баканчош місця в основі вже не мав. Більше того, за підсумками сезону-1963 мене включили до числа 33-х найкращих футболістів України саме на позиції, на якій до того не грав ніколи. Я набрав маси, став потужнішим, а вміння нападника дозволяли добре контролювати м’яч. Крім того, мене цінували й за вміння підключатися до атак. У той час серед крайніх оборонців то була рідкість. Особливо на рівні першої ліги.

Показово, що трохи згодом за мною з Києва приїхав Євген Горянський. Він у нас раніше був начальником команди, але згодом вже працював у «Динамо». Кияни тоді мали проблеми з позицією лівого оборонця і хотіли бачити на цьому місці мене. Горянський привіз ордер на трикімнатну квартиру в будинку навпроти ЦУМу і пропонував забирати разом із собою батьків. Однак тоді вже чітко розумів, що зі Львова не хочу їхати нікуди. Тим паче, що наше керівництво, почувши, що мене знову збирається забрати «Динамо», теж оживилося. І дало квартиру в центрі Львова, в будинку, зведеному ще за Австрії.

- Чому надалі ви знову грали не в захисті?

- Мені це теж не подобалося. У 1964-му у «Карпат» вже був новий тренер. Жукова, людину тиху й спокійну, партійне керівництво прибрало, а запросило з Москви Сергія Коршунова. Той перевів мене в середню лінію. «До мене є претензії як до оборонця? – обурювався. – Що ви мене постійно закидаєте то в напад, то в захист, то в центр поля? Зупиніться на чомусь одному». Ось Коршунов і зупинився. Але спершу дійшло до конфлікту. Я переходити на іншу позицію відмовився, за що з мене зняли зарплату. Місяць сидів без діла.

Але ж люди мене любили. Кілька десятків тисяч людей скандували «Куля! Куля!» Врешті, вирішив поступитися і зіграти там, де каже тренер. Швидко зрозумів, що Коршунов мав рацію. В півобороні почувався ще комфортніше. Після того ж, як забив ефектний м’яч дальнім ударом у «дев’ятку» в Челябінську, мені повернули зарплату. В той час я був надзвичайно м’язистим. Коли набирав швидкості, суперники відлітали від мене в прямому розумінні. Вийшло, що за підсумками сезону-1964 мене вже назвали найкращим лівим півоборонцем України.

- Тому й дивно, що попри всі визнання ви залишалися в «Карпатах», далеко не найсильнішій команді першої ліги.

- Пропозицій мав чимало. Про Київ уже говорив. У московський ЦСКА хотіли забрати на службу в армію. Не врахували лишень, що у Львівському інфізі була військова кафедра. За наказом міністра до мене додому близько четвертої ночі прийшли два майори і підполковник. Чую стук у двері, відкриваю. На порозі стоять двоє з автоматами. Третій каже: «Вдягайтеся. За наказом міністра оборони ви призвані на військову службу в Москву. Котєлок, ложка єсть?» Проте я не розгубився. Розумів, що зараз не війна і призвати мене зі званням офіцера запасу не так просто.

Ще раз у ЦСКА міг потрапити в 1971-му. То коли поїхав у складі збірної СССР на товариські матчі в Мексику. Тренер Валентин Ніколаєв одночасно працював з армійцями і сказав мені прямо: «Перейдеш до нас – будеш у збірній постійно». Але я відмовився.

Для мене не було нічого гіршого, ніж виступати за армійську команду. Вся ця солдатщина викликала відразу з юного віку, на підсвідомому рівні. Пригадую, як мене у львівський СКА хотів забрати тренер Сергій Шапошников. То ще до «Карпат», коли виступав за дрогобицький «Нафтовик». Сиджу в інституті на парі, як в аудиторію забігає секретарка: «Кульчицький, зайдіть до ректора». Теж хвилювався, не подумав, що то з футболом пов’язано. Але заходжу в кабінет до ректора, а поруч із ним сидить Шапошников. Особисто ми знайомі не були, але матчі СКА відвідував постійно, тому Сергія Йосиповича не впізнати не міг.

Власне, ректор відразу сказав, що тренер прийшов для того, щоб запросити мене у СКА. Проте як уявив собі цю дисципліну, ці казарми, ті чоботи й портянки, то відразу почав «віднєкуватися». «Слухай, пацан, збирайся, - каже Шапошников. – Бо як будеш багато говорити, зашлю тебе дуже далеко. Будеш чистити чоботи, пуцувати парашу». Мене трафили шляки. Розізлився аж настільки, що пригрозив Шапошникову, що зроблю все, щоб його ноги у Львові не було. Сміливості мені додав ректор. Він заступився за мене, сказав, що не можна так зі студентом розмовляти. «Тим паче, що студент – офіцер запасу» - каже. Шапошников цього не знав і відразу знітився. Зізнаюся, я навіть радий, що врешті «Карпати» потопили СКА.