Його футбольна біографія – воїстину унікальна. Людина, яка до 30-річного віку виступала максимум на рівні другої союзної і першої української ліг несподівано отримала запрошення з найсильнішої команди країни – київського «Динамо». І В’ячеслав Хруслов не просто прийшов до лав «біло-синіх», щоб скласти конкуренцію – впродовж 1993 року він був основним оборонцем киян, допоміг здобути клубові перші в його історії чемпіонство і Кубок незалежної України.
«Впродовж нашої розмови немов пережив забуті емоції заново» - сказав, підіймаючись з-за столика у ресторані стадіону «Металіст» В’ячеслав Михайлович, який згадував пережите з усім серцем. Про те, як розпочинав грати у великий футбол під керівництвом молодого тренера Іщенка, як отримав запрошення в «Динамо» від дружини Фоменка і їхав на велосипеді після святкування чемпіонства нічним Хрещатиком, як Лужний виховував Леоненка, мінялася влада у клубі «Динамо», а Рикун на похмілля асистував Жажі Коельо. Згадав пан Хруслов, який нині обіймає посаду спортивного директора відродженого «Металіста-1925», про те, як бандити катували його у Тюмені, а президент клубу в Харкові позичав і не віддавав гроші. Історії про футбол 90-х, які не можуть не вражати.
- В’ячеславе Михайловичу, ви, корінний харків’янин, у футбол почали грати тоді, коли футбол у Харкові був у глибокому занепаді, «Металіст» виступав навіть у другій союзній лізі.
- Я був дитиною і просто любив цю гру. До футбольної школи, яка знаходиться по дорозі на аеропорт, пішов, коли навчався в другому класі. У нас був прекрасний тренер Володимир Виноградов, Царство йому Небесне. Прекрасна людина, таких зараз майже не зустрінеш. Володимир Миколайович був для нас, мов рідний батько. То було дуже важливо, адже збиралися ми вранці, а розходилися додому, коли на вулиці вже було темно. Тренер допомагав нам порадами, підтримував. На жаль, помер Володимир Миколайович дуже рано – не витримало серце. У той час мене, шестикласника, вже запросили до Харківського спортінтернату, тренувався у Юрія Несміяна. Та звістка про смерть Виноградова стала справжнім шоком.
У спортінтернаті навчався три роки, а після того мене взяли у щойно створений спецклас «Металіста». Власне, аналог того класу існує понині. Вранці діти тренуються, потім ідуть на уроки в 20-ту загальноосвітню школу, після того обідають, відпочивають, а ввечері, годині о п’ятій – друге футбольне заняття. З дому виходив годині о сьомій ранку, а приходив о восьмій вечора. Валився з ніг, сил не залишалося взагалі. І так щодня. Було страшенно важко. Але цікаво. Якби не отримував задоволення, то не затримався б у футболі ось уже протягом 40-ка років. Хоча яких 40-ка. Почав з восьми, а 18 вересня відсвяткував 55-річчя. 47 років!
- Відразу починали грати в обороні?
- Ні. Діти ж люблять забивати голи. Я не виняток. Можна сказати, у нас була команда нападників. Виноградов не заважав, але поступово придивлявся, кого й куди переводити. Після того з кожним розмовляв індивідуально, переконував, чому в обороні чи середній лінії користі від нас буде більше. Остаточно ж у захист мене перевели в спортінтернаті. Причому спершу діяв на правому фланзі. У центр, де відіграв впродовж усієї кар’єри, став у процесі праці.
- Раніше оборонці відбирали м’яч разом з ногами.
- Такий був футбол (сміється). Я не шкодував нікого – ні своїх, ні чужих. Міг з людиною бути в добрих стосунках у житті, але виходив на поле і діяв вельми жорстко. Єдине – нишком не бив нікого. Грав на межі фолу, кістка в кістку. Але то було віяння часу. Так діяли всі. Нині футбол трохи змінився.
- Картки оборонців стримують.
- Якби колись судили так як зараз, то гру команди завершували б чотири на чотири. Зрештою, той же К’єлліні теж вигризає м’яч з м’ясом. Нагадує мені Ґаетано Ширеа. На мій погляд, оборонець таким і повинен бути. Нападник має відчувати, що захищаються чоловіки, які жодного м’яча просто не віддадуть.
- Чому оборонцем Хрусловим, який навчався у спецкласі «Металіста», у совєцькі часи не зацікавилися наставники першої команди?
- Чому ж? Розпочав у друголіговому «Маяку», а потім регулярно переводився в «Металіст», у 1985-1986-му грав за дублерів, одного разу луганській «Зорі» навіть забив, іноді тренувався з основою. Але шансів пробитися до складу тоді, об’єктивно кажучи, не мав. Надто сильний тоді у Євгена Лемешка був колектив.
- Через «Маяк», про який ви згадали, пройшло чимало провідних гравців «Металіста».
- Усі, хто тимчасово не проходив до першого складу. Леонід Сааков, Валентин Крячко, Вітя Шаленко, Володя Лінке. Юрій Тарасов взагалі розпочинав кар’єру в «Маяку». Лемешко тримав виступи цієї команди на контролі.
- У вашому випадку вийшло, що замість «Металіста» ви в 1987-му опинилися в аматорському куп’янському «Металурзі». Чому?
- Темна історія з кримінальним відтінком, про яку не хочу згадувати. Добре, що зумів з усього цього вибратися і закріпитися в житомирському «Спартаку». Тодішній тренер житомирців Олександр Іщенко помітив мене на тренувальних зборах у Хусті. Гарний був період. Команда грала в цікавий футбол, міцно трималася в таблиці другої ліги. Та й з Іщенком працювалося цікаво. З Олександром Олексійовичем було про що поговорити, пожартувати. Однак до роботи він ставився надзвичайно серйозно, не допускав жодних поблажок.
Не так давно їздили до Житомира разом із «Металістом-1925». Зустрілися з Серьогою Сечиним, він порозповідав мені, хто з тих, з ким тоді разом грали, де живе й чим займається. Після того на емоціях вирішив зателефонувати Іщенку. Телефона не було, то вирішив набрати Сергія Нагорняка. Вони ж разом на телебаченні працюють. Сергій скинув номер. Набираю й вітаюся: «Олексійовичу, доброго дня. Хруслов турбує». «О, Славку, вітаю! Що в тебе?» - відповідає Іщенко. «Ностальгія. Я у Житомирі. Стою біля вашого будинку, ходив на стадіон, подивився». Здається, Олександрові Олексійовичу теж було приємно. До того ми не говорили багато років. Все збирався набрати, але не доходили руки.
Про Житомир у мене найтепліші спогади. Зіркою нашої команди був Вовка Шишков, нападник, який забивав дуже багато і був улюбленцем публіки. Не в останню чергу тому, що він свій, місцевий. Але для нас не було значення, хто з якого міста. Ми були єдиним колективом. Виходили на поле і вбивалися одне за одного. Ми були єдиним цілим.
Повинен сказати, що в другу союзну лігу ще треба було потрапити. 26 команд з майже кожного обласного центру, за всіми клубами стоять серйозні люди, керівники областей. Заруби були неймовірні. Для Житомира найпринциповішими були протистояння з сусідами, рівненським «Авангардом». Прохідних матчів не було. Тому й кажу зараз хлопцям з нашого «Металіста»: «За ті команди ви не те що б не грали, а взагалі б у них не потрапили». Хіба один-двоє гравців. Тоді попри суто футбольну майстерність гравець мусив бути характерним. Якщо ти не боєць, відвертаєшся, прибираєш ноги, то нічого з тебе не вийде.
Власне, у світовому футболі найвищого рівня нині так само. Назад повертається Мессі, стелиться у підкатах Кріштіану Роналду. То у нас спостерігається занепад. Коноплянці чому в Німеччині важко, а в Іспанії не вдалося? Бо там треба грати у відборі. В Україні Жені було легше, бо в обороні за нього відпрацьовували інші. Так, коли Коноплянка отримує м’яч, то здатен обвести двох-трьох, загострити гру на рівному місці. Але в «Севільї» чи «Шальке» такими рисами володіють майже всі. Треба змінюватися. Сподіваюся, Євген на це здатен.
- Кажуть, що у 80-90-ті футболістів єднала не лише спільна праця, а й гучні застілля.
- Не без того. Добре все, що в міру. Приміром, у нас у «Спартаку», котрий потім перейменували в «Полісся», не палили тільки Юрко Стрихарчук, Андрій Желтоносов і ще один-двоє гравців. Інші смалили так, що будь здоровий. Але ж на полі це не заважало. Зараз навпаки – більше половини команди не палить, але по самовіддачі виникають запитання. Я ще працюючи помічником Мирона Маркевича в «Дніпрі», говорив гравцям: «Можете курити, але працюйте». На жаль, не кожному це виходило. Я ж палив впродовж усієї кар’єри. Кинув років шість тому. Тому, що мені вже не 20 і це справді почало шкодити. Кидати було страшенно важко. Перших три дні мучився неймовірно. Але зараз взагалі не переношу запаху тютюнового диму.
- Є інший приклад – Олександр Рикун, з яким ви попрацювали у «Металісті» як тренер.
- На жаль, то не таємниця. Мушу сказати, що талановитіших за Сашка футболістів я в Україні майже не бачив. Можливо, Шевченко, Коноплянка, Ярмоленко. Все. Вперше побачив Рикуна зблизька під час літніх зборів у Трускавці, куди ми постійно їздили в перші роки роботи Маркевича з «Металістом». На першому тренуванні відпрацьовували контроль м’яча на півполя. Рикун отримав м’яч, подивився і не дивлячись, віддав м’яч метрів на 40 точно в ноги. «Ти бачив?» - розвівши руками, сказав Мирон Богданович.
Звісно, Сашко пив і пив багато. Пізніше знахабнів настільки, що приходив на тренування п’яним і Маркевич його виганяв. Але через два дні граємо. Сашко виходить в основі, віддає Жажі Коельо ідеальну передачу. Що ти після цього говоритимеш?
Рикуна дуже любив Олександр Ярославський. З одного боку, зрозуміло, бо Олександр Владиленович віддав за Сашка два мільйони доларів, по тих часах гроші неймовірні. Ця інформація з’явилася в пресі. Зрозуміло, що після того взяти й вигнати людину вже непросто. Та й Маркевич собі не ворог. Бо хто ще міг віддавати такі передачі? Рикун – футбольний геній. Шкода, що він не розкрився настільки, наскільки міг насправді.
- Може, бракувало того суворого контролю, який був притаманний зокрема Михайлові Фоменку, з яким ви відпрацювали майже півкар’єри?
- Михайло Іванович за нами не слідкував. В «Динамо» за нами Йожеф Йожефович ходив. Але ми всі про це знали. Так само як закривав очі на чимало речей у Житомирі Іщенко. Звісно, такого нахабства як палити перед тренером ми собі не дозволяли. Але поза очі робили те, що й усі живі люди. Звичайно, наставники в основному про все добре знали. І якщо це не шкодило справі, мовчали.
А з Рикуном, думаєте, не боролися? Ще Євген Кучеревський у «Дніпрі» розпочав, Микола Павлов у Маріуполі теж зробив усе, що міг. На жаль, у футболі часто буває, що люди, які мають дар, ставляться до справи несерйозно. Ті ж, хто трудиться денно і ночно, часто банально у футбол грати не вміють. І скільки у таких випадках не пахай, вище голови не стрибнеш. Щоб досягти чогось, треба бути як Шева – поєднувати в собі талант з працелюбством.
- Про те, з якою турботою до гравців ставився Ярославський, відомо не лише з прикладу Рикуна. А яким у цьому контексті запам’ятався вам Зая Авдиш, легенда житомирського футболу, багаторічний керівник «Полісся»?
- Унікальна людина. У клубі він вперше з’явився, ще коли там працював Іщенко. Приїхав з Набережних Човнів, де теж якийсь час був при місцевій команді. В «Спартак» приходив і просився: «Візьміть мене у команду хоч кимось. Готовий робити все!» Зая Зедович любив футбол безмежно, хоча на серйозному рівні ніколи й у нього не грав. Пригадую, якось поїхали з «Поліссям» на збори. Поряд готувався охтирський «Нафтовик». У вільний від тренувань час тренери залишилися пограти між собою у футбол – два на два. Головним у охтирців тоді був Андрій Біба, помічником – Валерій Душков. З нашого боку разом із Іщенком грав Авдиш. То була комедія. Ми, гравці обох команд, валялися по землі зі сміху. Зая, враховуючи комплекцію, бігати багато не може, тому в основному стоїть у воротах. І ганяє Іщенка: «Саню, давай, бігай!» А з іншого боку Біба кричить на Душкова. Люди такі «горбушки» видавали, що хоч бери й записуй.
Зая Авдиш
- Кажуть, що Іщенко пішов з Житомира саме тому, що не спрацювався з Авдишем.
- Хтозна, що там між ними було. Можливо, Зая Зедович хотів піднятися по кар’єрних щабелях і стати тренером? Не виключаю. У мене гарні стосунки залишилися з обома. Пізніше з Авдишем теж начебто не спрацювався Валерій Стародубов, прекрасний спеціаліст, котрий пізніше приніс житомирському футболові чимало користі й як функціонер. На жаль, Валерія Андрійовича, так само як і Заї Зедовича з нами вже немає. Але згадую про них з теплотою. У Заї двоє братів і вони троє один на одного взагалі не схожі. Валерій, який у 90-ті був одним з найкращих українських арбітрів – золота людина з прекрасним характером. Зая – грім з блискавками. Він постійно кипів, сперечався, вибухав. Імені найстаршого з Авдишів згадати не можу, але за характером він був протилежністю обох братів.
- Ви відіграли в Житомирі три повноцінних сезони і після того перейшли у Суми. Перехід той був для вас доленосним.
- Натякаєте на те, що зійшовся з Фоменком? Михайло Іванович саме починав створювати в місті боєздатну команду і запросив у «Автомобіліст» чимало нових футболістів. Одним з них пощастило бути мені. Рекомендував мене Івановичу Адольф Поскотін, з яким я працював ще у харківському «Маяку». В Житомирі почувався непогано, але трохи втомився від обіцянок, які не поспішали виконувати. Вплинуло також і те, що з Сумів недалеко до Харкова. У Житомирі постійно жив без сім’ї. Дружина, звісно, приїжджала, але епізодично, приблизно раз на місяць. Одружений я ще з 23-х, тому почувався без коханої людини самотнім.
У Сумах мене влаштовувало все – кваліфікований тренерський штаб, ставлення до гравців. Думаю, гроші в клубу були. Показово, що взимку 1991-го ми чотири рази літали на збори в Сочі. Такі матеріальні можливості тоді були не у кожного клубу вищої союзної ліги. Та й футболістів в «Автомобіліст» зібрали непоганих. Як серед місцевих, так серед тих, кого з Харкова привіз Поскотін. Дуже непоганим гравцем був Ігор Захаряк. Вдома ми не програвали майже нікому і посіли за підсумками останнього чемпіонату СССР восьме місце серед 26-ти команд української зони другої ліги.
- Віктор Леоненко правий, коли каже, що пізній Фоменко в порівнянні з молодим став значно добрішим?
- Мабуть, життєвий досвід свій відбиток наклав. Колись Михайло Іванович був дуже вимогливим. Вважаю, що це правильно, бо для наших людей без дисципліни в побуті не буває дисципліни на футбольному полі. Ці дві складових повинні поєднуватися. Втім, Фоменко не був жорстоким деспотом. Найперше треба сказати, що він дуже розумний чоловік, з яким можна розмовляти на найрізноманітніші теми. Так, Михайло Іванович небагатослівний. Але й Маркевич не надто балакучий. Проте один й інший тим і відрізняються, що здатні в лаконічній, стислій формі донести до підопічних свої вимоги.
Пригадую час, коли Михайло Іванович очолив у 1996 році «Металіст». У нас тоді була не команда, а зборище. Фоменко не став нікого принижувати, не поспішав з радикальними рішеннями, а зібрав команду і сказав: «У мене є такі-то принципи, на футбольному полі вимагаю від вас того й того. Якщо не будете цього виконувати, на ваше місце прийдуть інші». Контрактів тоді не було, тому й стосунки між клубом і гравцями базувалися на чесному слові. Всі розуміли, що роботу ризикують втратити миттю. Мушу сказати, що багатьох хлопців слова Фоменка змусили отямитися. Михайло Іванович – з того покоління, яке красномовство воліло заміщати справами.
- Олександр Призетко розповідав, що найперше Фоменко вимагав від нього й решти гравців виконувати підкати.
- Не скажу, що для Михайла Івановича цей компонент був найголовнішим, але виконувати його тренер вимагав від усіх. Приміром, Леоненко підкатів не любив, але змушений був виконувати. Куди він мав дітися? «Вітю, треба. Чому Безсмертний, Шматоваленко, Лужний роблять, а ти ні? Нападники теж мають виконувати підкати». В принципі, Лобановський схожих принципів притримувався. Шевченко і Ребров теж виконували підкати. Андрія в «Мілані» від звички вступати у відбір аж відучували, казали, що його завдання – забивати м’ячі. Відбирати мали інші. Але в Лобановського і його учнів була інша філософія. У них люди мали однаково добре як оборонятися, так і атакувати.
- Власне, не дивно, що в заключному чемпіонаті СССР у 1991 році найкращим бомбардиром сумського «Автомобіліста» з 13-ма голами став центральний оборонець Хруслов.
- Заради справедливості варто зазначити, що більшість м’ячів я тоді забив з пенальті. До слова, до Сумів одинадцятиметрових я майже не виконував. Усе вийшло саме по собі. Після тренувань хтось залишається побити по воротах, хтось качає прес, а я брав Сергія Страшненка чи когось із молодих воротарів і бив з позначки. Причому любив говорити наперед напрям удару. Вперше в грі пробив пенальті майже випадково. Суддя призначив і наші почали вагатися: «Кому бити?» Я підійшов, забив і так з того часу і став штатним. За два роки не забив з позначки лише раз. Грали на виїзді, десь на Донеччині чи Луганщині. Воротар парирував.
- З того часу не били?
- Бив. Я не забобонний. Навіть за «Динамо» одного разу одинадцятиметровий виконував. Грали проти «Дніпра» на виїзді. За рахунку 2:2 суддя вказує на позначку. Леоненко в цій грі пенальті вже не забив, тож взявся я. Хвилювався, але все ж Миколу Медіна переграв. Пізніше, коли у штабі Маркевича працював у «Дніпрі», місцеві мені той випадок пригадували.
- Власне, настав час поговорити про ваше запрошення у «Динамо». 30-річний гравець, котрий впродовж усієї кар’єри не виступав за жоден клуб вищої ліги, відразу отримує запрошення від найсильнішої команди країни.
- Зрозуміло, що то була ініціатива Михайла Івановича. Він очолив «Динамо» наприкінці 1992-го. Коли Фоменко їхав з Сумів, не обмовився про те, що хоче забрати мене з собою, жодним словом. Більше того, на початку 1993-го поїхав з «Автомобілістом» на перші збори. Динамівці в той самий час готувалися до сезону в Німеччині. Якось гукають: «До тебе дзвінок». Телефонувала дружина Фоменка Валентина. Ми були знайомі особисто. «Через кілька днів «Динамо» повертається до Києва, - каже. – Зателефонуй Михайлові Івановичу такого-то числа. Щоб встигнути на наступний збір до Франції, тобі треба зробити паспорт. Михайло Іванович тобі про все розповість».
Сказати, що я був шокований – не сказати нічого. «Яке «Динамо» в 30 років?» - думаю. Зрештою, сили в собі відчував. Чому б ні? тим паче, що запрошує не чужа людина. Ми відпрацювали разом три роки, Михайло Іванович знав, чому кличе, знав мої можливості. Мабуть, за два місяці в «Динамо» він встиг придивитися, хто й на що здатен і вирішив, що я можу допомогти.
Минуло кілька днів. Після телефонної розмови з Фоменком сів на потяг і поїхав до Києва. На вокзалі зустрів адміністратор, відвіз мене на базу в Конча-Заспу. Провів одне тренування, повечеряв, переспав, а наступного ранку полетів до Франції. До Франції! До того єдиний раз був за кордоном у 1987-му. То коли Іщенко запросив мене в Житомир. Попередній сезон «Спартак» провів непогано і за це футболістів нагородили поїздкою в Болгарію. Мене як новачка взяли авансом. «Познайомишся ближче з командою» - казав Олександр Олексійович. Відпочили там, зіграли кілька товариських матчів. Спогади були неймовірними. Можете уявити, що відчував, коли вирушав до Франції?
- Як вас прийняла команда?
- Серьогу Ковальця добре знав по другій лізі. Сергій виступав за хмельницьке «Поділля» й ми часто грали одне проти одного. Інші теж вели себе адекватно. У той час в команду саме повернувся Анатолій Дем’яненко. Закінчувати кар’єру. Толика тоді постійно боліли ахілли. З великою увагою ставилися до мене лікарі, масажисти. З першого дня взяли мене в оборот. «Давай, доведемо тебе до ладу». Я ж не звик. «Не треба, - кажу. – Я себе добре почуваю». «Ні. У нас порядок». Для мене тоді кожна дрібниця була новинкою.
- Фоменко змінив оборонну ланку «Динамо» повністю.
- Флангові захисники Олег Лужний і Сергій Шматоваленко залишилися. В центр взяли мене, Толика Безсмертного і Віталія Пономаренка. Втім, Михайло Іванович вміє ставити гру в обороні. Зрозуміло, що певні труднощі пов’язувалися з тим, що на такому рівні ні Толик, ні Віталик, ні я досі не грали. Я взагалі в Сумах звик до того, що був одним з лідерів команди. В «Динамо» усе було по-іншому. Зрозуміло, що на тренуваннях і в іграх пахав, не шкодуючи себе. Та й не можна інакше, коли поряд такий вожак, як Лужний. Міг би порівняти з Олегом Ротаня дніпровського періоду. Русикові було достатньо лише подивитися в бік Селезньова, як Жека все розумів. Без слів. Такі люди як Лужний чи Ротань говорять мало, але по суті. Вони бачать, коли людина старається, але їй не виходить, а коли помилки трапляються через те, що хтось валяє дурня. Ви б бачили, як Лужний ганяв Леона! «Давай, на х.., біжи!..»
Фоменко любив наводити приклад. «Приходиш на ринок без грошей. Лежить шматок м’яса, а ти купити його не можеш. Намагаєшся взяти безкоштовно. Але ніхто ж не дасть. Руки відрубають. Так само й у футболі: виходиш і граєш за гроші. Вони є, але їх треба заробити».
- До досвідченіших, з зірковим статусом гравців Фоменко ставився по-особливому?
- У нас зірка була одна – Леоненко. Лужний і Шматоваленко – не зірки, але лідери. На полі і за його межами. Вони рубалися за кожен м’яч.
- Ваш дебютний матч у складі «Динамо» бачив вживу. Кияни тоді перемогли у Тернополі «Ниву». Але легкою ту перемогу не назвеш.
- У Тернополі завжди гралося непросто, з ким би туди не приїздив. Найважче, звісно, було з Ігорем Яворським. У нього манера гри специфічна: штовхається, висадить руки на спину і б’є головою. Я з Ігорем награвся ще з часів виступів у другій лізі. З іншого боку, проти форвардів, які вищі за мене за зростом, потужніші гралося легше, ніж проти в’юнких малюків на кшталт Леоненка. За такими не встежиш, не розумієш, куди вони побіжать на цей раз.
- У ті часи найбільше забивав одесит Тімерлан Гусейнов.
- Він теж високий і з ним теж можна було поштовхатися. Ваня Гецко – того ж штибу гравець. Проти таких у мене були свої методи. Вистрибуєш, трохи плечем у плече підштовхнув і не зіграв ні я, ні він. Виграти вгорі у таких кремезних нападників складно, тому брав своє хитрістю. Тоді ж команди в основному ще грали з ліберо. Я, виконуючи роль персональника, не давав суперникові зіграти, а Пономаренко ззаду підчищав.
Найскладніше було проти окремих російських нападників. То коли вже грав у Тюмені. Бувало, спартаківці як почнуть розігрувати комбінації в дотик, голова обертом йшла. Дуже сильний нападник Олег Веретенников виступав за волгоградський «Ротор». Швидкий, вибуховий, обіграється в один-два дотики і впіймати його майже неможливо. З розуму мене зводив постійними переміщеннями. Дуже важко було з московським динамівцем Ігорем Симутенковим. А був ще Олег Гарін, нападник з Владивостока, який виступав за московський «Локомотив». Невисокого зросту, з великою головою, кривоногий. Чесно кажучи, я його бив нахабно. «Іди на х… у фланг, щоб я тебе тут не бачив!» - говорив. «Та я зараз тебе…» - огризнувся той. То як піймав його одного разу з м’ячем, що аж іскри пішли. У Тюмені ж тим паче грали. «Все, пошкутильгав? – питаю. – Стань на фланзі і щоб тебе тут більше не бачив».
- У нападі «Дніпра», з яким «Динамо» боролося за чемпіонство в сезоні-1992/1993, теж грав технічний хлопець – Сергій Коновалов.
- У дніпрян тоді вся команда дуже сильною була. Ми тоді дивом чемпіонами стали. Якби «Дніпро» не програв за чотири тури до фінішу в Харкові, то був би першим. Мені про цей матч різне переповідали, але не хочу чужих слів у публічний простір передавати. То чутки. Дніпряни не сумнівалися, що «Металіст» переможуть, але Владислав Прудиус забив їм єдиний м’яч і тим самим дав «Динамо» шанс, яким ми скористалися.
Щоправда, на наступний після поразки наших суперників у Харкові тиждень наші команди зустрічалися в Дніпрі. Як же сильно нас перед тим матчем «накачували»! Фоменко тоді мав контракт із «Динамо» до кінця сезону. Продовжити угоду могли в разі, якщо виграємо чемпіонат і Кубок. Зрештою, не скажу, що ми билися за тренера. За себе грали. Ті динамівці, які грали за команду в першому чемпіонаті, мали додатковий стимул. Вони досі не могли змиритися з поразкою від «Таврії». Анатолій Заяєв – хитрий лис. Звичайно, сімферопольці були слабшими, але Анатолій Миколайович вмів одних налаштовати, інших намовити, третіх обманути. Так чи інакше, «Таврія» перемогла. І якби «Динамо» програло другий чемпіонат поспіль, ніхто б не зрозумів.
- Але «лобний» поєдинок «Дніпру» кияни програли.
- Пропустили від Юри Максимова на самому початку зустрічі і той м’яч виявився у грі єдиним. Пригадую, в перерві матчу в нашій роздягальні сталися пристойні розбірки. Після матчу «рубка» продовжилася. Зізнаюся, тоді подумали, що вже все, що титул втратили. Але дніпряни з нами лише зрівнялися за кількістю очок. У заключних турах ми очкових втрат не допускали і стали чемпіонами за ліпшою різницею м’ячів.
«Динамо» святкує перший чемпіонський титул в Незалежній Україні
Чемпіонство оформили, перемігши в Кременчуці 4:1 «Кремінь». Мене тоді ще найкращим гравцем матчу назвали. І подарували велосипед. Додому поверталися автобусом. Звісно, по дорозі, святкуючи чемпіонство, піддали. Приїхали пізно вночі, вийшли поруч зі стадіоном «Динамо». Некияни тоді жили в готелі «Україна». Тож я сів на велосипед і вишивав напідпитку серед ночі Хрещатиком на велосипеді.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
