«В Алієва – ніяких понтів, Мбокані та Ідейє – агресивні і нахабні форварди». Закінчити кар’єру у 24 і не зламатися

Динамо Київ 27 Червня, 19:12 3435
«В Алієва – ніяких понтів, Мбокані та Ідейє – агресивні і нахабні форварди». Закінчити кар’єру у 24 і не зламатися
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із колишнім голкіпером «Динамо», «Говерли» та «Полтави» – Мирослав Бонь капітулював перед натиском травм.

Раннє завершення кар’єри – великий стрес для футболіста. Проте одна річ попрощатися зі справою всього життя, коли ти розміняв четвертий десяток, а інша – йти з футболу у той час, коли інші лише повноцінно здіймаються на ноги і завойовують своє місце у складі. У травні минулого року воротар ФК Полтава Мирослав Бонь прийняв поки найважливіше рішення у своєму житті. 24-річний голкіпер більше не міг терпіти і зважився на рішучий крок.

«Якщо буде дев’ята операція, то я її просто не витримаю»

– Що відчуває людина, коли у 24 роки їй доводиться попрощатися з футболом?

– Моє рішення не було спонтанним. Коли переніс восьму за ліком операцію, прокинувся зранку і вирушив на відновлення, то відчув, наскільки мені важко. Перш за все, у моральному плані. У мене було багато травм, коли процес відновлення займав півроку чи навіть 9 місяців. Дуже важко, коли ти кожного дня бачиш поле і ворота, однак усвідомлюєш, що не можеш грати. З іншого боку, після восьмої операції було складно примушувати себе виходити на поле і проходити процес відновлення.

– І все ж ти повернувся на поле.

– Якось сказав собі: «Якщо мені буде потрібна дев’ята операція, то я її просто не витримаю». Після восьмого хірургічного втручання все йшло за планом, зіграв кілька матчів. І тут знову – проблеми з пахом. Тоді я почав думати. Розмірковував не лише про футбол, а й про все своє життя. Аналізував, як житиму далі, чим займатимуся.

– Рішення було обдуманим, але дуже складним…

– Порадився з сім’єю і вирішив завершувати. Свідомо хотів залишитися у футболі, щоправда, спробувати себе в іншому амплуа. Враховував той фактор, що мої бабця і дідусь живуть у Чехії, тому вирішив поїхати туди і провести певний період часу за кордоном.

Бонь

– У чому причина твоїх постійних травм?

– Ключовий момент у тому, що кожного разу я зазнавав нового ушкодження. Тобто мене турбували різні травми. Справа в тому, що я дуже інтенсивно виріс. У мене особлива тілобудова – я худорлявий і високий. Мені постійно треба працювати з тренером з фізпідготовки. Я багато займався з Антоном Дяченком, тренером і реабілітологом у київському Динамо. З ним ми працювали щоденно протягом восьми місяців. І результат був помітним – за три з половиною роки я не отримав жодної травми.

Таких фахівців в Україні практично немає. Лише у Динамо, Шахтарі і колись у Дніпрі та Металісті. Якби я постійно займався з такими фахівцями, то, думаю, уникнув би своїх проблем. Ці люди знають біомеханіку твоїх м’язів, володіють інформацією про твоє тіло.

– Минуло достатньо часу для того, щоб все проаналізувати. Ти жодного разу не шкодував про своє рішення?

– Ні, не жалкував. Однак я сумую за футболом – це правда. Особливо, коли дивлюся матчі. Наприклад, їжджу в Ліберець, де грає мій товариш Тарас Качараба. Або ж коли переглядаю поєдинки Спарти. Проте я вірю, що з Божою допомогою зможу стати тренером високого рівня і футбол не зникне з мого життя.

– Ти пов’язуєш свою майбутню тренерську кар’єру лише з Чехією чи розглядаєш варіанти в Україні?

– Я люблю свою країну, але не бачу тут жодної перспективи. Часто спілкуюся зі своїми старшими колегами і тренерами. Наприклад, з Олександром Морозом, який тренував мене у Динамо-2. Мені часто радять: «Там у тебе все вийде». За кордоном більше перспектив. В Україні, в основному, працюють досвідчені фахівці. Такому молодому наставнику, як я, тут буде важко. Дивлюся реально на речі – це і малооплачувано, і не дуже перспективно.

– Де саме ти навчаєшся?

– Вчуся в Україні, ліцензію С здобуваю у Львові. Бачу себе у діяльності саме тренера воротарів. На цей момент не задумуюся над тим, як працювати головним тренером. Я читаю багато літератури, здобуваю знання, аналізую різні воротарські школи. Не лише потужні іспанську чи німецьку, а й, до прикладу, польську. У них хороший рівень: Щенсни, Фабіанскі, Боруц і Титонь це доводять. Нещодавно записався на курси до Петра Чеха, який з кількома фахівцями з Англії проводитиме майстер-класи у Чехії. Це один з моїх кумирів, буде дуже цікаво послухати його.

«Тато розповів, що Рудаков – це справжня легенда»

– Твій рідний Хуст у футбольному плані відомий завдяки двом постатям: легендарному володарю Кубка СРСР-1969 у складі Карпат Івану Герегу та гравцю Металіста Ярославу Ланцферу. Однак саме місто важко назвати футбольним?

– Мені сильно допоміг місцевий тренер Іван Іванович Фляшко. Коли цей тренер помер, то хустський футбол помер разом з ним. Я хотів стати воротарем з самого дитинства. Ніколи не тягнуло в поле. До 13-річного віку я грав за ужгородську СДЮШОР, у складі якої виступав на турнірі «Кримський підсніжник». Саме там мене вперше помітив динамівський селекціонер Євген Рудаков.

– Ти на той момент розумів, наскільки видатною постаттю є Євген Васильович?

– На жаль, ні, але згодом тато мені розповів, що Рудаков – це справжня легенда нашого футболу. Крім пропозиції від Динамо, у мене був варіант з Карпатами. До поїздки в Крим я контактував з відомим карпатівським воротарем Габором Вайдою. Проте після запрошення Динамо навіть не вагався. Мій дід і батько вболівали за київський клуб. «Якщо Рудаков пропонує, треба погоджуватися», – сказали вони мені. Я ж був малим, розумів тоді мало. Зрештою, ніколи не шкодував про свій вибір – в Києві я не тільки виріс як воротар, а й знайшов багатьох друзів.

бонь

– Твої перші враження від Динамо?

– Мені було 15, коли я потрапив до Юрія Калітвінцева і Геннадія Литовченка. Це класні фахівці, які знали, коли потрібно покричати, а також правильно обирали момент для веселої розмови і жартів. Вони долучилися до становлення Кирила Петрова, Дмитра Коркішка, Дениса Гармаша, Олексія Довгого. А це хороша компанія.

– Крім Калітвінцева і Литовченка ти працював практично з усіма динамівськими тренерами: Гусіним, Ребровим, Хацкевичем. З ким було найбільш комфортно?

– Мені сильно допоміг Литовченко, який потім створив дует із Сергієм Шматоваленком. На той момент Калітвінцев поїхав у Нижній Новгород. Наставники підійшли до мене і сказали: «Не бійся, будь впевненим і не звертай уваги на зайві речі». Жодної паніки, лише підтримка і ставлення, як до рослого. А мені ж було тільки 17.

– Як тебе прийняв колектив?

– Мені і Владу Калітвінцеву було по 15 років і ми були наймолодшими. Я практично постійно мовчав (посміхається). І звичайно, що завжди сітку з м’ячами носив. Після тренувань також залишався, бо старші так сказали.

– Відшліфовували удари?

– Так, і для цієї ролі чудово вписався в роль я, третій воротар. З поля йшов тільки тоді, коли чув: «Все, кінець. Можеш йти з поля».

– Хто був у цьому числі обраних?

– Найстаршим був Олег Герасимюк, з яким я згодом зустрівся в Говерлі. У колективі його називали «Дєдом» (сміється). У нас була класна команда. Наприклад, з Євгеном Макаренком я провів у Динамо 4 роки. Одним з найвеселіших був Сергій Рибалка.

бонь

– Ззовні Сергій виглядає аж занадто серйозним.

– Та ти що! «Рибала» так «травив». У колективі його дуже любили. Сергій, а також Гармаш, Петров і Дедечко були дуже перспективними хлопцями. Нестандартно думав на полі також Макаренко.

– Денис Гармаш – один з найбільш обговорюваних футболістів нашого футболу. На полі всі звикли до його агресії. Який він у побуті?

– Такий футбольний стиль у нього з юності, відколи знаю його. Завжди емоційний, самовідданий. В побуті він дуже хороша людина, спокійний пацан. Ніколи не було з ним проблем.

– Серед гравців Динамо були такі футболісти, до яких ти звертався на «ви»?

– Лише до Олександра Шовковського. Наприклад, у тренажерному залі міг щось запитати в нього чи перекинутися кількома словами. Щодо інших партнерів, то до всіх з повагою, однак на «ти».

«Гусін був справедливим, тому оштрафував і Коркішка, і Теміле»

– У другій команді «Динамо» багато років виступав Дієго Суарес. До Києва болівієць приїхав, коли йому було 15, однак повноцінним гравцем основи він так і не став.

– Це дуже класний гравець. Суарес багато працював і на полі, і з тренажерного залу не вилазив. Взяти до прикладу того ж Франка Теміле. Ще один сильний футболіст. Пробитися в основу було непросто. В буденному житті хлопці поводили себе позитивно, у мене про них хороші спогади.

– Теміле запам’ятався не лише тим, що до і після Києва виступав у чемпіонаті Мальти, а й також конфліктом з Коркішком безпосередньо на полі. Що там трапилося?

– Це коли навіть канал «Футбол» показував у новинах той інцидент? Насправді я не встиг навіть помітити з воріт, що там за штовханина. Побачив лише, як хлопці кинулися в епіцентр бійки. Наш тренер Андрій Гусін був справедливим і, здається, оштрафував обох. На цьому все закінчилося. До речі, у роздягальні ніякого продовження не було. Минуло 5 хвилин і усі про все забули.

– Неодноразово в Динамо-2 залучався Олександр Алієв. Як він себе поводив?

– Алієв дуже поважав тренера команди Олександра Хацкевича. Тому поводився нормально, жодної зверхності. Можу навіть сказати, що Сашко позиціонував себе як лідер, часто допомагав нам своїми голами. Та й взагалі ніяких понтів, все стримано і коректно.

– У тому Динамо був ще один гравець, чиї удари були для тебе дуже складними. Маю на увазі Сергія Мякушка. Давай з’ясуємо – хто б’є краще: Алієв чи Мякушко?

– О, Сергій – чудова людина! Ми з ним багато спілкувалися, залишалися після тренувань, відпрацьовували удари. Мякушко – справжній професіонал. Алієв проявив себе, як майстер дальніх ударів в часи Юрія Сьоміна. Хоча зараз мені здається, що Мякушко нічим не поступається тому Алієву. Повірте, за цими ударами ховається багато праці. Недарма Андрій Шевченко запрошував Сергія у збірну.

– Ти неодноразово тренувався з першою командою Динамо часів тренерства Олега Блохіна. Хто з гравців «основи» справив на тебе найбільше враження?

– Швейцарець Адмір Мехмеді. Також відзначу Дьємерсі Мбокані і Брауна Ідейє. Агресивні і нахабні по-футбольному форварди. Під час тренувань з першою командою я мало контактував з головним тренером. Вся комунікація відбувалася лише з тренером воротарів Михайлом Михайловим.

«Слова Шацьких в Говерлі – закон. Не можна було їх обговорювати»

– Після багатьох років у структурі Динамо ти повертаєшся додому і стаєш гравцем Говерли, яку очолював В’ячеслав Грозний. У відносинах з командою він такий же емоційний, як у спілкуванні з пресою?

– З Грозним працювалося весело через його емоційність. Це тренер, який має власне бачення. Особливо це стосується гри в атаці із залученням флангів та побудовою трикутників. Він довіряв мені, хоч в Говерлі були досвідченіші Олександр Надь і Максим Коваль. Принаймні, я відчував, що тренер дає мені ігрову практику, хоч і в товариських матчах. Коли я перейшов у Полтаву, то потім неодноразово В’ячеслав Вікторович телефонував і переконував повернутися. Я знав, що гратиму у Полтаві, тому не бачив змісту повертатися в Ужгород.

– Якось ти сказав, що не дуже близько спілкуєшся з колегою по амплуа Максимом Ковалем.

– Ми й надалі так мало спілкувалися. Так якось склалося. У нього своє коло спілкування, у мене – своє. То була виключно робота, нічого більше. Потренувалися і роз’їхалися. Хороші робочі відносини, проте не назву їх особливо дружніми. Я вчився і у Коваля, і у Надя, і в Бабенка. Уважно спостерігав за їхніми діями.

Рибка бонь

– В тій команді було багато інших людей, у яких можна було повчитися. Наприклад, Максим Шацьких.

– Це правда, Максим – дуже авторитетний гравець. Ще й хороша людина за межами поля. Він багато підказував, його слова в Говерлі можна порівняти із законом. Слова Шацьких не можна було обговорювати. Їх просто потрібно було виконувати.

Це людина, яка писала золоті часи Динамо, він робив результат. Таке дорогого вартує. Пригадую, як слухали його розповіді про роботу з Валерієм Лобановським. Розказував Максим багато цікавого.

– З авторитетом ми визначилися. А як щодо найбільш освіченого партнера у твоїй кар’єрі?

– Без вагань назву Олександра Ткаченка, воротаря Ворскли. Він стільки книжок перечитав! Дуже розумна людина. З Ткаченком, окрім футболу, можна говорити на тисячі тем.

– В’ячеслав Грозний належить до когорти тих тренерів, які використовують за сезон надзвичайно велику кількість гравців. Значна частина – не завжди найвищої якості.

– Бували випадки, коли люди приїжджали і я бачив їх лише раз. Провів тренування і поїхав додому. Грозний інколи сам дивувався, кого йому привезли. Хоча в Говерлі було багато сильних легіонерів: Мірко Райчевіч давно грав в Ужгороді. Той же тоголезець Серж Акакпо потім підтвердив свій клас, коли перейшов у Трабзонспор.

бонь

«Зривався з ліжка на світанку і йшов на прогулянку»

– Твоєю останньою командою в кар’єрі стала ФК Полтава, де ти отримав максимум довіри.

– У мене виключно позитивні спогади про цей час. І перш за все, завдяки головному тренеру Анатолію Безсмертному. Він неодноразово переконував мене, щоб я повернувся, не йшов з футболу. Це людина, яка довіряла мені навіть після помилок. Кілька турів поспіль я потрапляв у символічну збірну, а згодом почався спад. І Безсмертний все одно в мене вірив. Це людина з динамівським серцем і характером.

– Свої помилки ти болісно переживав?

– Дуже переймався цим. Зривався з ліжка на світанку і йшов на прогулянку. Не міг зрозуміти, чому так сталося. Анатолій Петрович заспокоював: «Не переймайся так, ти ще не один гол пропустиш. Краще готуйся до наступної гри». Я відчував, що мені довіряють.

– За останні кілька років президент ФК Полтава Леонід Соболєв знімав свій клуб зі змагань 7 чи 8 разів. Зараз, здається, все максимально серйозно.

– Соболєв просто дуже емоційна людина. Він часто спілкувався з нами, цікавився нашими справами. Можу сказати, що він хороша людина, яка завжди може вислухати. Але дуже емоційна.

– Один з лідерів Полтави – нападник Максим Дегтярьов, який може перебратися в Динамо. Що це за гравець?

– Максим – сильний футболіст із нестандартним мисленням. Якщо Дегтярьов працює багато, він забиває багато. Якщо Дегтярьов трохи лінується, то починається спад. Недарма він грав у юному віці в донецькому «Металурзі» в тій дуже сильній Прем’єр-лізі.

бонь

– Варіанту з поверненням на поле вже не розглядаєш остаточно?

– Ні, це сто відсотків. Я вдячний за підтримку моїй мамі та сестрі. Також я знайшов чудову дівчину, з якою одружився наприкінці травня. Тепер у мене повністю нове життя і я готовий до нових футбольних випробувань.