Місцеві журналісти не полюбляють розповсюджуватися про «Минай». Точніше, воліють робити це пошепки. І не про той «Минай», який зазвичай виходить на поле – тут якраз навпаки: подобається жонглювати словами про Кополовця, Кобіна, Ощипка як про зірок цієї команди. За своєрідною ширмою залишається функціонально-структурний бік клубу: за чий рахунок банкет?
Побудова стадіону з планами суттєвого розширення трибун, немалі навіть за мірками Першої ліги зарплатні для лідерів колективу, широке висвітлення життя клубу як на телебаченні, так і в мережі Інтернет… Правильні рухи щодо розвитку футбольного організму, але навіть за таких умов і навіть на Закарпатті «Минай» має противників. З чого б це, запитаєте ви? Бо власники – митники, а закарпатська митниця оспівана байками. І не завжди у цих байок – правильна мораль.
Ті люди впливові. Але не настільки, аби замовляти собі результати жеребкування однієї зі стадій Кубка України. Тож бажання президента клубу Валерія Пересоляка бачити в суперниках «Минаю» «Динамо» чи «Шахтар» конвертувалося в реальність не інакше, як з повеління вищих сил. А вже далі були повеління тих, завдяки кому цей клуб і функціонує.
Додаткові трибуни на місці автопаркінгу (близько трьох тисяч місць – за офіційною інформацією), змонтовані огорожі для вболівальників, гостинці для гостей (як простих, так і поважних) і ряди-гори правоохоронців і тих, хто повинен був слідкувати за ладом на трибунах. Не можна обмежитися одним визначенням «правоохоронці» лише тому, що деякі молодики, виконуючи функції дозорних, не мали на собі розпізнавальних знаків. Вони, зокрема, намагалися заспокоїти як завжди збуджених ультрас «Динамо», котрі фаєрами згущували все ще прогріте сонцем ужгородське повітря…
Чи минайське повітря… Кому як більше подобається. Формально – сільський клуб, фактично ж – суб'єкт ужгородського життя. Мер Ужгорода Андріїв з ріднею, голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль в ситуативній віп-ложі мовчазливо кричали про масштаб події. Події, що не могла втриматися в рамках маленького села.
Ажіотаж пробивався з кожної щілини. Починаючи від реклами і оголошень про матч, завершуючи кількістю ЗМІ в імпровізованій прес-ложі, за ворітьми і навіть на трибунах. Розуміючи урочистість моменту, організатори не полінувалися нашарувати на цей матч елементи пафосу і помпезності: оркестр, трепетна промова президента, балет-шоу. І все це спробували подати під соусом стійкого закарпатського колориту. Треба ж було хоч якось «відпрацювати» квитки за 250, 400 і навіть 1 000 гривень.
Та й люд залишився задоволений. Принаймні, свисту з трибун чутно не було. Зате на гостей спричинювався чималий тиск. Олександр Хацкевич старався не видавати хвилювання, але зустрічав своїх підопічних у роздягальні після першого тайму з люттю. Поразка тут стала б руйнівним ударом по репутації.
Вже після матчу Олександр Хацкевич розповідав про матч в стилі холоднокровного і незворушного господаря своєї долі. Мовляв, дозволили суперникові порадіти в першому таймі. Нехай так, хоча знаючі люди не могли не помітити впродовж першого тайму на обличчі тренера вже звичну маску розгубленості, а футболістів «Динамо» посварити за одноманітність. Стверджувати, що так було задумати, аби підіграти господарям в їхньому намаганні створити яскраве для місцевої публіки шоу, – занадто наївно.
Шоу… Можливо, й гучно сказано. Матч, який запам'ятається – більш приземлена характеристика. Помпезність периферії, колорит місцини, скрупульозність організаторів, стримана самовпевненість фаворита. Типова картина кубкового протистояння. «Минаю» сподобалося бути в центрі уваги.
Ігор Семйон
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
