Українська Прем'єр-ліга була створена рішенням власників клубів вищого дивізіону у 2008-у році. Одним із засновників та першим президентом УПЛ став Віталій Данілов. На нову організацію футбольна спільнота покладала великі надії. Вона була покликана зробити змагання більш привабливим, залучити більше спонсорів, централізовано продавати права на показ матчів чемпіонату, забезпечити незалежність та об’єктивність суддівства і т. д.
Але, на жаль, як часто буває в нашій країні, великі надії та очікування не виправдалися. Прем’єр-ліга не виконує покладених на неї функції і фактично більше повноважень має ФФУ, як це і було до створення УПЛ.
Прем’єр-ліга так і не отримала від своїх засновників (клубів) телевізійних та рекламних прав. Клуби продовжують самостійно розпоряджатися та продавати ці права, які їм свого часу передала ФФУ. Наслідком відсутності скоординованої стратегії УПЛ є те, що показники комерційної ефективності українських клубів є найнижчими в Європі.
Що ж дасть Прем’єр-лізі централізація в її руках рекламних та телевізійних прав? Теоретично це має допомогти вигідніше продати права на трансляцію всіх матчів УПЛ не тільки в Україні, але і за кордоном. І не обов’язково для цього має бути один транслятор. Той же Ігор Суркіс точно не дозволить, щоб домашні матчі його команди транслювались на каналах медіагрупи «Україна» («Футбол 1», «Футбол 2»). Можна взяти досвід європейських країн, де права продаються пакетами: топ-матчі, матчі конкретних команд, матчі 2-го етапу, огляди матчів і т. д.
Свого часу матчі чемпіонату України на піку його популярності (2011-2014 рр.) транслювались у Польщі, Румунії, Росії, Хорватії, Сербії, Македонії, Боснії, Чорногорії, Туреччині, на Близькому Сході та в Північній Африці. Ще до того матчі донецького «Металурга» показували у Вірменії через значну вірменську діаспору у складі донеччан. Але, знову-таки, за кордон продавались лише матчі, що транслювались медіагрупою «Україна». Клуби, які транслювали свої домашні матчі на «плюсах», прав за кордон не продавали. Тобто, умовно кажучи, на Близькому Сході можна було побачити матч «Олімпік»- «Говерла», а матчі «Динамо» - «Шахтар», «Дніпро» - «Динамо» тощо – ні. Це не сприяло підвищенню інтересу до УПЛ, оскільки багато центральних матчів туру залишалось поза увагою іноземних глядачів.
З початком війни на Донбасі та відтоком якісних легіонерів інтерес до українського футболу значно знизився як в Україні, так і за кордоном. Матчі УПЛ за кордоном майже не транслюються, за виключенням хіба що поєдинку «Шахтар» - «Динамо».
Кожен президент УПЛ декларував бажання сконцентрувати в управлінні УПЛ права на трансляцію матчів всіх команд, щоб створити єдиний телепул. Але ні Віталій Данілов, ні Володимир Генінсон не зуміли цього зробити. Останній навіть пообіцяв залишити своє крісло достроково, якщо йому не вдасться створити єдиний телепул, однак цього не зробив.
Новий президент Томас Грімм обережний у висловлюваннях, тому таких голослівних заяв не робив, однак відзначив важливість створення єдиного трансляційного джерела.
Однак зрозуміло, що цей телепул не вирішить всіх проблем клубів і не принесе рекордних прибутків. Щоб телебачення виділяло великі гроші на телеправа, необхідні високі рейтинги трансляцій, які в Україні різко впали. Причиною цього є падіння рівня та якості футболу, війна в країні, відтік значної аудиторії з анексованих та тимчасово окупованих територій. Для того, щоб телеканали платили великі гроші за телеправа, вони повинні ці кошти відбивати за рахунок показів матчів, тобто матчі повинні мати високу затребуваність серед аудиторії. Тоді телеканали зможуть організувати якісну телекартинку, а клуби отримають солідні кошти. Однак в українських реаліях це поки є неможливим. Телеканали можуть отримувати прибутки або від реклами, якщо матчі матимуть високі рейтинги, або ж від глядачів, які платять за продукт.
Проте український споживач звик до «шари», а платити за перегляд футболу по телевізору він ментально поки не готовий. Хоча платити – це нормальна європейська і світова практика. Власне, ми до цього рухаємося, але поступово. Прикладом може слугувати перший тур єврокубків, де були представлені три наших команди. Чи не вперше в історії нашої країни жоден з поєдинків вітчизняних повпредів не був трансльований на безкоштовному загальнонаціональному каналі. Проте до подібного в рамках внутрішніх змагань наше суспільство навряд чи готове. Та й не час зараз задля таких експериментів, коли більше половини населення перебуває за межею бідності, живучи від зарплатні до зарплатні, а на території країни вирує війна.
З іншого боку, кожен охочий може переконатися в тому, що кінотеатри в містах (і мова не лише про столицю та мільйонники, але й про периферію) не бідують. Люди платять за можливість переглянути фільм таку ж ціну, яку могли б заплатити за квиток на стадіон. Проте є одна суттєва деталь. Купивши квиток до кінотеатру, ти впевнений, що отримаєш задоволення (бо йдеш, зазвичай, на очікувані прем'єри або фільми улюбленого жанру). Квиток же на футбол – це лотерея: поталанить чи не поталанить побачити бодай іскорку захопливої боротьби. Та й стадіони з холодними, потертими, брудними сидіннями без найменшого натяку на сервіс «для людей» – це не зручний кінотеатр. Тому нам так далеко навіть до Польщі, не говорячи вже про країни топ-рангу.
До слова, про Польщу. На цю країну є сенс рівнятися в плані маркетингової складової футболу. Не маючи дійсно сильних (за європейськими мірками) і статусних клубів (приклад – цьогорічний розіграш Ліги Європи та Ліги чемпіонів, в яких поляки залишилися без представників вже після третього раунду кваліфікації), вони примудряються продавати футбол як шоу. Стадіони заповнюються, на трибунах розгортаються перфоманси, протистояння подаються під соусами зіткнень дербі з історичним фундаментом. У нас же навіть клуби-учасники плей-офф єврокубків не можуть заповнити стадіон на матчі чемпіонату. Звичайно, адже хто готовий спостерігати за, приміром, дербі Донбасу, в якому одна команда може не здійснити протягом матчу жодного підкату?
В цьому проблема, але, як сказав би вельмишановний мер нашої столиці, не лише в цьому. Якщо вже остаточно переходити на платне телебачення, то людям в обмін на їхні кровні кошти повинен бути запропонований якісний і незалежний продукт. Глядач повинен бачити картинку з камери, встановленій на нормальній висоті, без переривання трансляцій (привіт «2+2») тощо. Історія з «Конаном-руйнівником» замість показу центрального матчу «Зоря» - «Динамо» – як індикатор всіх наших проблем з телетрансляціями. Звісно, у спеціалізованих «Футболів» такого не було, не буде і бути не може, але там – інша біда. Незважаючи на свій професіоналізм у плані розуміння гри, тамтешні коментатори, ведучі та експерти аналітичних програм не можуть об'єктивно висловлювати свої думки, бо фактично є обслуговуючим персоналом для одного клубу, чий президент є власником телеканалів.
Принаймні, нейтральному вболівальнику, спостерігаючи за усім збоку, складно виносити інше враження, постійно відчуваючи відверті симпатії щодо однієї команди, і бути свідком таких же відвертих «бомбардувань брудом» інших клубів. У пам’яті залишились висловлювання Юрій Вернидуба про «Гебельс-ТВ» у відповідь на голослівне (розповіді про одинадцять пенальті без спроб розібратися у справедливості чи несправедливості їхнього призначення) цькування «Зорі» перед матчем з «Шахтарем», незрозумілий сюжет «Футболів» про історію з шубами після матчу «Славія» - «Динамо», нагнітання конфлікту між гравцями «Динамо» та «Шахтаря» напередодні Євро-2016, а як свіжий приклад – останній сюжет «Великого футболу» про емоції Суркіса під час поєдинку «Динамо» з «Десною». І таких прикладів можна привести безліч.
Не можуть телеканали, які є трансляторами майже всіх матчів УПЛ і претендують на статус серцевини об'єднаного телепулу, бути рупором однієї команди. Але це проблема не лише спортивного сегменту телебачення, але й загальної картинки сповіщення. Бо майже всі телеканали, що знаходяться у приватній власності, обслуговують інтереси своїх власників-олігархів. У нашій країні медіа (це, до слова, стосується не лише телебачення, але й інтернет-майданчиків) стали заручниками спотвореної моделі ведення бізнесу. Заробляти на рекламі і спонсорах складно, тому одиницям вдається бути на плаву і не залежати від інвестицій власників. Тому ми не лише бачимо спотворені відеосюжети на ТБ, але й читаємо вельми ангажовані матеріали на інтернет-ресурсах. А від всього цього найбільше страждає кінцевий споживач. І все це потроху, краплинка за краплинкою, відвертає людей від футболу.
Для відновлення і примноження інтересу до гри номер один необхідні робота з вболівальниками, поліпшення благополуччя клубів за рахунок виходу на самоокупність, розвиток інфраструктури та дитячо-юнацького сегменту. А вже далі не забариться і якісна телекартинка, право на показ якої буде визначатися в гострій конкуренції між гідними і незалежними претендентами. І лише після того об’єднаний телепул зможе приносити дохід як з українського телебачення, так і з закордонного. Але все це можливе лише за умови здорового функціонування економіки країни. А поки – маємо те, що маємо.
Михайло Качайло
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
