В київське «Динамо» з усіх усюд завжди з’їжджалися кращі футболісти. Через дубль флагмана українського футболу пройшли сотні талановитих гравців. Серед них був і уродженець Івано-Франківщини Ігор Дирів. Три сезони у Києві запам’яталися Ігорю Олександровичу на все життя. Тут було знайомство з легендарним Віктором Масловим, гра пліч-о-пліч з провідними футболістами України та справжня школа життя.
Ми зустрілися на стадіоні «Рух» напередодні 70-річного ювілею, який Ігор Олександрович святкує 22 березня. Ідеальний час для спогадів і розповідей про помилки молодості, легендарну фразу Геннадія Снєгірьова, засідку на Хрещатику і літаючі стільці Заї Авдиша.
«В «Динамо» пас нікому не віддавав»
– Ігорю Олександровичу, у листопаді в ЗМІ з’явилася інформація про те, що ви сильно постраждали під час пожежі у власному будинку. Очевидно, найгірше вже позаду. Як зараз почуваєтеся?
– Дякую, зараз вже справді набагато краще. Ситуація прозаїчна, у неї важко повірити. Допомагав дружині по господарству. Вона робить ліки на основі спирту. От я і взявся цей спирт переливати. Поруч на газовій плитці стояв чайник. В руках я тримав трилітрову банку зі спиртом. Не втримав її і сталося найгірше – навколо все загорілося. Миттєво!
– Як вдалося загасити пожежу?
– Квартира почала палати, я теж у вогні… Якось із дружиною все спільними зусиллями ліквідували. У мене обгоріла третина тіла. Ось, бачиш, все у шрамах (Ігор Олександрович демонструє жахливі наслідки катастрофи – особливо постраждала права рука, – «Футбол 24»).
– На Івано-Франківщині оголосили про збір коштів.
– Дуже дякую всім людям, які мені допомогли. Я був розчулений – чесно, не знав, що мене стільки людей пам’ятає. Кошти присилали щоденно. Отримував надходження по 100, 200 гривень – хто скільки міг. Це мені суттєво допомогло, адже за час перебування в лікарні витратив понад 40 тисяч гривень.
– Процес лікування триває?
– Намагаюся подолати наслідки опіків. Мені лікарі робили компліменти, мовляв, спортивне минуле дається взнаки. Мені вже 70 років, а у лікарні всі дивувалися моєму загартуванню. Коли виписували, то психолог на прощання сказав: «Ми всі вражені – за час перебування у наших стінах ви жодного разу не зойкнули, не поскаржилися, а навпаки розвеселяли лікарів своїм гумором». Це при тому, що рука практично не рухалася, біль шалений. Потрохи викарабкуюся…
– Ви згадуєте про спортивне минуле, яке взяло свій початок у містечку Долина, де ви народилися. За яких обставин вдалося підкорити Івано-Франківськ?
– Я не мав значної футбольної освіти за спиною, але грав за місцевий ДЮСШ «Нафтовик». З 12-ти років виступав за юнаків, стабільно виводив команду на поле з капітанською пов’язкою. Не раз чув про себе фрази «здібний хлопчина», але уваги не звертав. Просто любив футбол і зубами вигризав свій шанс. До речі, згодом в київському «Динамо» такі підходи до тренувань зіграли зі мною злий жарт.
– Потрапляння у серйозну команду стало для вас питанням часу?
– Захисникам було важко у мене м’яч забрати. Любив з центра поля вести м’яч до воріт самотужки. За це мене називали індивідуалістом. В «Динамо» пас нікому не віддавав.
– Тренерам це не могло подобатися.
– По-всякому було. Мирослав Думанський тренував «Нафтовик», з яким я став чемпіоном області у 10-му класі. Так він дозволяв мені це робити. Після нашого успіху зателефонували з Івано-Франківська – на збори в Алушту запросили мене, Богдана Горичка і Володимира Петраша.
«Синку, ще раз так зробиш – я тобі ноги поламаю»
– Як вас прийняли в «Спартаку»?
– Ставилися бережливо, боялися не зламати – мені ж було лише 16. Але я відразу привертав увагу. Наприклад, бив без розбігу. Якщо бачив ціль, то без проблем туди влучав. Пригадую, як бив по воротах нашому досвідченому воротарю Емілю Микульцю.
– Це його точну дату народження ніхто не знав через те, що закарпатська церква, де його хрестили, згоріла, а разом з нею і метрика?
– Так, а ще Микулець у московському «Спартаку» грав і пенальті пробивав одним з перших в Україні. Коли я йому поклав свій черговий гол, то він не витримав: «Ну гімнюх малий, знову на опорній спіймав!» Пройшов я збори, дебютував і вирушив з командою на виїзну серію за маршрутом Житомир-Гродно-Брест. Свій перший гол забив у Бресті Олександру Прохорову, який згодом в московському «Спартаку» і київському «Динамо» гратиме. Словом, стартував відмінно, в Івано-Франківську мене полюбили. Все було добре до певного моменту.
– Якого саме?
– Перше коло завершували з дрогобицьким «Нафтовиком» вдома. Перед цим травмувався, тому не готувався до виходу на поле. А матч серйозний – за перше місце. Мене переконують: «Зробимо укол і гратимеш». Я ж дитина, хіба можу відмовити? Роблять два уколи, на 10-й хвилині забиваю гол. Міняй мене!
– А що Думанський?
– Залишає у грі. Нарешті від навантаження з коліна вилазить ось така величезна зв’язка. Далі гіпс і кілька місяців в лазареті. Згодом в Києві вона не раз вилазила.
– Подумали, що кар’єра завершиться ще не розпочавшись?
– Я переборов обставини. В Івано-Франківськ на товариські показові матчі приїхали «Шахтар» і два «Динамо»: київське і московське. Виходжу я після травми, накручую захисника «гірників» Геннадія Снєгірьова і забиваю.
– Володар двох Кубків СРСР і екс-гравець «Карпат».
– Після моїх фінтів Снєгірьов опинився на газоні. Тоді підійшов і сказав мені фразу, яку я запам’ятав назавжди: «Синку, ще раз так зробиш – я тобі ноги поламаю».
– Як з динамівцями зіграли?
– Забив москвичам, накрутивши збірника СРСР Володимира Глотова, а ми виграли 3:1. Киянам програли 0:1, але Федору Медвідю двічі прокинув між ногами. Кажу тобі – я у пас грати не вмів. Потім Маслов у «Динамо» кричав на мене через це.
– Судячи з вашого старту, у більшості на вашому місці з’явилася б зіркова хвороба. Ви опанували себе?
– Сприймав це, як належить. Яка зірковість? Я – молодий пацан! Так мене виховали. Я не був наглим і злим.
– Після яскравих виступів за молодим талантом вишикувалася черга?
– Ми поїхали на виїзд у Мелітополь, а там вже чекав селекціонер «Динамо»: «Пиши заяву». Хоча кликали і Москву. Але я з дитинства марив київським «Динамо», тому не сумнівався у своєму виборі.
«Мене зламала любов Маслова»
– У 17-річному віці ви опиняєтеся в «Динамо». Як витримати випробування столицею?
– Я не пив, не палив, дівчата були не на першому плані. Фактично потрапляння в «Динамо» перевернуло мені життя в інший бік. Хоча про все за порядком. Спочатку поїхали на тижневі тренувальні збори, потім закрили всі фінансові моменти, організували побутові умови. Однак я з Києва втік – мені не сподобалося, що в динамівському гуртожитку, де я жив у номері з Василем Кириченком, директор почав мене допитувати, де мій паспорт. Я сів на потяг і повернувся додому.
– Знову проявили свій норов?
– Потім я повернувся і все владнали. Дублем займався Михайло Коман, а команду нашу в місті любили – стадіон стабільно «тріщав» від натовпу на всіх домашніх матчах.
– Коли їхали в «Динамо», то розуміли, що шансів у вас буде небагато?
– Я навіть про це не думав. Приїхали ми на збори в Леселідзе, грузинську базу. Тренувалися разом з зірками, грали спаринги. За дубль «Зеніт» обіграли 7:1, а я хет-трик оформив. Після матчу весь «молодняк» зібрався у мене в кімнаті: Семенов, Іщенко, Назаров, Кащей.
Раптом заходить Коман ззаду і бере мене за лисину, а я якраз «під нуль» підстригся: «Ігорьок, ніжка не болить? Як ти?» В той момент я нічого не розумів, але тільки потім навчився розпізнавати косі погляди партнерів. Я був молодим і не розумів, що таке заздрість.
– Віктора Кащея і Олександра Шпакова ми знаємо, як сильних дитячих тренерів. Перший випустив цілу плеяду талантів, а другий подарував світові Андрія Шевченка. Якими футболістами вони були?
– Шпаков – золота людина. Загалом же більшість гравців того дублю були заздрісними. На тренуванні буває впадеш, так ці хлопці тобі по грудях пройдуться. Але можу сказати одне – я на них «клав». Я був улюбленцем тренерів і це, напевно, мене і зіпсувало.
– Якими були ваші відносини з головним тренером «Динамо» Віктором Масловим?
– Наступного дня після того випадку виходжу з готелю, а поруч Віктор Олександрович «пихкає», до речі, він не переставав палити. «Молодий, ану іди сюди!», – командує. І каже фразу, яку я запам’ятав на все життя: «Мені тебе вчити нічому, ти все вмієш. Дозволяю тобі 10 разів підтягнутися і 10 підходів до штанги. Не більше!» Відчув, що вже скоро гратиму в першій команді.
– Це вас не розслабило?
– Мене зламала та масловська любов. У підсумку місце в головній команді він мені не довіряв, а на всі пропозиції інших команд реагував однаково: «Нікому його не віддам». Назавжди запам’ятав момент, коли після гри в Ростові до мене підходить Коман: «Тебе викликають в юнацьку збірну СРСР. Хочеш?». Вона ж якраз мала грати на юнацькому чемпіонаті світу.
– Вас не відпустили?
– Пішли до Маслова з Михайлом Михайловичем. «Нікуди я тебе не відпускаю, наших там вже шестеро», – каже тренер. Так я і залишився з надією, що перебуватиму під основою. Але натомість мене відправляють за юнаків грати в Полтаву. Думки десь там далеко зі збірною, а доводиться грати на обласному рівні.
«Завтра по залізничних шпалах додому пішки йдеш»
– Маслов казав, що розраховує, однак до основи так і не підпускав?
– Ключовий епізод стався після перемоги над «Кайратом». В Алма-Аті після матчу зустрілися в дівчатами. Поговорили, вийшли з готелю, а поруч телефонні будки. Ми зайшли туди, а через кілька хвилин в холі зустрічаюся з лікарем: «Ігорю, тебе Маслов чекає». Заходжу до тренера, той традиційно з цигаркою. Кличе мене до вікна і веде на балкон. «Синку, бачиш цю телефонну будку? Я щойно там твій голий зад бачив», – каже.
– Отетеріли?
– Це ще не все. Маслов почав кричати, що ми їмо з однієї тарілки, а я його підставляю. На прощання видав: «Завтра по залізничних шпалах додому пішки йдеш». Я не стерпів і відповів, що мене сюди привезли, мене звідти і завезете назад. Віктора Олександровича переклинило.
– Якби не той випадок кар’єра в «Динамо» склалася б інакше?
– Мені сказали, що на завтра мене планували в запас на матч основи. А тут ця історія… До кінця 1966-го року Маслов тримав мене на відстані і здавалося, що й знати не хотів.
– Ви не намагалися пояснити, що вам потрібна ігрова практика?
– Наприкінці року на мене виходить Анатолій Заяєв з «Таврії». Я пояснив, що все вирішує Маслов. Бажаючих було багато, зокрема Євген Лемешко, який ще в «Карпатах» працював. Тренер відповів шаблонно: «Він мені самому потрібен». 1967-й почав у «Динамо». Завершилися збори, граємо у першому турі в Баку. Підсумок – мене виносять з поля без свідомості.
– Що сталося?
– Воротар врізався. Я міг спокійно «проткнути», але ж хотів красиво забити! Впав на коліно, яке вивернулося в інший бік. Нога розпухла, вилетів на кілька місяців. Операції не роблять, я мучуся, але виходжу на поле. Тільки-но вийшов – знову те саме. Матч з «Шахтарем» закінчився для мене передчасно. Місяць в лазареті і я знову повертаюся. Далі те саме в Мінську через певний час.
– Ніяк не могли перервати чорну смугу травм?
– Постійно очікував, що дебютую за основу, але Коман все ніяк не називав моє прізвище серед тих, хто готується з головною командою. Ніби все до того йшло, але мрія не ставала реальністю.
– В підсумку ви так і не зіграли жодної гри в основі.
– Лише у спарингах. Так у житті склалося… Ти коли це щойно сказав, то мені якось боляче стало. Коли я повернувся з Києва додому, то в психологічному плані вже закінчив з футболом. А ще 4 операції на одній нозі.
– Вам же було лише 22.
– В голові трималася лише одна думка – свій шанс я загубив. Поховав себе як футболіст. Хоча кликали і з Вищої ліги, зокрема, в Куйбишев, теперішню Самару.
«Я вийшов на Хрещатик, а за мною вже пасуть»
– Як настав ваш момент прощання з «Динамо»?
– Поверталися потягом з виїзного поєдинку. Чую, як в сусідньому купе Коман розповідає київським гравцям: «Відраховувати Диріва будемо». А мені ж лише 19! У наступних двох матчах забиваю 4 чи 5 голів практично на одній нозі. Вже залишають! Тоді якраз в команду прийшли Веремеєв, Христян і Боговик. На цьому мої проблеми не закінчилися.
– Що тепер?
– У 1968-му Віктор Каневський, який тренував «Металіст», запрошує в Харків. На той момент мене вже призвали в армію. Маслов навіть добро дав на перехід. Каневський запросив до себе додому, дружина мені чай зробила. Раптом заходить: «Ігорю, тебе «переписали» – віддають у київський СКА».
– Варіант з «Металістом» зірвався?
– Я вийшов на Хрещатик, а за мною вже пасуть два мордовороти-борці. Скрутили, відправили у спортроту на Арсенальну і дали форму. Добре, що встиг військовий квиток заховати – спочатку у задню кишеню, а потім взагалі у плавки. Зателефонував воротарю Василю Кириченку, щоб той передав Маслову, що мене затримали. В нас же тренування і гра за розкладом.
– Тікати не намагалися?
– Пішли на обід, тому я відпросився і вийшов на вулицю. Перескочив через паркан, пробігся по Маріїнському парку, прибігаю на стадіон «Динамо» в кирзових чоботах, більших на два розміри. Забігаю в кабінет до Маслова і розповідаю, а той у відповідь: «Солдатику, що тобі треба? А форма тобі пасує». Бачу у вікно, що у ворота заїжджає бортова армійська машина.
– Справжній трилер.
– Мене заховали в клубі у найпікантнішому місці. Заліз під стіл і закрився Кубком СРСР. Зверху накрили газетами. Минулося… Через певний час поїхали з командою на Конча-Заспу, а там нас вже чекають. Маслов мене буквально відбивав у полковника. Слів не добирав і врешті-решт вигнав військових.
Віктор Маслов
– Той бій ви таки виграли. Однак війну програли?
– В кінці сезону Віктор Олександрович зізнався: «Синку, нічого зробити не можу». Мене почали ганяти по військових частинах. Трагедія ! Де я тільки не був… Так закінчилася моя епопея з «Динамо» і розпочалася епоха київського СКА.
– За армійський клуб з вами розпочинав Володимир Трошкін. Як йому вдалося в «Динамо» потрапити?
– На одній грі були присутні Маслов і Йожеф Сабо, який, до речі, дуже добре до мене ставився. Після гри Віктор Олександрович розповів, що Трошкіна забирають в «Динамо». А ми з ним в одній кімнаті жили. «Троха, тебе забирають в «Динамо», – кажу. Володя не повірив: «Дира, не видумуй». Трошкіна таки забрали і він став основним гравцем у новій команді.
– Ви перспектив у СКА не бачили?
– Мені пропонували залишатися, але я генералу у вічі сказав, що не хочу. Намагалися зламати у військових частинах, пропонували двокімнатну квартиру. Відправили в Нікополь, там я вже домовився з Ємцем і Жиздиком. Тоді відправили на 7 місяців у будбат. Повернувся в Івано-Франківськ і більше вже нічого не хотів.
«Ти дівку навіть в тумбочці заховаєш»
– Ви кажете, що вам дуже багато пробачали і ви були улюбленцем тренерів. Як думаєте, чому це не зіграло вам на руку?
– З одного боку ставлення було хорошим, а з іншого – шансів не отримував. В «Динамо» спуску не давали. Якось зайшов у кімнату Коман і першим ділом біжить відчиняти мою тумбочку. «Що ви там шукаєте? Там же нічого нема», – кажу. «Знаю я тебе, ти дівку навіть в тумбочці заховаєш».
– Ви кажете про шанси. Хто ними скористався?
– Вітя Кузнецов із «Зорі» побув у нас три дні і сказав: «Форму здай за мене, а я поїхав. Мені нема тут що робити». Віктор Матвієнко, Стефан Решко, Володимир Онищенко – всім давався шанс, когось відправляли набратися ігрової практики, а потім повертали сформованими гравцями. А мене Маслов не відпускав, маринував.
– Ви повернулися в Івано-Франківськ, але і тут не все йшло, як належить. Наприклад, 1971-й рік ви повністю пропустили.
– Конфліктів було багато, мене не раз відправляли з команди ще у СКА. У «Спартаку» дошкуляли періодичні травми. Так сталося наприкінці 1970-го, коли після пошкодження і подальшого загулу мене відправили зі зборів. Я нічого надзвичайного не зробив, але отримав дискваліфікацію на рік. Почалися сварки з тренерами і начальником команди Ігорем Гайдамакою.
– Сильно переживали?
– Мені це пішло на користь. По-перше, нарешті зробив операцію на коліні, по-друге, заявився за Долину на першість області. Розбігався, встав на ноги. У 1972-му «Спартак» прийняв Віктор Лукашенко, екс-тренер «Дніпра». Колектив був прекрасним: Горичок, Копитчак, Рибак, Чопей, Аністратов.
– Шлях Степана Чопея був схожим на ваш – раннє потрапляння в «Динамо», однак максимум кар’єри – провідні ролі в івано-франківському «Спартаку».
– Я повертався з Києва, а він у 1970-му їхав у зворотному напрямку. Швидкий хлопець, наполегливий. Однак вище свого рівня не стрибнув. Степан рано помер, йому не було ще 45.
– Чопея вдалося перевершити Миколі Пристаю, який став найкращим бомбардиром за всю історію «Спартака».
– В основному, він забивав з моїх передач. Не раз на порожні ворота викочував йому. Але то таке. У мене була така натура.
– У 1972-му відбувся один з найбільш визначних матчів для івано-франківського футболу. В боротьбі з ризькою «Даугавою» за вихід до Першої ліги «Спартак» тріумфував. У першому матчі ви не грали.
– Я був у гіпсі. Два поєдинки відбувалися у Сімферополі. Напередодні отримав травму на «Русі» через те, що пошкодував Валерія Голубцова.
– Це ж ваш партнер.
– Він так летів з м’ячем, що я змушений був його пропустити. Якби я зупинився і поставив корпус, то Валерій вбився б. Голубцов штовхнув мене легенько, а я розірвав зв’язки. Далі швидка, гіпс і місяць в лазареті.
– Першу гру «Даугава» виграла 1:0. Зате в другій з’явилися ви і стали ключовим гравцем на полі.
– Гіпс я знімав по дорозі в Крим. Нога боліла, але Лукашенко сказав: «Ігорю, треба виходити». В хід пішли уколи, але на поле я вийшов і віддав дві гольові передачі. В першому епізоді захиснику між ногами прострілив і викотив на порожні ворота для Голубцова. Навіть встиг сказати: «Голубко, тільки влуч». Другий гол – наслідок моєї скидки головою на того ж таки Голубцова.
– Воротар «Спартака» Тарас Белей розповідав, що рижанам пообіцяли по 10 тисяч рублів і по автомобілю кожному. Після гри прибалти плакали з розпачу.
– Нам зате по 50 рублів пообіцяли (посміхається). Ми святкували перемогу у готелі, аж раптом в хол завалюють рижани. За «Даугаву» грав Василь Босий, якого я по «Динамо» ще знав. «Дира, як же так?» – в розпачі питає. Казав, що їм і квартири обіцяли… Ми б все одно ту гру не здали.
– Івано-Франківськ зустрічав вас як героїв. Однак влада виділила «космічну» суму – по 150 рублів і програвач.
– Люди виносили нас з літака на руках. Нам дали всього лиш по 100 чи 150 рублів. За програвачі навіть не пригадую. В місті футболістів завжди добре сприймали. Як виходили в центр, то відчували себе народними героями. Це зараз, напевно, не всіх в обличчя знають.
«Бігти 10 км? Зупинив першу ліпшу машину і поїхав з комфортом»
– У 1976-му році в команду прийшов юний Ярослав Думанський, який зробив феноменальну кар’єру в «Карпатах» і «Динамо», грав проти Марадони, Хаппеля, Феллера і десятків великих футболістів. Шалений потенціал хлопця було видно відразу?
– Ми поїхали на збори, я той матч пропускав, бо не любив на болоті грати, тому так сталося, що опинився за воротами з Думанським-старшим і тренером молодіжної збірної СРСР Валентином Ніколаєвим. Гра Ярека так вразила наставника «молодіжки», що той сказав Мирославу Івановичу: «Ти знаєш, візьму твого хлопця в збірну». З 16-ти років Думанський пройшов всі збірні і практично всюди був капітаном.
– Наступного року «Спартак» пробився до 1/8 фіналу Кубка СРСР, де зустрівся з київським «Динамо». Той матч запам’ятався не лише висловленням недовіри головному тренеру Віктору Жиліну, а й інцидентом із синьо-жовтою формою.
– Я не грав тоді через травму, яку зазнав у матчі з мінським «Динамо». Дуже хотів зіграти проти своєї колишньої команди, однак навіть на ногу встати не міг протягом місяця. Щодо інциденту, то пригадую, як нам румунський «Бая-Маре» подарував прекрасну синьо-жовту форму. Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький особисто заборонив виходити у цій форму на поле, як тільки помітили, що «Спартак» на розминку вийшов у синьо-жовтих кольорах.
– Тарас Белей розповідав про епізод, пов'язаний з Віктором Жиліним: «На зборах в Севастополі нас висадили з автобуса і тренер командує: «Біжіть 10 кілометрів». Ми підкорилися, пробігли. Підійшли до автобуса, а він бац!.. І поїхав. Ми 5 кілометрів знову біжимо. Почався бунт, хлопці мовчати не могли. Жилін мотивував це просто, звертаючись до водія: «Уж больно красиво они бегут. Поехали!»
– Жилін похоронив себе одразу, коли почав з нас знущатися. Пригадую, що це було в Яремче, коли нам наказали бігти 10 км. Дирів Ігор Олександрович ніколи не бігав стільки. Особливо по дорогах.
– Як вийшли з ситуації?
– Зупинив першу ліпшу машину і поїхав з комфортом (посміхається). Той вчинок Жиліна? Вибачай, ти переїхав яйця нам, всій команді. Після тієї пробіжки ми були шалено злі. Заходить до нас в роздягальню Віктор Степанович і каже: «Ой, як ви гарно бігли!» Після цього він зрозумів, що допустив величезну помилку. У нас таке не проходило.
«Питаю: «Ну це вже гол?» А суддя відповідає: «Ти так думаєш?»
– Після дев’яти сезонів у Івано-Франківську ви їдете у Набережні Човни. Здається, нічого особливого, якби не один факт.
– Там був Зая (посміхається).
– Зая Авдиш – один з найбільш колоритних персонажів в історії українського футболу, легенда житомирського «Полісся».
– В часи мого перебування в «Динамо» ця легенда приїжджала в Київ і просила потренуватися з дублем «Динамо».
– Чому залишили «Спартак»?
– Я не дуже добре розійшовся з тренером Євгеном Рудаковим, якого знав ще по динамівському дублю. Поїхали в Єреван на матч кубкової пульки. Не поле, а суцільне болото. А я ж не любив грати за таких умов.
– Хіба це не зіркова хвороба?
– Просто цього не любив, скажу чесно. Після одного з тих матчів Рудаков заявив: «Ігорю, ти знаєш, мені здається, ти не тягнеш». А для мене це ого-го! Я не витримав і зібрав валізи. Там ще й питання автомобіля фігурувало. Словом, повернувся додому.
– Тоді зателефонували Авдишу?
– Зая мене заявив безпосередньо у літаку! Ще не встигли відзаявити зі «Спартака», а я вже офіційно був гравцем команди з Набережних Човнів. Авдиш мав шалений блат! Умови у «Турбіні» були прекрасні. Крім високої зарплати, мені вручили квартиру, де жив американець, який був серед провідних будівельників КамАЗу.
– У футбольному плані почували себе щасливим?
– Було комфортно грати з легендою «Рубіна» Ренатом Камалетдіновим. Після одного вдалого матчу у роздягальню заходить генеральний директор КамАЗу Лев Васильєв, герой Соцпраці. І першим ділом до мене обніматися: «Синку, чого тобі не вистачає?» Я відповів, що у мене все є, мовляв, Зая всім забезпечив.
– Арбітр ФІФА Ігор Горожанкін розповідав, як Авдиш у часи тренерства в «Поліссі» заходив у суддівську і жбурляв стільцем. У спілкуванні з командою він був не менш стриманим?
– Стільці по роздягальні теж літали. Але не в мій бік. Казали, що жбурляння стільців було його улюбленим заняттям.
– Працювати із Заєю Зедовичем було непросто?
– Поруч із нашим тренером завжди ошивалися п’ятеро грузинів. У місті нічого не було, навіть потяг не доїжджав, зате функціонував кришталевий цех і дублянки виготовляли. Грошей було безліч. Зая постійно ходив із прозорим пакетом під пахвою. А гроші то чудово видно! Коли Авдиш ходив так по аеропорту, то я вмирав зі сміху. Уяви собі реакцію людей на цей пакунок… Моя епопея у «Турбіні» була недовгою. Не встиг приїхати додому, як зателефонував Мирослав Думанський: «Повертайся».
– У тому сезоні за статистикою ви забивали в кожному другому матчі.
– Гра пішла – за дві гри забив 5 голів. Газети почали писати: «Повернувся наш ветеран», «Є ще порох у порохівницях». Наприкінці сезону прийшов Валентин Тугарин і заявив, що я «старий». Мені ж тільки 31 рік був. На цьому зрозумів, що з мене годі.
– Завершували ви у рідній Долині.
– Почував себе там комфортно. Раптом дзвінок з Хоросткова, з Тернопільщини, де була солідна команда при спиртзаводі. Потрібно було виграти чотири вирішальні тури, щоб виконати завдання. Я взяв із собою з Івано-Франківська кількох партнерів і ми всі чотири поєдинки виграли.
– Не хотіли залишитися у місцевій «Зорі»?
– Пропозиція така надійшла, умови чудові. Проте я не подумав і сказав, що повернуся у Долину. До речі, свого часу грав за Долину у Хоросткові. Забиваю гол, а суддя не зараховує. Потім знову… Питаю: «Ну це вже гол?» А він відповідає: «Ти так думаєш?»
– Кар’єру таки завершили в Долині?
– Шкодую, що відмовив «Зорі». У 1983-му році довелося ставати тренером. Грошей у той час не було, діти маленькі. Жити якось треба. Поїхав з кількома одноклубниками на північ на будівництво, встановлювали арматуру в Нижньовартовську. Через кілька років повернувся і тренував у Заболотові, Надвірній, Рожнятові, Рахові. Практично всюди ставали чемпіонами області.
– Згодом ви навіть очолювали «Прикарпаття».
– Прийшов у 1997-му, коли там був завал. Потім ще двічі повертався. Майже постійно в клубі були фінансової проблеми. Треба було завжди випрошувати, вибивати гроші для команди. Складно це все.
– Що для вас означає 70-річчя?
– Я зараз на пенсії. Скоріше, як любитель відвідую стадіон. Хотів працювати інспектором, але місцева федерація відмовила. Думаєш, мене тут з ювілеєм привітають? Я й не хочу, соромлюся цього.
