Він побив 27-річний рекорд Дієго Марадони за голами в Наполі, граючи на позиції півзахисника. Перед матчем Ліги націй Україна – Словаччина, який відбудеться сьогодні, 9 вересня, о 16:00, «Футбол 24» переклав та адаптував його сердечний лист про свою особливу кар'єру для The Players Tribune. Хто він, десятка словаків? Людина, для якої гроші чи трофеї не на першому місці. Ось історія Гамшіка з перших вуст.
Тут навіть 90-річна жінка може тобі розказати, чому ми повинні змінити схему
У Неаполі в нас нема просто одного головного тренера. Тут маємо їх цілих 3 мільйони. Кожен чоловік, жінка і дитина знають, як буде найкраще для Наполі. Кожен 4-річний малюк на прогулянці в парку знає, завдяки чому можемо забивати більше голів. Кожна 90-річна жінка, яка порається у своєму саду, може тобі розповісти, чому нам потрібно змінити схему. Це почуття, ця пристрасть – це в них у крові.
У Неаполі футбол, як релігія, а Стадіо Сан-Паоло – її храм. Наполі – єдиний великий клуб у регіоні, тож неаполітанці почувають його частиною. Адже це дійсно так. Футбол – це те, про що вони починають думати, щойно прокинуться, про що цілий день говорять та про що мріють у снах. Іноді футбол видається єдиною штукою, яка має сенс.
Футбол є моїм життям протягом 30 років
Я вже призвичаївся до цього. Футбол був моїм життям протягом 30 років, тому ці емоції, які течуть в жилах кожного неаполітанця, присутні і в мені. Вони зі мною відтоді, як я, 7-річний хлопець у Словаччини побачив двох бразильців, які шаленіли у Каліфорнії.
Чемпіонат світу 1994 відбувався у США, а в Банській Бистриці, де я мешкав, матчі починались десь о 23:00. Мої батьки були занадто зморені після роботи, щоб їх дивитись, тож я сидів на самоті перед телевізором у нашій вітальні.
Ромаріо і Бебето зачарували мене
Словацьке телебачення показувало багацько матчі збірної Бразилії. Ця команда була настільки швидкою. Я ніколи не бачив нічого подібного. У Бразилії були ці двоє нападників: Ромаріо і Бебето. Я був заворожений ними. Дриблінг, пас, швидкість – я бачив кожний їхній матч.
Футбол у виконанні бразильців був не схожим на все, що бачив у Словаччині та й навіть у важливих матчах в Європі, які дивився по телебаченню. Це було настільки вільно і креативно.
Дивився на Зідана і Недведа – вони, як я
Тоді я вже грав у футбол 3 роки. Батьки купили мені першу пару бутсів ще до того, як вперше вдарив по м'ячу. Від початку тренер ставив мене у півзахист. Він сказав мені, щоб якомога частіше йти вперед. Потім я вже ніколи не міняв позицію. Відразу закохався у роль 10-го номера. Мені дозволили бути креативним і дали можливість бачити все поле.
Тож, переглядаючи телебачення, я намагався знайти гравців, що грали на моїй позиції. Дивився на Зінедіна Зідана та Павела Недведа. Вони були швидкими, але не занадто. Саме такі, як я. Чудово роздавали паси і читали гру. Я хотів бути таким, як вони. Остаточно зрозумів: у якій би команді не опинився, залишусь на своїй позиції.
В Італії повинен був ходити до школи – це було важко
Мені було 15, коли я залишив рідний дім. Переїхав до Братислави, столиці Словаччини, щоб грати за місцевий Слован. Цей клуб був більшим, ніж будь-що в моєму рідному місті, і гарантував вищий футбольний рівень. Та я не затримався там надовго. Через 2 роки перебрався на 800 км далі. У новий клуб, нову країну, нове життя – в Італію.
Я був далеко від дому, але ближче до здійснення своїх мрій стати професійним футболістом. Брешія – це невелике місто на півночі Італії. Пристосуватись до їхнього життя було не важко. Я одразу став почуватися, мов удома. Люди були дуже доброзичливі та приємні – почуття були прекрасні.
Всеохопна любов перемагала труднощі
У перші місяці змушений був ходити до школи. Це було важко для мене, адже я не знав італійської. Однак почуття всеохопної любові було величезним. Кожен дітлах у школі прагнув, щоб я почувався, наче в себе вдома. Запрошували до себе на вечерю і показували місто. Робили все, щоб якнайкраще описати мені, що саме ми їли і бачили.
Поступово італійський стиль життя ставав моїм. На полі я пристосував свою гру до італійської. Почав грати з дорослою командою, а якість футболу була вищою за все, що я бачив і пережив досі. Минуло 3 роки, і я знову змушений був переїжджати. Цього разу це не було щось надзвичайне, адже я залишався в Італії. Принаймні на початку. Брешія продала мене в Наполі у 2007 році.
Спільний дебют з Лавессі – це абсолютне унікальне місце
Мій перший день у Наполі був водночас першим для Езекієля Лавессі. Представники клубу поводили нас по Сан-Паоло і представили пресі. За ці декілька годин я відчув, що це унікальне місце – воно не схоже на будь-яке інше, де я був чи, можливо, буду.
На стінах стадіону бачив фото таких легендарних величних гравців, як Марадона, Феррара і Брусколотті. Бачив трофеї Серії А і Кубка Італії – було очевидно, що Неаполь є особливим містом, а Наполі – особливим футбольним клубом.
Шукаючи перше помешкання через декілька днів після підписання контракту, складалось враження, що кожен. кого я зустрічав, знав моє ім'я та все про мене. Я не міг у це повірити. Любов, яку відчував у Брешії, була практично нічим порівняно з пристрастю неаполітанських фанів. У Брешії я був молодим хлопцем, якого майже ніхто не знав. У Неаполі я не міг попити кави, щоб не зустріти фаната Наполі.
Після перемоги над Ромою місто збожеволіло
До речі, словосполучення «фанат Наполі» є по суті безглуздим. Якщо ти народився у Неаполі, ти автоматично фанат цього клубу. Через кілька років мені здалось, що я зрозумів їхню пристрасть. Проте, коли у 2012-у ми виграли Кубок Італії, я побачив, як Неаполь може виглядати насправді. Минуло 25 років з часу останнього кубкового трофею, і після перемоги над Ромою я побачив інший бік міста. Це було безумство. Тільки так ви можете описати це. Величезне божевілля.
Коли ми повернулись з Рима, на кожному кроці люди виливались на вулиці, прапори майоріли з кожного вікна – це було магічно. Перемога тут – краща, ніж у будь-якому іншому місці. Виграли не тільки ми як футболісти – виграли ми як ціле місто, люди. Саме тому це настільки надзвичайно.
Чому Гамшік ніколи не покидав Наполі
З того часу матчі в Лізі чемпіонів та Лізі Європи показали мені ще один бік Неаполя. Команди з усього континенту приїжджають сюди і можуть побачити це на власні очі... Вони залишаються вражені пристрастю і гучністю наших фанатів. Може, в нас не найбільший стадіон в Європі та й навіть в Італії, але наші фанати змушують відчувати його більшим, ніж саме життя.
Ступити на газон Сан-Паоло і почути гімн Ліги чемпіонів, який відлунює ехом по стадіоні – це ідеальний момент. У Неаполі в мене є все, чого б я не забажав. Футбол для мене важлива річ, а грати за Наполі понад 10 років – це велика честь.
Та я залишився тут настільки довго не тільки через футбол. У Неаполі я частина спільноти – родини, яка займає дуже особливе місце в моєму серці. Мені потрібно щось більше, ніж зарплата і трофеї. Я повинен відчути щось в душі. Неаполь мені це дав, і за це я йому завжди буду вдячний. Grazie.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
