Упродовж 20 років Скрипник служив бременському Вердеру – як гравець і як тренер.
На першому місці завжди стоїть клуб, а потім вже тренер. Завжди виграє команда, а програє тренер. Але у мене немає ніякої образи, це нормально. Це спорт і футбол.
Звичайно, критика не проходить повз мої вуха. Це неприємно, але у мене є досвід в цьому плані. Я, як головний тренер, зобов'язаний прийняти весь цей негатив на себе. Таке футбольне життя. Я здатний з цим впоратися. Адже це не найгірше, що може статися з людиною.
Я в складних ситуаціях не хочу ховатися. Є тренери, які кажуть те, що людям хочеться чути, але це набридає уболівальникам та ЗМІ. Я ж кажу те, що бачу, в основному відповідаючи чесно, а не дипломатично.
Тренер ніколи не повинен літати у хмарах. В той же час працювати і боятися чогось – теж неправильно.
Потрібно мати своє бачення, а не кидатися з боку в бік.
Коли я прийняв команду, почав цокати час до того моменту, коли цю команду покину.
Спочатку команда повинна добре функціонувати в роздягальні, а на полі – це вже другий крок.
Потрібно стояти грудьми за свою команду, але в той же час поважати суперника, а не поливати його брудом. На полі варто показувати свою перевагу.
Стосунки з підопічними? Не можу сказати, що у нас панібратські відносини. Я все розумію – сам колись був футболістом. Головне, що вимагаю від гравців, – це віддача на полі, ідентифікація з клубом.
Вердер споконвіку заробляє сам. І коли ми отримуємо прибуток, то вважається, що сезон вдалий.
Раніше був такий вислів: «Гроші голів не забивають». Зараз це вже не актуально, навпаки – гроші роблять результат.
Німеччина ніколи не соромиться вчитись. Коли Іспанія всіх обігрувала, Барселона з тікі-такою – подивіться, як зараз грає Німеччина. Контроль м'яча. А раніше казали, що Німеччина – машина, яка чавила всіх суперників. Зараз – грає в пас, може навіть занадто багато.
Я мав щастя працювати з багатьма українськими і німецькими тренерами, які залишили великий слід у мені. Ті ж Павлов, Лобановський, Штанге, Томас Шааф – це люди, з якими я працював. Я згадував, як ми з ними грали. Той же Магат – я теж його згадую. Так, було важко з ним, але ми грали, вчилися, чогось добивалися. Через все це потрібно пройти.
Якщо ти у своїй кар'єрі грав і у Томаса Шаафа, і у Лобановського – отже, ти був непоганим футболістом.
Українські футболісти не грають у провідних європейських чемпіонатах? Думаю, ви розумієте, що в Європі блату немає. Якщо гравець сильний, його обов'язково побачать скаути найкращих європейських ліг.
В Україні можеш грати один важкий матч у місяць, а решту – навіть не напружуючись. У Німеччині ж ти повинен щотижня працювати. І важливо, як ти тренуєшся, тренер дивиться, хто готовий до гри. Тут наставник лише перед грою вирішує, хто вийде у стартовому складі. Конкуренція справжня. Ніхто не буде поступатися місцем іноземцю лише тому, що за нього багато грошей заплатили.
Якщо чудаку тільки 20 років, а у нього мільйони, він без дівчини... Йому ж треба це все. Виходить, нічне життя... На Заході все розглядають – як він в команді поводиться, як він грає для команди – не тільки для себе, але і для команди.
Про Дніпро мені важко щось коментувати, сидячи закордоном. Залишається сподіватись, що футбол у Дніпропетровську не помре і в найближчому майбутньому (пошвидше б, звісно) Дніпро зробить наступний крок у своєму розвитку.
Футбольне життя – це якраз те, що зараз важливо для українського народу, щоб трохи відволіктися від проблем, які існують.
Кілька років тому я втратив батьків. Жодні гроші не повернуть їх мені. Команда, місто і люди – це друга моя Батьківщина, і я не проміняю її на високі зарплати.
Я – чоловік консервативний, спокійний, однолюб. У моїй кар’єрі не було багато команд – Металург (Запоріжжя), Дніпро і Вердер. Під час служби в армії – ще СКА (Київ). Ніколи не бігав з команди в команду. Якщо мені подобалось – то подобалось.
Сни сняться найчастіше німецькою. У Німеччині в мене багато приятелів, з якими із задоволенням спілкуюся російською або українською мовами. Є тут хлопці з Росії, але, незважаючи на всі ті події, які відбуваються, ми інтелігентно ставимося один до одного. Ці теми у нас не заторкуються. Ми одразу домовилися: якщо хочемо продовжувати спілкування, то варто оминати неприємне.
У мене українські корені, я – українець, і завжди із задоволенням про це кажу. У клубі всі чудово знають, якої позиції я дотримуюся, і чого я бажаю своїй країні.
З часу, коли почався Майдан, я дуже скрупульозно читаю новини, став фанатом цього діла. Як будь-який громадянин нашої країни, я з нетерпінням очікую змін. Хочеться, щоб все це відбувалося значно швидшими темпами, щоб інтеграція в Європу проходила скоріше. Я дуже нетерплячий щодо цього.
Чесно кажучи, не очікував, що мій син захопиться біохімією і біофізикою. Це його стезя, яка приносить йому неймовірне задоволення. Університет, лабораторія…
Трохи незвично – тато футболіст, а син став професором. Але мені подобається, що він не зациклюється на науці, може бути веселим, «почудити».
Є хороші друзі, які з тобою і в добрий час були, і в поганий. А є такі, які зникли, коли відчули, що у тебе важкі часи. Таке трапляється в житті, це людський фактор. Я до цього ставлюся по-філософськи, не рву останнє волосся у себе на голові.
У житті нічого не можна планувати. Що буде далі – нереально загадувати, як би тобі цього не хотілося.
Найголовніше в житті – робити те, що ти хочеш.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
