Травень 2017-го. Минув рік опісля зникнення «Говерли». Закарпатський край звикався з відсутністю на цій землі професійного футболу, хоча вже зазеленів паростками колоритних місцевих проектів. І серед тих проектів Степан Степанович Селменський, - гуру з історії та теорії закарпатського футболу, - бачив чималу перспективу. Тоді то поважний дядько, що колись допомагав організувати в Ужгороді перший поєдинок національної збірної України, запевнив про швидке відродження: »скоро-скоро тут знову буде професійна команда»…
Минув рік. Ужгородський стадіон «Авангард», на якому колись приймала своїх суперників «Говерла», поринув у вир реконструкції. Ні, сюди не повернувся великий футбол, але прогноз таки збувся: професійна команда забурлила життям, наче джерело термальної води, неподалік від Ужгорода. Команда зі звучною назвою, що є ідентичною до назви населеного пункту, де базується один з учасників 1/8-ї фіналу поточного Кубка України. ФК «Минай».
Той «Минай», яким Михайло Кополовець тролив Коноплянку. Ні, Женя не приїхав сюди на футбольну пенсію, зате інші небезталанні персони з гучним іменем не відхрестилися від такої участі. І як тут не згадати слова знаючих про зарплатню на рівні двох тисяч доларів, яку платили лідерам «Минаю», коли той ще був аматорським клубом. Зараз, - у статусі колективу професіоналів, - й того більше. Тому не так то вже й дивують персони Кобіна, Ощипка, Кополовця, Допілки, Микуляка – гравців відомих далеко за межами закарпатського села. Тому й не особливо дивує поточна лідерська позиція «Минаю» в змаганні групи А Другої ліги. І тому можна зрозуміти амбіції власників, котрі прагнуть підвищення в класі, а вже зараз воліли би бачити наступним суперником «Миная» в Кубку України «Шахтар» чи «Динамо».
Зрозуміти можна, але скептично посміхнутися теж треба. Команда УПЛ у суперниках – це обов'язково приїзд армії фанатів, що подорожують слідом за своїми улюбленцями. Помістити їх на компактному стадіоні поруч з місцевими вболівальниками буде непросто. Хоча рішення назріло ще тоді, до початку поєдинку 1/16-ї фіналу – розкинути пересувну трибуну на місці паркінгу або позаду воріт.
«Минай» хотів свята, хоча й розумів, що пройти «Миколаїв» буде непросто.
Так завжди легше – налаштовуватися на гірше, а в підсумку несамовито радіти успіху. До, перед і після матчу нам описували «Минай» як одну велику родину, де не так вже й сильно виражена ієрархія. Принаймні, не так, як у деяких командах з елітарним статусом, де футболісти марять себе богами і царями. Звісно, знають собі ціну і минайці, проте за межі розумного не виходять. А от за межі емоцій – залюбки. Кожен гол команди у ворота суперника (між іншим, півфіналіста Кубка України 2016/17) спричиняв вибух почуттів: і Піняшко не злякався у вирі святкування здійнятися на трибуни, потонувши в обіймах особливо близьких людей. І навіть арбітр змилостивився, не покаравши футболіста «гірчичником», на який той формально заслуговував.
Вболівальників розважав блакитний лис, зачисляючи «Минай» до когорти тих клубів, котрі в площині піару роблять ставку, серед іншого, і на маскотів. Та поміж втіхи і посмішок серед людей ще до фінального свистка панував настрій «наступної жертви» – обов'язково команди з УПЛ. У Минаї не бояться гучного імені, але з добротою передчувають той момент, коли звиклі до елітарних умов футболісти перевдягатимуться в кабінці «два на два». Так і є, бо роздягальні стадіону «Минаю» нині лише будуються.
Фото вище
Так ведеться робота з вболівальниками. Крім екзотично приготовлених страв для всіх бажаючих, ще й – інтерактиви. Тому клуб і просить вболівальників займати свої місцяна стадіоні за півгодини до початку матчу
І хай хто кине в них камінець… Впродовж року у статусі професіоналів цей клуб зробив більше, аніж деякі інші – протягом півдесятка чи то й десяти сезонів. До Першої ліги готуються, а поточний Кубок – як рекламна акція. А якщо вже хайпувати, то по-крупному.
Однак Ігор Харьковщенко, як і годиться для солідного спеціаліста, не піддається емоціям. Для тренера, судячи з його небагатослівного міні-спітчу опісля матчу, «Динамо», «Шахтар», «Зоря», «Ворскла» чи будь-яка інша команда з УПЛ – нагода перевірити себе на фоні «великого боса». Сміливо як для клубу з трирічною історією, чи не так? Але ж навіть найдовший шлях розпочинається з маленьких кроків. І зараз «Минай» робить саме ці кроки.
Робить і не хитається. Мужніє. Наче той юнак, якому суджено стати чоловіком.
Фото - автора і ФК «Минай»
