— Якщо відверто, то зараз не пам’ятаю, що мені казав головний тренер збірної Віктор Прокопенко, випускаючи на заміну в середині другого тайму, — згадує Іван Михайлович. — Річ у тім, що я був злий на наставника, оскільки вважав, що мав починати матч у стартовому складі. Тим більше що, хоч я й народився у Дніпропетровську, моє становлення як футболіста відбувалося в Ужгороді, і на трибунах було багато вболівальників, які прийшли підтримати саме мене. А тут ще, як на зло, через відсутність належної підготовки ми поступалися досить серйозному супернику в багатьох компонентах, тому навіть не було бажання виходити на заміну, щоб не ганьбитися.
Тому, коли мені сказали розминатися, то я довго поправляв амуніцію, аби тільки не світитися перед глядачами. Звісно, я був тоді неправий, адже перш за все керманич відповідає за результат, хоча мені здається, що, з’явись я на полі раніше, ми б програли з більш почесним рахунком. Адже, пригадується, вже за кілька хвилин я опинився на забійній позиції, але, на жаль, схибив.
— Однак на 90-й хвилині вам таки вдалося поправити приціл і забити історичний перший м’яч...
— Зараз навіть і не пригадаю, хто тоді заробив штрафний. У нас у «Чорноморці» за стандарти відповідали Юрій Никифоров, у якого був потужний удар, і я. І оскільки Никифоров затримався в центрі поля, виконувати вирок довелося мені. І гол насправді вийшов на диво: я пробив метрів із 25-ти над стінкою, і м’яч влетів у дев’ятку.
— Думається, той м’яч посів почесне місце у вашому родинному музеї…
— Знаєте, мені тоді навіть на думку не спало попросити арбітра Вадима Жука віддати м’яч мені. Може, тому, що одразу після фінального свистка я побіг дякувати вболівальникам за підтримку, а одному з них навіть презентував футболку.
— У складі збірної України ви з’являлися ще тричі, але більше не забивали. Мабуть, не раз переглядали на відео той гол угорцям?
— Не вгадали, адже запису того матчу в мене не було. Правда, хтось дзвонив мені, пропонував придбати відеокасету, але оскільки зажадав просто астрономічну суму, я відмовився. Це вже потім в архіві знайшовся відеозапис того протистояння, і зараз за бажання його можна переглянути в Інтернеті.
— Ви сказали, що той гол вийшов на диво. А вам ще доводилося у схожому стилі змушувати капітулювати воротарів суперника?
— Так, і неодноразово. У чемпіонаті України якось зняв павутиння з кута воріт у матчі з «Ворсклою», а в єврокубках схожий гол забив «Русенборгу». Це була моя улюблена позиція для удару: по центру, за 22—25 метрів від воріт. Утім, повірте, дива у футболі не трапляються — щоб приціл був точним, доводилося на тренуваннях багато часу приділяти ударам з-за меж штрафного майданчика.
А щодо голу у ворота угорців, то, хоч його й називають історичним, мені він особливо не запам’ятався. Швидше за все, тому, що ми програли…
— Із партнерами по збірній України першого скликання зустрічаєтеся?
— Точніше буде сказати, підтримуємо телефонний зв’язок. Часто обмінюємося новинами з Юрієм Шелепницьким, а також з Юрієм Никифоровим та Сергієм Третяком, які зараз мешкають відповідно в Іспанії та Ізраїлі.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
