Перший дитячий спогад – його святкування голів. Неспішна пробіжка і вказівний палець перед собою – яскравий фрагмент кар’єри Мізіна. Абсолютний авторитет на полі і за його межами, улюбленець львівських вболівальників. Максимально скромний і стриманий у повсякденному житті. Учасник єврокубків у складі п’яти українських команд. Гравець всіх українських топів, за виключенням «Шахтаря». Футболіст, який разом з «Карпатами» одночасно пережив найбільші успіхи і невдачі у новітній історії клубу. Людина, яка заробила той самий штрафний імені Шевченка-Філімонова.
Зустрічаємося на набережній Дніпра. Багато років тому саме у Києві розпочалася його видатна кар’єра. Через кілька днів виповниться 10 років з того моменту, як Сергій востаннє виходив на поле. Чудова причина для того, аби згадати найкращі миттєвості футбольного життя Мізіна.
«Вся команда навалилася на мене. Я ледве дихав»
– Сергію, ви вже не перший рік працюєте в Охтирці. В українському футболі стабільно лихоманить клуби у фінансовому плані. Яка ситуація в «Нафтовику»?
– Виконую функції спортивного директора і можу сказати, що ми вважалися одним з найбільш стабільних клубів Першої ліги. Зараз такі часи настали, що певні проблеми існують. Охтирка – футбольне місто, на трибунах завжди багато вболівальників. У місті відчуваємо любов до клубу. Команда тут завжди хороша була.
– «Нафтовик» балансує між серединою і «підвалом» турнірної таблиці. Підвищення у класі залишили на наступний сезон?
– В минулому році могли поборотися за путівку в еліту, але на даний момент такого завдання не маємо.
– Ви все життя у футболі виконували одне завдання – виходити на футбольне поле у якості гравця. Зараз коло обов’язків трохи інше. Справляєтеся?
– Я маю будувати зв’язок між керівництвом клубу і командою. Відповідаю за спортивну частину.
– Вадим Колесник, який входить у тренерський штаб «Нафтовика», кілька років тому казав, що у колективі панує сімейна атмосфера. Свого часу ви, а також Андрій Полунін, генеральний директор клубу, грали за «Карпати». Жартів на футбольну тематику достатньо?
– Ти правий, у нас всі футбольні люди. Наші тренери також мають за спиною виступи у Вищій лізі: і Володимир Книш, і Олег Діброва. Жарти про минуле? Звичайно, без цього ніяк.
– У повсякденному житті ви дуже спокійна людина. Ваш партнер по «Карпатах» Геннадій Хроль розповідав протилежне: «Часто Сергій Мізін виступав з промовою. Йому не особливо було цікаво програвати. Людина мала ім’я і не за цим у футбол прийшла. От він вставав і розповідав: що, як і до чого. При цьому називав прізвища гравців, до яких були претензії». На полі ви були більш імпульсивним?
– Знаєш, мені справді хотілося бути спокійним завжди. Не виходить... Той момент, про який каже Геннадій – я був у такому віці, коли треба брати на себе роль лідера. Просто доводилося бути певною мірою тренером. У мене були хороші вчителі. В дублі «Динамо» було достатньо тих, хто міг повести за собою: Лужний, Цвейба, Юран. Вони підказували по ділу. Це мені, напевно, передалося.
– У сезоні 2003/04, коли «Карпати» вилітали з Вищої ліги, в одному з ключових матчів стався епізод, про який у Львові пам’ятають і зараз. Львів’яни на останніх секундах дотиснули «Оболонь» (1:0), ви забили переможний гол, але вразили не лише цим. В одному з моментів дали «копняка» партнеру.
– Було багато емоцій – так не можна себе поводити. Гра була настільки напруженою, що я не втримався. Коли забив, то відчув нереальну радість. Потім пригадую, як вся команда навалилася на мене. Я ледве дихав. Добре, що масажист вгамував хлопців і розігнав натовп.
– Кілька років тому серед львівських вболівальників проводилося опитування. За його підсумками вас визнали кращим півзахисником в новітній історії «Карпат». Ви неодноразово адресували компліменти у відповідь, називаючи фанатів «левів» «найбільш пристрасними».
– Так воно є. Я і зараз це можу сказати – у Львові найсильніші вболівальники. Вони підтримують команду і в горі, і в радості. У мене до них величезна симпатія. Вони вірні, вони вболівають, як вміють. В Україні таких важко знайти.
– «Карпати» переживають не найкращі часи. Ми згадували про ваші промови у патових ситуаціях. Що б ви сказали зараз у роздягальні, якби були гравцем «зелено-білих»?
– Потрібно шукати взаєморозуміння. Лідери на футбольному полі повинні вирішувати усі проблеми, їх оминати не можна. Те саме стосується керівництва. Для того, щоб говорити конкретику, потрібно бути всередині колективу. Я слідкую за «Карпатами» і сподіваюся, що в них все буде гаразд.
«Соума прийшов на нагородження у гвінейському халаті»
– До Львова ви приїхали у 1998-му році. Пригадуєте той момент, коли вас запросили в «Карпати»?
– Мирон Богданович (Маркевич) подзвонив і сказав про цей варіант. Я прийшов не сам – приїхала ціла група гравців з «Дніпра»: це і Гецко, і Шаран, і Полунін, і Паляниця. Чи я не вагався? Я дуже поважаю Львів і мені дуже подобається це місто. До цього я неодноразово грав на «Україні» і хотів спробувати свої сили вже у зелено-білій футболці.
– Доля подарувала вам особливі емоції, коли в останньому турі «Карпати» вибороли бронзу саме у грі з «Дніпром». Незвична мить?
– Назавжди запам’ятався той матч. Всі ті миттєвості: повний стадіон «Україна», сильний колектив, який складався не лише з приїжджих. Чого варті хоча б місцеві Беньо і Чижевський. «Динамо» було поза конкуренцією, тому то був великий успіх. Карпатівську бронзову медаль зберігаю у батьків.
– Як вам працювалося з Маркевичем?
– Мирон Богданович – мудра людина. Він вміє знаходити виконавців, які роблять результат. В нього сильна психологія. Спочатку, коли новачки приїжджали в колектив, одностайності не було. Але потім від цього не залишалося і сліду.
– Гвінеєць Алькалі Соума отримав у Львові прізвисько «Семен» і став для українських вболівальників справжньою екзотикою. Як його сприйняла команда?
– Та ти знаєш, для нас це теж була екзотика. Перша асоціація з ним – яскравий образ. Соума прийшов на нагородження у національному гвінейському халаті. Загалом він почував себе нормально в футбольному плані. Спілкування наше відбувалося через перекладача, тому не назвеш його дуже близьким. Але мені здається, що йому тут подобалося.
– В атаці Соумі було непросто, адже беззаперечними гравцями основи вважалися Іван Гецко і Олександр Паляниця. Ви стали співавтором їхнього рекорду, коли обоє забили по 16 голів за сезон. В чому секрет цієї пари?
– Дуже своєрідні гравці. Напевно, кращі в Україні після Шевченка і Реброва. Їхня особливість – різносторонній стиль. Гецко був нападником таранного типу, а Паляниця доповнював його. В побуті Іван і Сашко змагалися. Доходило до смішного – хтось виходив сам на сам, але партнеру пас не віддавав, щоб той бува не обігнав у гонці бомбардирів. За цим було цікаво спостерігати. Їхня конкуренція була доброю. На полі, незважаючи на це, вони робили спільну роботу.
Ковалець, Гецко, Мізін
– Вас у Львові на вулиці часто впізнавали?
– Так, впізнавали. І це приємно. От нещодавно у Києві зустрів львів’ян. Завжди радісно, коли люди пам’ятають твою гру.
– Ви є найбільш результативним півзахисником в українському футболі. Як вам це вдалося?
– Мене завжди оточували класні партнери. Це все завдяки їм. Футбол – це не індивідуальний вид спорту. У мене не було якогось одного стилю – я міг і головою забивати, і з обох ніг.
– Попри це, Віктор Леоненко запевняв, що ви не сповна реалізували весь свій потенціал. Згідні?
– Так, я згідний. Я про нього те саме казав – він міг зробити кращу кар’єру.
«За вилучення з «Баварією» «Динамо» наклало великий штраф»
– Дмитро Семочко, з яким ви грали в «Карпатах» наприкінці 90-х, розповідав про своє вилучення в матчі з «Кривбасом»: «Пригадую, як Сергій Мізін підійшов після гри: «Нічого страшного, буває. Я опинявся у схожій ситуації. Лобановський зі мною по-чоловічому після такого розмовляв».
– Цікаві речі ти мені нагадуєш. Одна лише поправка – то був не Лобановський, а Сабо. Я отримав вилучення в матчі з «Баварією» і знав, що відчуває молодий хлопець у такий момент. Треба було тільки підтримати його.
– До цього у дебютній грі в єврокубках проти «Барселони» ви отримали дві жовтих картки до 28-ї хвилини. Ваш партнер Дмитро Топчієв вважає, що суддя помилився.
– На мене клуб наклав великий штраф. Я стояв на лінії воріт і виключно інтуїтивно зіграв ключицею. Рука була притисненою, умислу не було. Добре, що «Динамо» перемогло команду Субісаррети, Кумана, Лаудрупа, Ромаріо і Гвардіоли. Тоді Йохан Кройф зібрав шалений колектив.
– Ваш другий матч в єврокубках знову закінчився вилученням за дві жовті у середині першого тайму. Не подумали про фатальну закономірність?
– Та подумав! Хоча навіть не встиг. Це виключно моя вина. Я зрозумів це тільки зараз. В центрі поля сфолив і підвів команду. Це були емоції, коли я завалив баварця Алана Суттера. Зрештою, це одна з причин того, чому у мене не склалося в «Динамо».
– Ви якось зізналися, що в кожній команді вкладали частинку себе у талановитих гравців. В «Арсеналі» допомогли Селезньову і Погорілому, а в «Карпатах» передавали знання Миколі Іщенку.
– Ми жили поруч з Миколою на вулиці 700-річчя Львова (нині – проспект Чорновола). Я також близько спілкувався з Тарасом Кабановим, розмовляв з Олегом Веприком, іншими молодими футболістами. Щодо Іщенка, то нас пов’язувало ще й земляцтво – він також з Києва.
– Ви подарували «Карпатам» приємні емоції в Кубку України і вивели команду в Кубок УЄФА, коли забили «Шахтарю» у півфіналі. Пригадуєте гол у додатковий час в Донецьку?
– Семочко подав кутовий, хтось заблокував Дмитра Шуткова. Здається, то був Юра Беньо. А я на дальній штанзі просто зустрівся з м’ячем. Раділи ми дуже сильно. Потрапити у фінал – це велика честь для всіх без виключення. Шкода, що шанси на перемогу в Кубку були дуже мізерні. «Динамо» було на вершині, скоро після тієї гри кияни продали Андрія Шевченка в «Мілан». Ми пропустили швидкий гол і втратили все.
– Програли «Карпати» за сумою двох матчів і в єврокубках. Хоча тоді шведський «Хельсінборг» не виглядав настільки нездоланним.
– Було прикро, коли ми пропустили у Львові на останній хвилині – я стрибнув у підкаті, блокував удар, а м’яч зрикошетив. Стронціцький полетів в один бік, м’яч – в інший. Хоча за якусь хвилину ми зрівняли рахунок. Справа дійшла до пенальті. Я свій удар реалізував, але в підсумку ми програли.
– Одного разу ви сказали, що відчуваєте недовіру до журналістів. Мовляв, львівські газети понаписували про вас нісенітниці, однак ніколи не казали, що саме. Що за історія?
– Людина підходить, запитує і йде. А потім з’являється стаття. Деталей не пам’ятаю, але знаю, що це була якась дурість. Просто після цього не даю інтерв’ю незнайомим журналістам.
«Вражали людські якості Яковенка»
– На зламі століть ви залишили «Карпати», проте згодом повернулися і разом з командою вилетіли до Першої ліги у 2004-му.
– Я йшов, бо в клубі почалися проблеми. Мені треба було визначатися, я перебував у списку тренерів збірної. У тому, що команда вилетіла, є і доля моєї вини. Я ж дві червоні отримав…
– Три червоні і шість жовтих за сезон.
– За нас взялися судді. Якщо раніше дивилися не так прискіпливо, то тоді конфлікт відчувався. Чий? Я не знаю, але він був.
– Ваш партнер Ярослав Хома отримав дискваліфікацію за нібито споживання допінгу. За його словами – «били» по лідерах команди.
– Я пропустив майже половину матчів чемпіонату. Виправдання цьому немає.
– Один з найгірших епізодів того сезону – травма Дмитра Трефіловського, 20-річного гравця «Волині». Ваш підкат коштував йому дуже дорого.
– Я підкотився збоку, поле було мокрим, а суперник не встиг підняти ногу. Я шкодую про це. Однак це футбол, ніхто не застрахований від такого. Жодного умислу я не мав. Після матчу поїхав у лікарню… Чесно, не хочу про це згадувати. Згодом взяв Трефіловського у «Нафтовик» на перегляд, але не склалося.
– Колись ви назвали Артура Карнозу найперспективнішим гравцем, з яким вам довелося працювати, як тренеру. Його кар’єрі теж завадили травми.
– Артур мав величезний потенціал. Зараз задатки мають чимало молодих гравців. Їм треба ловити свій шанс. Настав перехідний період і молодь має всі умови для зростання. Ті ж Циганков і Лучкевич повинні вирости у класних футболістів.
– Ви свою дорогу у футболі розпочинали у тренера, що виховав Олега Блохіна – Олександра Леонідова. М’ячі на матчах «Динамо» подавали?
– Найяскравіший спогад з дитинства – це фраза-обіцянка Анатолія Дем’яненка під час подачі з кутового: «Постав м’яч ти. Я подам, а ми заб’ємо».
– І як?
– Не забили. Але було приємно.
– Владислав Тернавський, ваш партнер по дублю киян, теж свого часу мріяв про кар’єру в «Динамо», подавав м’ячі, а легендарний гол Валерія Шмарова 1989-го бачив із відстані в кілька метрів. У рідній команді для нього місця не знайшли, він просидів чотири роки в дублі, а потім став футболістом «Спартака». У вас теж була нагода перебратися в Москву?
– Щоправда, я їхав з «Кривбасу». Відразу кількох гравців з Кривого Рогу хотів бачити Олег Романцев і ми вирушили на оглядини. За нас запросили величезну суму, а ще в центрі поля москвичів грали Титов, Булатов і Алєнічев. Шансів у мене не було. А в «Динамо» я відчув довіру тренера. Перехідний період, коли «Динамо-2» тренували Віктор Колотов і Володимир Онищенко був найважливішим. Хто його долав, той досягав успіху.
– Саме Віктор Колотов поселив вас в одній кімнаті з Павлом Яковенком, кумиром дитинства.
– Мене з дитинства називали «Пашею» саме через Яковенка. Вражали людські якості Павла Олександровича, він багато мені допомагав. Це справжній фанат своєї справи. Це та людина, яка показала, як треба працювати, щоб чогось досягнути.
«Шевченко в молодості був егоїстом на полі»
– В «Динамо» ви дебютували при Йожефу Сабо, однак відносини у вас не склалися. Хто у цьому винен?
– Путівку в життя однозначно він мені дав. Поставив у склад, довіряв… Сабо – дуже емоційна людина. Не знаєш, чого чекати від нього, у цьому полягає складність.
– Микола Зуєнко згадував про Олега Лужного: «На початку 90-х була мода на стрижки — спереду коротко, а позаду волосся трохи відростало. Ось таким я й приїхав з Луганська до Києва. Поруч зі сходами на базі мене Лужний зупиняє. Намотує моє довге волосся на палець і каже: «Малий, даю тобі рівно годину. Щоб я більше цього не бачив». Мені не довелося повторювати вдруге. З того часу ніколи не носив іншої зачіски». Лужний в «Динамо» тримав дисципліну?
– Добре, що він так сказав, а не підстриг сам «під нуль». З довгим волоссям важко бігати, це не дідівщина, а дієва порада. Колектив у нас був хорошим, тому це сприймалося, як належне, ніхто не ображався.
– У «Динамо» ви зустрілися з Євгеном Похлєбаєвим, людиною важкої долі. У середині 90-х він був одним з провідних півзахисників країни. Що про нього пам’ятаєте?
– Дуже хороший фланговий гравець з шаленою швидкістю. Разом із Сергієм Коноваловим чудово виглядали на флангах і у збірній, і у «Дніпрі». Та й людські якості у Євгена прекрасні. Дуже шкода, що зараз він серйозно хворіє.
– Ще один талант, який виріс на ваших очах – Андрій Шевченко. Яким був молодий володар «Золотого м’яча»?
– Справжній егоїст на полі. Навіть у юному віці володів доброю нахабністю – не звертав увагу на інших. Робив так, як вважав за потрібне. Піти на кількох суперників? Жодних проблем. Після цього відчув впевненість, власне «я» і почав додавати.
– Від старших не вислуховував?
– Вислуховував, як і всі. На критику, до речі, реагував нормально. Той же Сабо зробив ставку на нього і не прогадав.
– У вересні 1995-го «Динамо» з молодим Шевченком у стартовому складі виграє у «Панатінаікоса» 1:0. Ви вийшли на заміну, довели гру до перемоги. Але далі розгорівся скандал з шубами для Антоніо Лопеса Ньєто.
– Всі перебували в шоковому стані. Ми сподівалися на краще, але в підсумку втратили рік. Пригадую, перебували на базі, коли нам повідомили про цю новину. Здається, то було наступного дня після поєдинку. У таке важко було повірити.
«Штанге сказав: «Карнавал же раз в житті буває!»
– У 1996-му ви стаєте гравцем «Дніпра» і знайомитеся з Берндом Штанге. Німець привіз Європу в Україну?
– Я приїхав після «Динамо», де було 7 вихідних на рік. А тут тренер дозволяв все. Якщо сонце – не тренуємося. Дощ – те саме… Кожен мав іменний м’яч, власну форму. Штанге був першим, хто таке запровадив.
– Легендарна історія про Бернда пов’язана з карнавалом, коли «Дніпро» вирушив на збори в Бразилію. Живий анекдот?
– Запитали у тренера, коли тренування починається. Він відповідає: «Завтра о 12-ій. Карнавал же раз в житті буває!»
– В Дніпропетровськ Штанге запросив Емерсона, першого бразильця в чемпіонаті України. Він зізнається, що про Україну має лише найкращі спогади, хоча не міг змиритися з холодом, низьким рівнем життя людей, як у Бразилії і расизмом, з яким зіткнувся в Запоріжжі. А що ви запам’ятали про Емерсона?
– Хороший нападник з класною швидкістю. Справжній бразилець, хоча ми на той момент їх ще не бачили. Але вже тоді Емерсон показав, що якраз в бік Бразилії треба дивитися і шукати там талановитих гравців. Такі люди повинні грати в УПЛ.
– Після «Дніпра» ви на певний період часу стаєте гравцем «Чорноморця» і київського ЦСКА, однак ці вояжі стають нетривалими.
– В Одесу мене з Сергієм Ковальцем запросив Леонід Буряк, а ЦСКА я обирав через сім’ю – тільки народився син і я хотів бути поближче до нього у Києві.
– Олексій Мізін починав займатися футболом, але зараз навчається в Києво-Могилянській академії. Наука взяла гору?
– Вирішили, що нам у сім’ї достатньо і одного футболіста. Олексій – четвертокурсник, вчиться на економічному факультеті. Молодша донька займається танцями і вивчає мови.
– П’ятим клубом, з яким ви зіграли в єврокубках, став «Кривбас» Олега Тарана. Цього тренера не вистачає українському футболу.
– До гравців Олег Анатолійович ставився відмінно, з добром. Це один з найкращих тренерів України. Таран зараз без роботи, але він однозначно заслуговує на те, щоб далі працювати. Лише позитивні речі можу сказати про цього тренера.
– Про вас виключно позитивно відгукувався сербський тренер «Карпат» Іван Голац. Якщо Штанге привозив нові методи в «Дніпро», то Голац запроваджував їх у Львові.
– У нас тренування розпочиналися у 8-ій ранку. Позаймалися дві години і все, вільні. У Європі до такого ставилися нормально, а ми не звикли. Голац хотів донести нам своє бачення. У нього був сильний помічник, Драган Сімоновіч. Його вправи тільки зараз доходять до нас. А він їх використовував ще у 2001-му. Легіонери приїжджали якісні: Самсон Годвін з його котячими манерами і пластикою, Мацей Налєпа – сильний воротар і замінник гумористичних передач.
– У 2003-му «Карпати» стають першою командою, яка вдев’ятьох вириває перемогу в чемпіонаті України. Ви забили єдиний гол у матчі, а через 6 хвилин отримали червону від Віталія Годуляна, який згодом вилучив ще й Олексія Сучкова. В протоколі було вказано, що ви вдарили суперника в обличчя.
– Мене хтось тримав за футболку під час подачі з кутового. Я відмахнувся, Годулян вирішив, що це червона. Я не бив у обличчя, просто хотів, щоб опонент мене відпустив. Не думаю, що це пряме вилучення.
– В «Арсеналі» ви грали з хорватом Івіцою Пірічем, відомим меценатом, який допомагає дітям із зони АТО. Які враження від спілкування з ним?
– Ми їздили з Юрою Беньом до Івіци в Хорватію. Добра, компанійська людина. Те, що він зараз робить – дуже похвально. Не кожен на таке здатний.
«Коли забили Росії, не здогадувався, що це кінець матчу»
– У збірній України ви дебютували у тому ж матчі, що й Шевченко, Калітвінцев і Мартинов. Останній зізнався, що вперше підняв голову, щоб перепочити, на 12-й хвилині…
– Рахунок 0:4 – красномовний. Для нас, гравців, які дебютували, потрапити в першій же грі під Альошу Асановіча, Роберта Просінечкі, Давора Шукера – це серйозне випробування. А ще відзначу трибуни «Максіміра». Тому слова Юри підтверджую, чиста правда.
– І все ж, мабуть, найбільш пам’ятний ваш матч у синьо-жовтій футболці відбувся через 4 роки, коли ви на «Лужниках» протистояли Росії.
– Напевно, це найважливіший матч у моєму житті. Було багато розмов, прискіпливої уваги – шалений ажіотаж. Нам просто сказали, щоб ми від всього абстрагувалися, не читали пресу і не дивилися телевізор. Коли я вийшов на поле, то про все забув і не чув нічого навколо, зокрема того, що кричали трибуни.
– Камера вихопила у VIP-ложі двох Прем’єр-міністрів: Путіна і Пустовойтенка.
– Згодом, після гри на «Лужниках», до нас у роздягальню заходила вся делегація, зокрема і Путін. Я вже не пригадую, як він поводився, хто і що там казав. Після гри було не до цього – всі втомлені. Мені він взагалі не цікавий.
– Російський коментатор Віктор Гусєв відзначив відсутність у старті Віталія Косовського і якраз ваш вихід з перших хвилин. Коли ви дізналися про те, що гратимете?
– За кілька днів до матчу про це повідомили, тому сюрпризом для мене це не стало.
– Ваш вихід виявився знаковим, адже саме проти вас сфолив Олексій Смертін, а Шевченко виконав епохальний штрафний у ворота Філімонова. Збіг обставин чи майстерність?
– Андрій Миколайович каже, що бив. Повіримо йому. Той епізод, що передував штрафному, абсолютно рядовий, таких по сто за матч трапляється. Я прикрив корпусом м’яч і отримав поштовх у спину.
– Ви, а також Андрій Гусін і Геннадій Мороз опинилися найближче до воріт суперника і були поруч з Філімоновим, який влітав у сітку з м’ячем. Про що подумали в той момент?
– В тому й справа, що я не здогадувався про те, що це кінець матчу. Був настільки сконцентрованим і відданим грі, що не встиг зорієнтуватися. В роздягальні навіть не було сил особливо радіти. Просто відчував, що свою справу команда зробила.
– У збірній, крім Йожефа Сабо ви працювали з Валерієм Васильовичем Лобановським. Особливий тренер?
– Глиба. Коли людина тебе викликає на особисту розмову, і одним поглядом пояснює тобі, як ти маєш зіграти, то це рівень. Жодної іншої установки більше не потрібно.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
