- Мій дід відчув її на собі, йому довелося свого часу їхати з того місця, де він виріс і жив. Після цієї трагедії він переїхав ближче до Мінська. Тож мої дідусь і бабуся поміняли свій дім в зв'язку з цією трагедією. Я пам'ятаю той час. Звичайно, тоді ми на це не звертали уваги, оскільки все це було дуже засекречено і приховано. Про це вже багато говорилося і писалося. Потрібно було через таке пройти, хоча багатьом людям було важко, багато хто залишив там свої життя та здоров’я.
Чому я тут? З 1996 року я в Києві, і протягом всього цього часу брав участь в подібних заходах і як футболіст, і тепер як тренер. Це, в першу чергу, данина поваги тим людям, які вболівають за «Динамо», виховують своїх дітей, адже на них ця трагедія дуже позначилася. Але найголовніше - що вони живуть, у них є віра в команду, віра в краще. Слова, які були сказані, дуже чіпають.
- Допомагаєте тільки подарунками чи, можливо, організовуєте спортивні заходи?
- Ми завжди раді бачити хлопців на наших тренуваннях. Наш клуб в цьому плані відкритий. А заходи організовує президент клубу: в школах проводяться турніри, керівництво допомагає. Цю роботу клуб веде, а ми просто можемо запросити хлопців в будь-який момент відвідати нашу базу, хоча багато хто з них вже були там. Ми відкриті до цього.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
